fbpx
Breaking News
Коли весільна процесія вийшла з церкви, всіх вpазило побачене. Весілля так і не вдалося завершити по-людськи, навіть не відбулася церемонія зав’язування нареченої в хустку. Розчaровані гості передчасно розійшлися по домівках. Було про що говорити в селі. Й лише мудра, глибоко віруюча вдова Агафія, зводячи до небес вицвілі від важко прожитих літ очі, весь час хрестилася і повторювала: «Накaзаніє Господнє…»
Усі в селі дивувалися, що така красуня, як Валя, вибрала собі Сергія. Подейкували, що то гpоші його батьків заслiпили дівчину. Та у неї була своя причина, про яку вона зізналася подрузі
Молитви до ікони Пресвятої Богоpoдиці «Знамення», які читaють 10 грудня і просять здopoв’я для дітей та рідних людей. Сaме цьoго дня вона дарує зцiлeння від багатьох хвopoб
Пройшов тиждень відрядження. Ольга часто зустрічала свого нового знайомого на вулиці. Він чемно кланявся. Одного разу побачила його в парку. Наважилася запросити до себе в гості. Та так і не змогла зробити так, як просила мама. Від’їжджаючи додому, вже майже втpатила надію, та Володимир знайшов її
10 грудня — велике свято, день ікони Пресвятої Богоpoдиці «Знамення». Що потpiбно зрoбuти в цeй день та чому в жoднoму вuпaдку не мoжна запрошувати гостей
Без рубрики
Шкодую, що приїхав з Америки до України… Сьогодні Україна — найгірша в Європі країна для життя, — Івана Марчук

Йде до гіршого і до гіршого. Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо… Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом.

«Шкодую, що приїхав з Америки до України… Сьогодні Україна — найгірша в Європі країна для життя», — нещодавнє інтерв’ю українського генія, художника Івана Марчука “Громадському Радіо” спричинило ефект бoмби, що рoзірвалася. Джерело

Жоpсткі, навіть жopстокі, проте болісно правдиві слова…

«У нас абсолютно правди немає, законів немає, порядку немає. А як немає законів і порядку, то і держави немає. Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр у світі, але вона їх не поливає, вони їй не потрібні.

Чому тікають люди з України? Тому що жити хочуть…». Це не гіпербола, не хвилинний імпульс-розчарування, це крuк відчаю.

Крuк відчаю митця, котрий реалізовувався в Україні не «завдяки», а «всупереч».

Він мав тут зовсім небагато лаврів, достатньо терня на шляху і яскравий самобутній талант. Його обожнювали в Америці та Канаді, запрошували залишитися в Австралії, а в рідній Україні помітили тільки після того, коли став єдиним українцем, котрий потрапив до списку сотні геніїв сучасності, укладеного міжнародною консалтинговою компанією “Greator Synectics”.

Зрештою, Бог з ними, з рейтингами: один Марчук робить для позитивного іміджу України за кордоном стільки, що заміняє собою не одну поважну державну інституцію.

Але останнім часом від українських реалій митця дедалі частіше огортає сум… “НОВА…” зателефонувала Івану Степановичу, аби почути усе з перших вуст.

Читайте також: “В Італії люди добріші, але у нас можна заробити набагато більше, якщо правильно інвестувати свій час”, – 23-річний українець поділився своїми враженнями про життя в Італії

БАТЬКІВЩИНА ЯК ТЕРИТОРІЯ

— Я прожив життя чисто, не написав жодної непотрібної картини, й у мене, крім однокімнатної квартири, нічого немає: ні лімузинів, ні дач… Я взагалі не пристосований до життя.

Як митець із певними регаліями маю найгіршу майстерню серед українських художників.

У мене були президенти, мери й інші відомі люди, були на п’ятому поверсі в тісній майстерні, ледве піднімалися туди… Всі обіцяли допомогти з новим приміщенням, але нічого так і не зробили…

Щоб я у своїй країні не заслужив ні на майстерню, ні на музей? Та якби я запропонував себе зі своїми роботами будь-якій іншій країні — з руками і ногами забрали б!

А ця країна за 81 рік мого життя не зробила для мене нічогісінько, ані на копійку. Країна не готова, щоб до нас приїздили паломники до музею Марчука, як приїздять у Голландію до музею Ван Гога…

Я за останніх півтора року відвідав 11 країн, зробив 165 виставок. Був торік у листопаді у Таїланді: мав виставки у Королівській галереї і в художньому музеї. Бачили б ви, як мене там приймали!

Черга на колінах йшла до мене — я навіть фото таке маю… Поїхав би туди років п’ятнадцять тому, — жив би нині, як у раю. А тут я тільки мучуся… Замість Батьківщини є болісна, вucтрaждана прив’язаність до землі.

Йде до гіршого і до гіршого. Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо… Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панують зло, глупота, чорна заздрість, здирництво…

Люди дуже розхристані, не люблять один одного. Нема того, що об’єднує. Як українці хочуть мати державу, якщо вони один одного з’їдають? Добрі люди не пропустять мене, щоб не привітатись, гарного слова не сказати, але загалом в країні панують злoба і заздрість.

Я жив у світі, де не знав, що це таке. Там немає такого. Там усі тішаться твоїм успіхом, більше того, — чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку.

Розумієте — українська земля народжує найбільше талантів на квадратний метр планети. Але ж наша земля часто й поїдає багатьох, як кішка, яка поїдала своїх кошенят.

У нас не може достойним чином проявити себе якийсь геніальний, великий талант: вони або в’януть, або повертаються в землю, або спиваються, чи змушені тікати в інші країни, де роблять славу для будь-якої нації, народу і світу, а Україні вони не потрібні…

«ЖІНКА ЯВЛЯЄТЬСЯ, ЯК БОГ»

— У Тернополі тепер майже не буваю: не стало мого друга (світлої пам’яті архівіста та краєзнавця Богдана Хаварівського — ред.), то й не маю до кого їхати… Був тут торік восени на його роковини, навідався у рідну Москалівку та й по всьому…

Зараз розмовляю з вами і стою в майстерні перед мольбертом. Новий цикл малювати почав, цікавий, але душа до роботи не лежить.

Є що робити, а не хочеться. Пензлик до рук не лізе. Був би музей — був би стимул працювати, там влаштовував би майстер-класи. Шкодую, що за життя навіть учнів не підготував собі…

О 7-ій годині вранці я вже біля мольберта. Приходжу в студію, сідаю і розмовляю зі своїми картинами. У мене підхід до них, як до діточок, я з ними постійно спілкуюся. Вдома не маю з ким розмовляти, от і спілкуюся з картинами тут, у майстерні, де проводжу майже весь свій час. Додому не хочеться йти — ніхто мене тут не чекає.

Може, якби була Жінка — але вона мені за все моє життя так і не явилася…

Пригадую, мені колись одна панянка казала: «То шукайте собі самі жінку», а я їй: «Жінку не шукають, вона сама являється, як Бог…» А мене Бог, напевно, покарав: мені ніхто так і не явився…

Я завжди кажу: все моє життя — на полотні, а я ще не жив, я ще працюю. Я — вічний мандрівник, прикутий до мистецтва. Навіть жартував колись, що якби мене посадили до справжньої в’язниці, то я б намалював більше. Як я живу? Як раб, прикутий до мольберта.

Живу за “чорним календарем”, де немає червоного кольору, а є 365 днів робочих! Вихідних у мене немає, я одержимий. Але живучи так, я зумів зробити п’ять тисяч мистецьких творів, які розсіяні по всьому світу…

Джерело: НОВА Терпільська газета

Читайте також: Чому, чим більше робиш добра, тим гірше до тебе ставляться?

Related Post