Останніх шість років я живу у доньки, вона сама мене до себе запросила, ситуація була така, що треба було сидіти з онукою, щоб донька швидше вийшла на роботу, адже у них була квартирі в кредиті. Я погодилася, а зараз дуже про це шкодую, тому що почуваюся зайвою в їхньому домі.
Ні, вони з зятем нічого мені не говорять прямо, але я бачу, що заважаю, а вчора донька сама сказала, що через мене у них з чоловіком зіпсувалися стосунки. Що тепер робити, я не знаю.
Минулого року ще якось все добре було. Внучка-першокласниця до школи звикала, відвести-забрати, погодувати, все інше. А тепер прямо відчуваю, що всі зітхнуть з полегшенням, якщо поїду.
Коли донька вийшла заміж, то спочатку вони з чоловіком жили на оренді, а потім зятю дісталася невелика спадщина, вирішили вони свою квартиру купувати. Але щоб потім не думати про розширення, вирішили відразу брати трикімнатну. На повну вартість забракло грошей, вирішили з кредитом брати.
І донька, і зять працювали, здавалося, що зарплата буде стабільною і вони впораються. Донька оголосила, що дитину чекає, якраз тоді, коли я пішла на пенсію.
Народилася внучка, але довго сидіти в декреті донька не могла, потрібно було сплачувати кредит. Вихід дочка та зять побачили у тому, щоб запросити мене жити до них.
– Мамо, – просила дочка, – ти ж на пенсії. А нам хоч квартиру продавай та бери меншу. А ми тільки-но ремонт закінчили. Ну, чого тобі там сидіти? Що тебе тримає?
Я жила в невеликому містечку у власному будинку. У мене тут і рідна сестра, і купа подруг-приятельок. Моє життя мені подобалося, переїжджати я не хотіла, але ж онука…
Зять із дочкою спішно переобладнали для мене кімнату, яку відвели під вітальню, щоб я не жила в одній кімнаті з онукою, щоб у мене був «особистий життєвий простір», як висловилася дочка. Я гуляла з онукою, розвивала, гралася, готувала та прибирала вдома.
– Що б ми без Вас робили! – постійно говорив зять.
– Мамо, ми так тобі вдячні! – щебетала донька.
Поступово я звикла і до міста, і до нової ролі для себе. З’явилися нові приятельки, з якими гуляли у дворі.
– Ой, – говорила донька ще минулого року, коли онучку проводжали до першого класу, – як нам пощастило! Про Маринку не хвилюємося. Мама відведе, приведе, уроки вивчить. Така підмога, що словами не передати.
У жовтні зятя запросили кудись на круте місце. Я раділа, хочеться, щоб діти жили краще, ніж ми. Тільки й не могла подумати, як це змінить і моє життя, і ставлення до мене з боку рідних.
А ставлення змінилося: зять змінився, почав поводитися паном. Кредит закрили в рекордні 7 місяців, і ось тут я почала почуватися зайвою. Особливо коли почула про те, що зять із дочкою обговорювали питання зміни меблів.
– Вітальню можна зробити модну, – сказав зять, – але ми не зробимо. У нас твоя мати живе. Мені 40 років, а я живу з тещею!
Дочка почала натякати, що в усіх її подруг для дітей є няні, а я прямо почуваюся зайвою. Подруги у дворі радять мені запитати прямо, чи потрібна я їм. А що робитиму, якщо скажуть «ні»? Я вже звикла і до онуки, і до життя в місті.
Мій будинок в рідному містечку залишився, але що я буду в ньому робити одна?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
