Додому на Різдво я приїжджаю кожного року, але ще ніколи так не хвилювалася, як зараз. В Італії я працюю вже довгих десять років, все зароблене дітям віддаю, а тепер зрозуміла, що досить їм не буде ніколи.
Тоді на заробітки в Італію почало виїжджати багато жінок з нашого села. Лишали роботу, чоловіків, дітей, батьків і їхали в Італію за примарним щастям. І я теж наважилася поїхати. Чоловіка мого давно не стало, роботи не було, діти виросли, сини якраз надумали одружуватися.
Поїхала я, особливо не задумуючись. Хотілося спочатку синам на весілля заробити. Потім допомагала, то одному, то другому. Старший, Василь, одружившись, пішов жити до невістки. А молодший, Михайло, привів наречену додому.
Я намагалася все ділити між ними порівну: і гроші, і продукти. Я навіть собі нічого не залишала. І спочатку усі таким станом речей були задоволені. Але одного разу Василь зателефонував мені в Італію і каже:
– Мамо, ми тут з дружиною подумали, це несправедливо – ти Михайлу наш будинок залишила, а мені що? Думаю, буде справедливо, якщо ти купиш нам квартиру.
Розмова з сином мене дуже засмутила, хоча добре розуміла, що це не його думки, а невістки. Невістка у мене з характером. Якось я була у відпустці і зайшла до сина в гості. Василя вдома не було. Я ступила на поріг, притягнувши з собою величезну сумку гостинців. Невістка глянула на мене і каже:
– Що ж Ви, мамо, так Василя завжди обділюєте – у нього двоє дітей, а у Михайла одна дитина. Виходить проста математика – нам Ви повинні давати у два рази більше, а не порівну, як Ви це завжди робите.
Невістка навіть не запропонувала присісти і чаю випити. Поверталася я додому із сльозами на очах. Зайшла в хату, а молодша невістка щось теж була не в настрої, затіяла в той день прибирання, бо ж наближалося Різдво. Весь день щось мила на кухні, їй не сподобалося, що я не допомагаю. Чи хоче мама їсти, ніхто з невісток мене так і не запитав.
По святах я відправилася назад в Італію. І тут дзвінок від сина. Квартира, воно, звичайно добре, бо внуки ростуть. За два роки я наскладала грошей на однокімнатну квартиру для старшого сина.
Коли нарешті приїхала додому, зустріла холодний погляд і нерозуміння Михайла і його дружини:
– Для Василя квартира, а нам ця стара хата. Не думали ми, мамо, що Ви можете з нами так несправедливо вчинити, – зустріли мене діти непривітними словами практично з порогу.
Виявляється, через цю квартиру сини перестали між собою спілкуватися.
Цього разу везу додому гроші молодшому сину на квартиру. Але чи допоможе це примирити синів? Я ж хотіла, як краще, я ж жила і працювала заради них…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
