fbpx

Шлюб: до смерті чи на вічність?

Від самого початку подружнього життя я мав проблеми зі словами присяги «…і що не покину тебе до смерті». Чому тільки до смерті?

У часи, коли навіть у церковних колах тривають бурхливі дискусії щодо нерозривності подружжя, допуск до Причастя розлучених, які увійшли в нові зв’язки, прийняття повторних зв’язків тощо — я, по смерті своєї жінки, маю дещо інші дилеми.

Щоб коротенько — ми від заручин будували наше життя «спільно з Богом» і завжди відчували Його опіку. Коли ми (як думаю) осягнули етап насправді зрілої любові, на якому перестає бути важливим власне «я», а більше важливе щастя іншого, і вже світало над нами прекрасне спільне життя до пізньої старості в оточенні дітей та онуків — прийшли онкологія і смерть. Дивлячись на все життя моєї дружини, її невпинне «буття для інших» та духовні обставини, в яких вона помирала, я особисто маю переконання, що вона вже у Небі. Крізь час хвороби та смерть усю нашу сім’ю — і щодо цього не маю ані найменших сумнівів — провів за руку сам Бог. Якби було інакше, ми б і донині, певно, не вибрались би з глибокої депресії та розчарування — бо коли сильно любиш, то сильно страждаєш, і єдиними дієвими ліками від цього страждання може бути тільки Бог.

«І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, та не впав, бо на камені був він заснований» (Мт 7, 25).

Згідно з Символом віри, я вірю в спілкування святих, а отже, вірю, що наша розлука з дружиною тільки тимчасова. Беатифікована папою Йоаном Павлом ІІ Марія Бельтраме Кваттроккі так писала по смерті чоловіка: «Ми були однією великою брилою скелі, монолітною, бо створеною з одного матеріалу. Я ніколи не бачила так виразно християнського подружжя у вигляді каменю-моноліту, як тоді, коли з дому виносили мертве тіло Луїджі. Я втратила уламок скелі, яку ми творили разом. Цей монолітний камінь був бажаний Богом та освячений у таїнстві подружжя, створений та сформований взаємним розумінням і любов’ю. То любов зробила його неподільним, таким, що розбити неможливо… Колись скелясті уламки знову з’єднаються в один камінь, колись ми зустрінемось у вічності. З’єднаємося назавжди… Я бачу його високо, у небесах, як живу скелю. І мені здається, що обік нього є вільне місце, яке на когось чекає. Це місце, до якого я мушу дійти, мушу його здобути також і гіркими сльозами, що заливають серце, але залишаються в серці. Я не знаходжу полегші у плачі. Я плачу і прагну, аби скелястий блок утворився заново в любові, ласці й радості. На вічність. Усе й назавжди»…

Мушу зізнатися, що від початку нашого шлюбу я мав проблему зі словами подружньої присяги: «І не полишу тебе до смерті». Чому тільки до смерті? Чи смерть щось змінює у ситуації любові? Чи з моментом смерті все «перезавантажується»? Як це все співвідноситься з часто цитованими словами Гімну про любов св. Павла — «любов ніколи не переминає»? (1 Кор 13, 8).

Я не теолог і не маю наміру писати богословське дослідження на тему есхатології подружжя, бо вже чимало мудрих і святих людей написали на цю тему дуже багато, і мої «глибші роздуми» виглядали би при цьому трохи несерйозно. Тим не менш, однак, варто сказати трохи більше на тему подружжя та вічності.

Часто священики у проповідях коментують Євангеліє про розмову Ісуса з садукеями про одну жінку й сімох чоловіків (див. Мт 22, 23‑33) так, що нема чого морочити собі голови есхатологією подружжя, бо в небі й так подружь не буде. Ось тільки Господь Ісус не сказав, що в Небі не буде подружь, — Він сказав: «у воскресенні ні женяться, ані заміж виходять, але як Анголи ті на небі». Що, зрештою, цілком логічно, бо після воскресіння перестане мати сенс і значення прокреація, одна з головних передумов подружжя.

Святий Павло у Посланні до Римлян (див. Рим 7, 1‑4) підходить до справи подружжя дуже по‑законницьки (зрештою, він прекрасно знав Закон): Закон має владу над людиною, доки вона живе. Жінка пов’язується з чоловіком силою Закону. Отож як чоловік помре, Закон втрачає над нею силу і вона може повторно вийти заміж. Звідси береться пояснення подружньої присяги, яку повторюють подружжя по наших храмах, коли вділяють собі взаємно таїнство подружжя. Власне — таїнство! Отож поскільки подружжя це таїнство, то воно повинно мати есхатологічний вимір, який виходить поза межі земного життя. Таїнство не може бути умовою на визначений термін. У східній Церкві слова присяги звучать так: «доки смерть і перехід до вічності не розлучать нас». Я маю враження, що зміст присяги у західному обряді краще передає задум Бога стосовно подружь і подружжя як такого.

Здається, природа Бога найповніше відображається у сім’ї. ніщо не показує краще любов Бога до людини, ніж справжня батьківська любов — бо вона лагідна, безумовна, вибачлива, любляча й жертовна, але також вимоглива й турботлива. Подібно і з подружнім зв’язком: «Тому покине чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, а я говорю про Христа та про Церкву!» (Еф 5, 31‑32). Святий Павло майже прямо каже, що взірцем для подружньої любові має бути любов Христа до Церкви — а вона ж вічна й непроминальна.

Для чого я ділюся цими роздумами? З двох причин.

По-перше — може, такий погляд на смерть чоловіка чи жінки комусь допоможе у час його жалоби. Мені особисто це допомогло. Припускаю, що чимало людей із мого оточення вважають, що я, певно, маю сильну психіку, бо по смерті людини, яку так любив, функціоную цілком нормально. Але це не психічна стійкість, а глибоке усвідомлення, що нічого не закінчилося — жінка тепер у кращому місці й чекає. Погляд на смерть у перспективі вічності й Божої любові не дає впасти в розпач і тугу, залишається тільки сум та очікування на поновну зустріч.

По-друге, я маю враження, що у Церкві мало говориться про есхатологічний вимір подружжя. Щоправда, Церква останнім часом винесла до слави вівтаря кілька подружь (Луїджі і Марію Кваттроккі, Луї та Зелі Мартенів), але душпастирська активність зосереджується головно на захисті нерозривності подружжя — що, зрештою, цілком зрозуміле та обґрунтоване. Однак це виглядає трохи так, ніби душпастирі бояться говорити людям, що подружжя має вимір вічності та що справжня подружня любов ніколи не закінчується. У часи, коли люди неспроможні дотримати подружньої присяги навіть кілька років, говоріння про вічність подружжя виглядає немов поганий жарт. Комусь, хто «мучиться» з поганим партнером, тяжко говорити про вічну любов та про вічний зв’язок. Не завжди, однак, подружжя пов’язане справжньою любов’ю, або ж цей дар один із подружжя потоптує. Тому в одному з об’явлень блаж. Анні Катаріні Еммеріх Христос сказав:

«Двоякою є єдність у подружжі. Найперше — єдність тіла і крові, яку розриває смерть, і такі подружжя не зустрінуться на тому світі. Але повинен постати між подружжям також і духовний вузол, бо такий єднає їх нерозривно і в цьому, і в майбутньому житті. Нехай, отже, не про те тривожаться, чи опиняться там осібно, чи разом. Якщо це було подружжя духа, то потім віднайдуться в одному тілі…»

Як на мене — аби відродити етос подружньої любові, Церква повинна піднести планку вище: не зосереджуватися на аналізуванні, як «обійти» нерозривність подружжя та принести духовне полегшення особам, які опинилися в другому зв’язку, а частіше акцентувати той факт, що справжній задум Бога стосовно чоловіка й жінки — це подружжя, засноване на любові, яка триває ВІЧНО.

Читайте також: ФАКТИ ПРО ДЕНЬ ВАЛЕНТИНА, ЯКІ ВИ МОГЛИ НЕ ЗНАТИ

Джерело: CREDO

You cannot copy content of this page