У селі в той день стояла особлива тиша, хоча на дворі була красива золота осінь. Село наче принишкло, бо ховали діда Григорія – чоловіка мудрого й роботящого. Хата його була завжди повна людей: сусіди заходили за порадою, діти з онуками – за теплом. Але тепер у дворі зібралися люди в чорному, і в повітрі висів той важкий сум, коли слова стають зайвими.
В кімнаті, де стояла домовина, сидів менший син – Іван. Його обличчя було суворим, але в очах світилася глибока втома й невимовний біль. Батько був для нього усім – і прикладом, і наставником.
До хати зайшов старший син – Степан. Високий, одягнений по-міському, і з міськими манерами. Біля нього – дружина, трималася з гідністю, але поглядом міряла кожен кут, кожен стілець, ніби оцінювала, що тепер стане їхнім.
Щойно Степан переступив поріг, звернувся до брата:
– Ну що, Іване, будем хату ділити.
Від почутого Іван немов остовпів.
– Як ділити?.. – спромігся він сказати. – Степане, ти ж сам казав: «Мені нічого не треба. Будь із татом, буде все твоє». Я ж на це і розраховував, я ж… – його голос затремтів.
Степан знизав плечима:
– То було давно. Тоді я не думав, що так життя повернеться.
За Степана відразу вступилася і його дружина, яка весь цей час мовчки спостерігала:
– Маємо право. То й будем ділити все чесно.
Пам’ять Івана мовби відмоталася назад, у той день, коли батько вперше заговорив про те, хто де буде жити.
– Сину, – сказав тоді дід Григорій старшому, – як не хочеш у селі лишатися, їдь у місто. Знайдеш там свою долю. А тут Іван буде, поля обробить, нас з мамою догляне.
Степан тоді й справді махнув рукою:
– Живи, брате тут сам, за батьками дивися, все твоє буде.
Іван тоді мовчки кивнув, та й узяв на себе все господарство. Не легко йому було. Мати слабувата, батько старів. Поля заростали, якби не його руки. Навіть дружину з міста перевіз – Марійку. Вона спершу плакала, бо звикла жити в місті і нічого не вміла робити, але згодом призвичаїлася: навчилася город садити, курей глядіти, навіть сусідки її за свою прийняли. Жили вони з Іваном не в розкоші, але в достатку.
А тепер – усі ці роки ніби перекреслені одним словом: «Ділити».
Після похорону люди розійшлися, а в хаті лишилися лише свої.
Іван мовчав. Він відчував, як щось рве йому груди. Невже рідний брат, з яким вони разом у цій хаті виросли, може так?..
– Степане, – заговорив він нарешті, – ти ж знаєш, що я з батьками лишився. Я доглядав за хатою і господарством. Я тут кожен камінь поклав своїми руками. А ти кажеш – ділити…
Степан зітхнув:
– Я розумію, брате. Але маю дітей, маю сім’ю. Ти думаєш, мені легко? У місті зараз усе грошей коштує. А тут – хата, земля. Моя жінка каже, що треба справедливо.
– Справедливо? – Іван аж підвівся. – Справедливо було тоді, коли ти сказав: «Мені нічого не треба». І справедливо було, що я лишився й все робив. А тепер…
Дружина Степана вставила своє слово:
– Ви ж брати. Чому має бути одному все, а іншому нічого? Ми теж маємо право.
Марійка, жінка Івана, не витримала:
– Право? А де ви були, коли ми ночами вставали до батьків? Де ви були, коли поле заростало? Чи ви хоч раз сапу в руки взяли? А тепер – право!..
У хаті запахло великою сваркою.
Минуло кілька днів. Село гуло – кожен обговорював, як два брати стали ворогами через ту хату. Одні казали: «Степан має рацію, все ж таки спадщина». Інші хитали головами: «Неправильно. Якщо брат сам відмовився, то хай тепер і не втручається».
Іван тим часом не знаходив собі місця. Вийде в поле, гляне на землю – і сльози навертаються. Бо він відчував, що то не просто клаптик землі, то його життя.
Коли справа дійшла до нотаріуса, виявилося, що хата й земля належать обом синам. Дід Григорій не склав заповіту, бо вірив у їхню братерську домовленість. І тепер Іван мусив офіційно ділитися з братом.
Серце його боліло. Він знав: якщо віддасть половину, то ніби зрікається всіх років свого життя. Але ж інакше – ворожнеча, суди, ганьба на ціле село.
– Степане, бери свою половину, – сказав він. – Але знай: не з любов’ю я її віддаю, а з гіркотою. Бо то не папірці, то моє життя.
Степан мовчав. Його дружина сяяла від радості, що все вийшло так як вона хотіла, а він сам ніби вперше усвідомив, що справді відбувається. Йому здалося, що брат за цей час ніби постарів удвічі, що за його плечима тягар, який він ніколи не носив.
Минув час. Степан із жінкою так і не приїхали жити в село. Землю здали в оренду, хату занедбали. Іван із Марійкою лишилися в тій половині, що залишилася, далі працювали на полі.
Люди в селі лише зітхали:
– От так і буває. Один трудиться все життя, а інший бере готове. Але Бог усе бачить.
І справді, незабаром у Степана почалися негаразди: діти відвернулися, бізнес не йшов, дружина все вимагала ще й ще. А Іван хоч і жив скромно, але мав спокій у душі й повагу людей. От тільки брата не мав, бо втратив його коли той почав судитися за майно.
А як на вашу думку в цій ситуації мало б бути по-справедливому?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
