Після нашого одруження я привів дружину жити до себе, у мене була двокімнатна квартира. Все було добре, якби не одне дивне прохання Марини. Прохання полягала в тому, що необхідно щороку в травні їхати в село до її батьків. Дружина пояснювала, мама буде ображатися, якщо ми не приїдемо садити картоплю. Я не раз переконував дружину, що їхати далеко і нерентабельно, але у відповідь завжди чув одне і те саме – треба їхати.
Все б нічого, якби тільки в травні. А хто буде прополювати в червні і липні. Знову потрібно вибирати час і їхати. А шлях неблизький 100 кілометрів в один бік. Я терпів і щороку виконував забаганки дружини. Головна турбота в цій примсі – що восени цю картоплю треба викопати. А якщо погода дощова і в вихідні дні копати не виходило, доводилося брати відгули на роботі. Все кидаємо їдемо до мами.
Мама восени завантажувала наш автомобіль «під зав’язку». Всі мої пояснення, що у мене машина до цього не пристосована, адже у мене – простий седан, не мали аргументів. Місце є – грузи. А чи багато увійде в легковий автомобіль. Найбільшу вагу і місце займала картопля. Крім картоплі, завантажували банки з соліннями, всілякі овочі та варення. Ще багато всякої всячини.
Інколи мені приходилося робити в село кілька рейсів. Витрати на бензин коштували набагато більше всього цього вантажу. Завантажували урожай кожен раз з посмішкою і добрими побажаннями. Все дітки вам, для вас стараємося, у нас немає ніякої хімії. І ще були прохання, а ось це, завезіть моїй сестрі і ось це моєму синові.
Живуть сестра і син в різних кінцях міста. І ще, будь ласка, завезіть моєму родичу мішок картоплі, вам зручно, ви адже живете в одному місті. Після десяти років таких поїздок я категорично відмовився садити картоплю у тещі.
Разом з цим припинилися і поїздки в село. Тепер я купую картоплю на ринку, що набагато дешевше і менше клопоту. Із села ми іноді привозимо соління та варення, і то лише тоді, коли нам це зручно. Турботливі батьки дружини, стримали свій запал, і тепер займаються посадками лише для себе. Ми з дружиною допомагаємо по можливості.
Спочатку теща була дуже ображена на мене. Називала мене лінивим, казала доньці, що їй дуже не пощастило з чоловіком. Але з часом вона змирилася, тепер ми нормально спілкуємося.
Всі живуть своїм життям. Інші близькі родичі стали частіше відвідувати літніх людей, і прихопивши заготовки, завжди обіцяють приїхати знову. Але це їхня справа, я в це не втручаюся, головне, що мене уже не чіпають. Одним словом, ті мішки з картоплею запам’яталися мені на усе життя.
Фото ілюстративне – vaz-granta.infocar.
