Ірині ще була молодою, коли в її життя увійшов Іван.
Він був на п’ять років старшим — серйозний молодий чоловік, який уже встиг закінчити інститут і отримати посаду майстра на місцевому заводі.
Їхній роман розвивався стрімко, і незабаром вони відсвяткували скромне весілля.
Не бажаючи залежати від батьківської опіки, молодята орендували крихітну кімнатку в гуртожитку, де єдиною розкішшю була їхня віра у щасливе майбутнє.
Рівно через дев’ять місяців після обміну обручками на світ з’явився я — Макар.
Мама була ще зовсім юною дівчиною, яка не встигла здобути жодної освіти, окрім шкільної.
Увесь тягар забезпечення сім’ї ліг на плечі батька.
Іван виявився не просто годувальником, а справжньою опорою.
Я пам’ятаю розповіді бабусі про те, як тато вставав до мене посеред ночі, як власноруч прасував пелюшки та годинами сидів біля мого ліжка, коли я хворів.
Він робив усе, що під силу справжньому чоловікові, який щиро любить свою родину.
Коли прийшов час мамі виходити з декрету, вона вирішила вступати до університету.
Навчальний заклад знаходився в іншому місті, тому було прийнято важке рішення: мене віддали на виховання до бабусі.
Маму я бачив рідко — лише під час коротких канікул, і ці дні були для мене найвищим святом.
Проте тато ніколи не зникав з мого горизонту. Кожні вихідні він забирав мене до себе, ми разом грали у дворі, він терпляче вчив мене тримати рівновагу на велосипеді й саме він тримав мою руку, коли я вперше переступив поріг школи.
На той час, коли мама отримала диплом, батькові вже дали службову квартиру.
Життя нарешті ввійшло у спокійне русло.
Мама в ті роки була неймовірно вродливою: струнка постава, глибокі сині очі та русяве волосся.
Батько дивився на неї з таким обожнюванням, ніби вона була центром його всесвіту.
Роки летіли швидко. Після закінчення інституту мені пощастило отримати престижний контракт за кордоном.
Кілька разів я прилітав у відпустку, і в аеропорту мене незмінно зустрічали двоє: мій незмінний тато Іван та квітуча мама Ірина.
Аж ось термін моєї роботи підійшов до кінця.
Літак м’яко торкнувся злітної смуги рідного міста. Я неспішно пройшов паспортний контроль, забрав багаж і вийшов на площу перед аеропортом.
Батьків у натовпі не було.
Вирішивши, що вони затримуються в заторах, я попрямував до стоянки таксі.
Раптом мене гукнув знайомий голос.
З розкішного автомобіля представницького класу вийшла жінка.
Вона виглядала просто приголомшливо — дорога сукня, вишукані прикраси, впевнений погляд. Це була моя мати.
— Мамо? А де тато? — розгублено запитав я, озираючись. — Сідай у машину, Макаре. Стільки всього змінилося. По дорозі я тобі все поясню, — відповіла вона, вказуючи на заднє сидіння.
Поруч із нею я почувався ніби в кіно.
Водій обернувся і шанобливо запитав:
«Куди їдемо, пані Ірино?».
«Додому», — коротко кинула вона.
— Синку, я вже пів року як пішла від Івана, — почала вона, і її голос злегка здригнувся. — Я не хотіла тривожити тебе листами. Мого теперішнього чоловіка звати Андрій. Він — моє перше і єдине кохання. Колись доля розлучила нас через волю його батьків, але два роки тому ми зустрілися знову і зрозуміли, що не можемо одне без одного.
Я слухав її і не впізнавав.
Чоловіка, з яким вона прожила три десятиліття, вона тепер називала просто по імені, ніби сторонню особу.
Але справжній удар чекав попереду.
Ірина зізналася, що Іван — не мій рідний батько.
За її словами, мій рідний батько той самий Андрія, а заміж за Івана вона вийшла лише для того, щоб дати мені ім’я та захист.
— А де зараз тато, Іван? — запитав я, намагаючись опанувати себе.
— Напевно, у старій квартирі, — байдуже знизала вона плечима. — Але ми їдемо в наше котеджне містечко. Андрій успішний бізнесмен, він уже чекає на зустріч із сином.
На порозі величезного маєтку нас зустрів солідний чоловік.
«Андрію, це Макар, твій син», — представила мене мати.
Чоловік зробив крок назустріч, зобразив привітну посмішку і простягнув руку:
«Вітаю, сину! Проходь, тепер це твій дім».
Я відчув холод.
Вся ця розкіш здавалася мені декорацією до дешевого спектаклю.
Я ввічливо відмовився залишатися, вигадавши термінові справи в офісі, і замовив таксі.
Моїм справжнім пунктом призначення була стара квартира.
Двері відчинилися моїм ключем. У помешканні панувала тиша, яка буває лише в місцях, де зупинився час.
Батька не було. Сусідка, що вийшла на шум, повідомила: тато вже тиждень у лікарні.
Я знайшов його в палаті.
Він виглядав дуже стомленим, але коли побачив мене, його очі на мить спалахнули колишнім світлом.
Проте він жодного разу не назвав мене «синку».
Мамина «сповідь» уже встигла випалити в його душі право на це слово.
— Тату, я повернувся. Тепер я працюватиму тут, на Батьківщині, — сказав я, стискаючи його шорстку долоню. — Коли випишуть, поїдемо купувати той будиночок у селі, про який ти завжди мріяв. Поживемо ще!
Він мовчав, відводячи очі вбік.
Усередині мене все повстало проти цієї несправедливості. Я не міг повірити мамі на слово.
Мені потрібні були факти.
Того ж дня я здав необхідний тест.
Дні очікування були важкими, але коли я розкрив конверт, моє серце ледь не вистрибнуло: все підтвердило, що моїм справжнім батьком є Іван.
Я кинувся до стаціонару.
— Тату, чому ти кличеш мене на ім’я? Хіба я перестав бути твоїм сином? — я поклав перед ним офіційний папір з печаткою лабораторії.
Він читав його довго, його руки тремтіли.
А потім по його щоці покотилася сльоза.
Це були сльози людини, якій повернули найдорожче — його власне життя.
Я залишився жити з батьком. Матері я нічого не пояснював — вона зробила свій вибір, і я не хотів руйнувати її ілюзію щастя з «успішним бізнесменом».
Вона жила у своєму котеджі, впевнена, що виграла в лотерею долі, а я — лише впертий син, який не цінує можливостей.
Минули роки.
Я одружився, у нас народився син, якого ми назвали Іваном на честь діда.
Я майже не спілкувався з матір’ю, не бажаючи впускати її фальш у свою родину.
Батько так і не одружився вдруге, він присвятив кожну хвилину онукові.
Коли його не стало, я відчув, що втратив частину своєї душі.
Незабаром не стало й Андрія.
Одного разу я вирішив заїхати до матері разом із дружиною та сином.
Ірина вийшла нам назустріч — доглянута, елегантна, але з глибокою тугою в очах.
Побачивши мого малого Іванка, вона завмерла на місці.
Хлопчик був точною копією мого батька Івана в молоді роки — ті самі риси обличчя, той самий погляд, та сама посмішка.
У цей момент її вигаданий світ розсипався на порох.
Вона зрозуміла, що Андрій був лише міражем, а справжнє життя і справжню рідню вона зрадила заради красивої обгортки.
Мати гірко заридала, але маленький Іванко лише здивовано дивився на незнайому жінку, яка так пізно зрозуміла ціну справжньої вірності.
Я з мамою іноді спілкуюся, вона сама мені телефонує. Але мені не хочеться з нею підтримувати стосунки, адже образа не полишає мене і я не можу її пробачити.
Але чи можна пробачити таке? Невже таке пробачається?
Фото ілюстративне.
