Я родом з маленького містечка, поїхала я з нього відразу після школи підкоряти столицю та так і залишилася – вивчилася, знайшла роботу, вийшла заміж. Зараз мені 36 років, у мене є чоловік і дитина.
А в рідному містечку залишилася мама, зараз вона живе одна, батька не стало ще 10 років тому. Мама з нетерпінням нас чекає, тому щороку ми їдемо до неї на зимові свята, приїжджаємо на Новий рік і повертаємося після Різдва. Цього року ми теж поїхали до неї, але не просто так, а з пропозицією – переселятися поближче до нас.
Мій чоловік теж приїхав до столиці з невеликого провінційного містечка, ми працювали, разом піднімалися, народили дитину, якій уже виповнилося п’ять років, взяли під виплату квартиру – невелику, на околиці, але свою. І чоловік, і я працюємо, дитина ходить у садок, але на вечір ми беремо ще й няню, бо пізно повертаємося з роботи.
Їздити довго і важко, але ми із чоловіком уже звикли. Серед тижня спілкуватися з дитиною практично не виходить, але вже нічого не поробиш. Намагаємося надолужити у вихідні – коли в кіно підем, коли в парк, коли в кафе на піцу.
Ми з чоловіком порадилися і вирішили перевезти маму ближче до себе – купити їй тут квартиру і жити поряд. Зрозуміло, що це не без вигоди для себе. Я думала, що мама допоможе мені з дитиною. Але мама нас вислухала, подумала і відмовилася.
Не те, щоб вона вже не хотіла сидіти з дитиною: навпаки, завжди скаржиться по телефону, що онук росте далеко від бабусі, і виховує його чужа людина, от жили б ближче… Але про те, щоб взяти і переїхати до любого онука, бабуся, проте, й чути не хоче.
– Що я там у вас робитиму? Я там нікого не знаю! Та навіщо мені це треба? – каже вона.
– А тут що тебе тримає, вдома чим ти зайнята? – питаю.
– Вдома якраз у мене безліч справ, – каже мама. – По-перше, город! Як я його залишу? Подруги, по-друге! Собака, нарешті… у нас тут річка поряд, чисте повітря, а у вас? Навіщо мені це потрібно?
– Собаку можна привезти і сюди, – кажу. – Подруги знайдуться в будь-якому місці, вийдеш гуляти із собакою та познайомишся. Продамо твою квартиру, купимо тобі в сусідньому будинку, відремонтуємо, будемо завжди бачитися. Онук буде на очах у тебе рости. Давай, мамо, вирішуй!
– Де народився, там і знадобився! Не хочу я переїжджати! Кому я там потрібна! – повторює як заведена.
А я не розумію, чому вона саме так себе поводить. Чому не хоче бути ближчою до нас? Справа навіть не в допомозі з дитиною: нам пощастило, знайшли просто чудову няню, сусідку-пенсіонерку, яка за цілком прийнятні гроші не тільки сидить з дитиною вечорами, а ще вечерю готує, і в квартирі трохи прибирає.
Особливо мене не покидає думка, що маму треба забрати до себе, коли я побачила подібну історію у своєї колеги. Вона, як і я, живе в столиці і все мріяла перевезти батьків до себе ближче. Тоді батькам не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, ми вже звикли в рідній хаті, переїжджатимемо, не хочемо і не поїдемо.
Відмовлялися, відмовлялися, а в минулому році не стало батька, мамі зараз добре за сімдесят, нездужає звичайно, з дому вийти тяжко, за нею догляд потрібен. А колега не знає, що і робити: тут робота, сім’я, чоловік, а там – немічна мати, якій склянку води нема кому подати. Поїхати туди надовго не вдасться. Перевозити матір зараз уже значно складніше, та й вона не хоче.
Моя подруга зараз себе картає, що, мовляв, не треба було батьків слухати, треба було наполягти! Зараз би поряд жили, я і вона сама Перевози своїх – каже, – поки не пізно.
Дивлячись на колегу, я знову повертаюся до думки, що маму треба забирати до себе, життя непередбачуване, і все може повернутися зовсім несподівано.
От і моя мама навіть слухати нічого не хоче. Каже, що з рідного дому нікуди не поїде. Що робити? Я у мами єдина донька і єдина рідна людина, інших близьких родичів у нас немає.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
