З чоловіком я розлучилася, коли сину не було і року. Відтоді я виховувала його сама, він став сенсом мого життя. Я дала собі слово, що заради щастя сина не буду думати про своє особисте життя. І коли мій добрий знайомий Михайло зробив мені пропозицію, я відмовила. Тоді мені було 27 років.
Зараз мені 57, мій син виріс і одружився три роки тому, внучці вже 2 роки. Одруження дуже змінило мого сина, я практично його не бачу, так як живемо ми окремо. Для мене це нестерпно, адже зараз я залишилася ні з чим.
Я старалася давати йому повну свободу ще до знайомства з майбутньою дружиною. Намагалася не лізти в душу. Якщо хотів, сам ділився інформацією про своє життя. Ні так ні. Начитавшись форумів на цю тему, готувала себе до його майбутнього сімейного життя. Але реальність перевершила всі очікування.
Тобто, стали буквально сльози навертаються, як подумаю, що місяць уже його не бачу, другий, знаю, що працює з ранку до ночі. Невістка не те що не любить мене, вона просто якась дуже закрита. Нічого з неї не витягнеш. Заради спілкування з онукою просто дзвонила, питала – чи не треба погуляти, щоб молода мама відпочила.
Спочатку невістка відмовлялася. Я продовжувала настоювати і пропонувати свою допомогу. Це подіяло – невістка раз попросила посидіти з дитиною, а сама поспала в цей час. Потім ще. Потім через день почала мене кликати, що я вже втомлюватися почала навіть. А сина не бачила. Я гуляла вдень, а він рано йде і пізно приходить.
Потім почали на вихідні мене кликати, а самі в гості або ще куди. Я навіть не питаю. Сина стала бачити по вихідним. Хоч по п’ять хвилин, поки йдуть і приходять, але мене вже відпустило трохи. І так ясно на душі.
Я зрозуміла, що вони обоє, син і невістка, як підлітки охороняють свою незалежність. Якщо це прагнення до незалежності поважати (не з’ясовувати, що і чому, чи не розпитувати, куди пішли, куди поділи подарований мною сервіз). Потрібно всіляко підкреслювати, що вони тут, в своєму маленькому світі, господарі, а я гість (питати дозволу взяти річ, внучці, у відповідь на її якесь прохання, відповідати: «як матуся скаже», «якщо мама дозволить»).
Тоді у них пропадає ця необхідність відстоювати свої кордони. Нема з чим воювати, нема для чого бойкотувати. Немає поганої свекрухи, яка втручається не в свої справи. Натомість є доброзичливий, ввічливий помічник, друг. Мені стало значно легше, коли я це зрозуміла. Немає мене і сина. Є я і сім’я мого сина.
А ще, майже через 30 років в моєму житті знову з’явився Михайло з тією ж пропозицію. І думаю, що цього разу я її прийму. Адже у сина тепер своє життя, а у мене своє.
Фото ілюстративне – teamo.
