У Марії Степанівни було двоє синів. Старшого звали Микола, молодшого – Андрій. Сини виросли в одному домі, але долі в них склалися по-різному. Микола поїхав у місто, там оженився з Людмилою. Та була жінкою гоноровою: завжди з манікюром, у сукнях, навіть на село приїжджала, наче з виставки мод. А Андрій залишився біля мами, одружився з Ганною – простою, працьовитою дівчиною з сусіднього села.
Відтоді почалися всі історії.
Щоліта, як достигав урожай, у дворі Марії Степанівни кипіла робота: треба було копати картоплю, збирати помідори, закривати консервацію. Ганна крутилася, як бджілка: і город догляне, і в хаті порядок, і дітей нагодує. А Людмила приїжджала на гарній машині, виходила з неї в босоніжках на шпильці й одразу ж казала:
– Ой, мамо, я тут не буду в городі по тих бур’янах лазити. У мене спина болить, та й час дорогоцінний. Ви вже там самі. Ми тільки приїхали вас провідати.
Насправді ж вони приїхали тільки по продукти, бо в місті все дороге.
І Марія Степанівна, замість того щоб сказати щось гостре, ще й виправдовувалась:
– Та нічого, доню, нічого, я все розумію – твій манікюр коштує більше, ніж мішок картоплі. Ганна мені поможе.
Ганна лише стискала зуби. Вона працювала за двох, але ніхто й «дякую» не казав.
Коли настав час ділити городину по сумках, свекруха завжди вибирала кращі банки огірків, медові яблука, чисту картопельку для Миколи й Людмили. Ганні ж ішло «що лишиться».
– Мамо, та навіщо ви їй ті кращі сливи? Вона ж і пальця об палець не вдарила! – якось не витримав Андрій.
– Сину, ти не розумієш, – зітхала Марія Степанівна. – Люда така… образлива. Як не даси їй гарне, то образиться, перестане приїжджати.
Андрій махнув рукою, а Ганна лише мовчки складала свої банки.
Та терпіння не безмежне. Одного осіннього дня, коли зібрали врожай картоплі, знову приїхала Людмила. Сіла на лавку, дістала телефон і почала щось гортати. Ганна зігнулася біля мішків, спина вже боліла, руки в землі. Марія Степанівна тим часом вибирала для Людмили найкращі яблука.
Ганна випросталася, витерла руки об фартух і прямо сказала:
– Знаєте що, мамо? Скільки можна? Я вже десять років гнуся на цьому городі. Влітку сонце пече, комарі кусають, руки всі в мозолях. А Люда тільки приїде з міста, пальцем не поворухне – і все їй найкраще.
У дворі запала тиша. Людмила підняла голову від телефону:
– Ой, та що ти, Ганно, знову заводишся? Тобі ж не важко, ти звикла.
– Звикла?! – Ганна аж почервоніла. – А може, й мені хоч раз подякувати треба? Чи ви думаєте, що я тут заради себе працюю? Ні! Я теж хочу, щоб мої діти мали найкраще.
Марія Степанівна стояла, не знаючи, куди подіти очі.
– Доню, ну не сердься, – почала вона невпевнено. – Я ж думала, що ти розумніша, що потерпиш…
– А чому я маю терпіти?! – твердо відповіла Ганна. – Ви все життя мене за ніщо маєте, бо я проста. А Люда – пані. Але знайте: без мене й цього городу б не було, і консервації б не було. Бо якби чекати, поки вона допоможе, то вже б бур’ян усе заріс.
Людмила пирхнула:
– Та йди, ти ж заздриш просто.
Але Андрій тут встав і грюкнув по столу:
– Досить! Ганна права. Я бачу, як вона працює, і бачу, як ви, мамо, завжди їй віддаєте другорядне. Якщо так буде й далі – ми просто перестанемо допомагати. Бо скільки можна робити для чужої вдячності?
Того вечора Марія Степанівна довго мовчала. Вона ніколи не задумувалася, як це виглядає збоку. Їй здавалося, що вона просто «мир береже». Але тепер зрозуміла: вона сама створила несправедливість.
Коли розкладала сумки, уперше дала Ганні кращі банки й вибрала гарну картоплю.
– Це тобі, доню. Бо справді заслужила, – тихо сказала вона.
У Ганни на очах з’явилися сльози. Це була перша подяка від свекрухи за стільки років.
Відтоді щось змінилося. Людмила й далі залишалася «пані», але Марія Степанівна почала дивитися на все інакше. Вона зрозуміла, що справжня цінність не в красивих словах, а в тих руках, що щодня працюють без нарікань.
А Ганна вперше відчула, що її працю помітили. І хоч у селі й далі говорили: «У тієї Марії дві невістки – як небо й земля», але тепер усі знали: та, що в землі, варта більшої шани, ніж та, що приїжджає тільки по врожай.
Спеціально для Українців Сьогодні.
Фото ілюстративне.
