Листопадовий вечір у Львові видався сирим та непривітним.
Дрібна мжичка, яку тут лагідно називають «м’якою», пробирала до холоду, перетворюючи тротуари на ковзанку з мокрого листя.
Світлана з силою переставила важкі пакети з продуктами з однієї руки в іншу, мріючи лише про гарячий чай і теплу ковдру.
Антон уже кілька хвилин порався біля дверей їхньої квартири на Сихові, але метал піддавався неохоче.
— Щось не так? — Світлана відчула щось підозріле.
— Не розумію, — Антон затиснув рот. Ключ входив у свердловину, але на середині оберту впирався у щось глухе й непохитне. — Його наче підмінили.
Він смикнув ручку ще раз, потім ще сильніше, аж поки по всьому під’їзду не розійшовся металевий брязкіт.
Світлана поставила сумки на бетонну підлогу.
В середині неприємно стиснулося від передчуття чогось неминучого.
— Може, просто механізм заїло? Спробуй змастити чимось, — невпевнено запропонувала вона.
— Та що тут змащувати! Я цей замок заплющеними очима відкривав п’ять років поспіль!
Антон відступив на крок, дістав смартфон і набрав номер.
Його обличчя в тьмяному світлі під’їзної лампи здавалося висіченим з каменю.
— Мамо, добрий вечір. Це я. Слухай, тут така справа, ми додому потрапити не можемо. Ключ не крутиться. Що? — Він замовк, і Світлана побачила, як його очі розширилися, а рука, що тримала телефон, помітно напружилася. — Ти зараз серйозно? Мамо, ти хоч розумієш, що ти кажеш?
Він повільно відвів слухавку від вуха, дивлячись на екран так, ніби там щойно з’явилося повідомлення про кінець світу.
— Що сталося? — Світлана підійшла ближче, вдивляючись у його бліде обличчя.
— Вона змінила замки. Сьогодні вранці. Викликала майстра з фірми і поставила нову серцевину. Сказала, що це її власність і вона має право на «профілактику безпеки».
У Світлани всередині все обірвалося.
Лише тиждень тому її свекруха, пані Марія, поїхала до Трускавця підлікувати спину.
Обіцяла клітки на волю.
Нарешті жодних зауважень щодо «неправильного» кольору фіранок чи лекцій про те, що Світлана замало солить борщ.
І ось — грім серед ясного неба.
— А нові ключі? Вона їх хоч комусь залишила? — голос Світлани затремтів від люті.
— Сказала, що привезе завтра. Коли ми «пройдемо інструктаж».
— Який ще інструктаж, Антоне?! Ми тут живемо від дня весілля! Ми платимо половину оренди, закриваємо всі комунальні, я тут кожен куточок вимила!
— Світлано, я знаю. Не кричи, — Антон потер скроні. — Вона каже, що має з нами серйозно поговорити про «кодекс поведінки» в її домі.
Світлана відчула, як по щоці поповзла гаряча сльоза — не від болю, а від образи. Вона схопила свої пакети і рішуче попрямувала до ліфта.
— Ти куди? — гукнув Антон.
— До батьків! Або в найближчий хостел! Я не збираюся стояти під дверима, як безпритульний пес, чекаючи на милість твоєї мами!
Він наздогнав її вже на вулиці, де вітер став ще пронизливішим.
— Світлано, чекай. Давай поїдемо до неї прямо зараз. Вона ж не в Трускавці, вона в себе на квартирі, я чув, як там телевізор працював на фоні.
— Ти не розумієш, Антоне? Твоя мати просто закрила нас зовні, як неслухняних дітей! Це не про замки, це про владу!
— Я розберуся, обіцяю, — він спробував обійняти її, але вона відсторонилася.
— Ти обіцяєш це щоразу. Пам’ятаєш, коли вона викинула мої квіти з балкона, бо вони нібито «псували фасад»? Або коли вона прийшла до нас о шостій ранку зі своїми ключами, щоб перевірити, чи я попрасувала твої сорочки? Це вже за межею.
За годину вони стояли перед дверима пані Марії.
Антон натиснув на дзвінок тричі — довго й вимогливо.
Коли двері нарешті відчинилися, перед ними постала свіжа, задоволена життям жінка в новому халаті.
— О, діти. А я якраз збиралася чай пити. Чого такі насуплені? — Вона пройшла до вітальні, навіть не чекаючи на відповідь.
— Мамо, якого біса? — Антон не став роззуватися, він пройшов слідом, киплячи від гніву. — Навіщо ти змінила замки в нашій квартирі? Ти хоч уявляєш, як це виглядає?
— По-перше, Антоне, не «у вашій», а в моїй. Купленій за гроші твого покійного батька. По-друге, я господарка і маю право знати, що там робиться. Мені пані Стефа, сусідка, казала, що ви минулої п’ятниці гучно святкували щось. Музика грала після десятої вечора!
— Це був мій день народження! — Світлана виступила вперед, відчуваючи, як гнів витісняє втому. — Ми попередили всіх сусідів, принесли кожному коробку цукерок! Ніхто не скаржився, крім вашої Стефи, яка взагалі не терпить звуків життя!
— І ще одне, — пані Марія ігнорувала Світлану, звертаючись виключно до сина. — Я заходила вчора забрати свої старі штори з комори, а їх там немає. Де вони?
— Я їх викинула, — твердо відповіла Світлана. — Вони були поїдені молями і вкриті пліснявою. Натомість я купила нові, дорогі льонові штори на власні кошти!
— Це не дає тобі права викидати мої речі! Це речі з історією! — Свекруха прищурилася.
Антон зробив глибокий вдих. Його голос став несподівано тихим і дуже холодним.
— Мамо, досить. Зараз ти віддаєш нам ключі. Прямо зараз. Інакше ми завтра ж збираємо речі і переїжджаємо на зйомну квартиру в іншому кінці міста. А цю здавай кому хочеш — хоч пані Стефі, хоч студентам.
Пані Марія на мить заціпеніла.
Її впевненість почала осипатися, наче стара штукатурка.
Щось промайнуло в її очах — не гнів, а той самий дитячий страх самотності, який вона так ретельно маскувала під контроль.
— Переїжджаєте? Але ж, як так? Я ж для вас стараюся. Щоб порядок був.
— Порядок ціною нашої свободи нам не потрібен, — відрізав Антон.
Свекруха повільно опустилася на старе крісло.
Світлана раптом помітила, як сильно вона постаріла за останній рік.
Глибокі зморшки біля губ, тремтіння рук, яке вона намагалася приховати, ховаючи їх у кишені халата.
— Мені просто стало так порожньо, коли ви перестали заходити щовечора, — раптом тихо промовила вона, дивлячись у вікно. — Ти, Антоне, тільки смс-ки пишеш: «Мам, я ок». Світлана взагалі тільки вітається. Я подумала, якщо я буду контролювати ключі, ви частіше будете про мене згадувати. Бодай з приводу замків.
На кухні запала важка тиша. Світлана перезирнулася з чоловіком.
— Пані Маріє, — Світлана підійшла ближче, намагаючись говорити м’яко. — Можна просто попросити про увагу. Можна покликати на вечерю чи запропонувати подивитися фільм разом. Але замикати нас зовні — це найгірший спосіб повернути любов. Це шлях до того, щоб ми взагалі змінили не лише замки, а й номери телефонів.
Свекруха кивнула, не піднімаючи очей. Вона дістала з кишені два новенькі блискучі ключі на брелоку у формі сердечка.
— Тримайте. Майстер сказав, це найнадійніша система. Щоб ніхто чужий не зайшов.
— Дякую, мамо, — Антон взяв ключі. Його голос трохи пом’якшав, але рішучість залишилася. — Ми зайдемо в неділю. На чай. Але більше ніяких сюрпризів із замками, добре?
— Добре.
Вони вийшли на вулицю. Дощ нарешті вщух, і над містом розійшлися хмари, відкриваючи чисте нічне небо. Антон міцно стиснув руку дружини.
— Ти віриш їй? — запитала Світлана, коли вони підходили до свого будинку.
— Вірю в те, що вона справді боїться залишитися одна. Але не вірю, що це був її останній фокус. Такі люди не змінюються за один вечір.
— Можливо. Але тепер ми знаємо правила гри.
Новий замок відкрився напрочуд легко.
У квартирі пахло їхнім життям — кавою, парфумами Світлани та лавандовим освіжувачем.
Вона закрила двері, повернула ключ і притулилася спиною до полотна.
— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на Антона, — найголовніше, щоб ми не стали такими ж через тридцять років. Щоб ми не забули, що діти — це гості, а не власність.
Антон усміхнувся, розбираючи ті самі продукти, які нарешті дісталися холодильника.
— Ми не станемо. Бо ми сьогодні відкрили не лише двері, а й очі.
Світлана кивнула. Вона знала: попереду ще багато битв за територію, багато розмов і, можливо, ще не один змінений замок.
Але сьогодні вона відчула, що їхня маленька фортеця вистояла. І справа була не в металі, а в тому, що вони навчилися тримати оборону разом.
А як би ви вчинили на місці Світлани? Чи можна пробачити таке втручання в особистий простір, навіть якщо воно продиктоване самотністю?
І чи правильно зробила свекруха, коли змінила замки на дверях лише тому, щоб привернути увагу дітей? Хіба так можна робити? Та чи можна пробачити це?
Фото ілюстративне.
