fbpx

Щоб розібратися у своїх почуттях до чоловіка, Наталка поїхала в село. Першою її зустріла бабуся, розмова з якою допомогла жінці багато чого зрозуміти. Додому Наталя поверталася іншою

Наталка твердо вирішила, що піде від чоловіка, адже він її зовсім не любить і не розуміє. Живуть уже два роки, а він їй ні разу квіти не подарував, ані подарунка не приніс. То ж вирішила дівчина, що минуло кохання. А якщо минуло, то ж навіщо разом жити. У таких гірких думках поїхала Наталка в село до батьків.

Першою, хто її привітно зустрів, була її улюблена бабуся Марія, яка сиділа під хатою на лавці і грілася на сонечку. Старенька теж зраділа неочікуваній появі онуки. Наталя сіла біля неї, і запитала, що та думає про життя, який його зміст, та й про любов, чи вона взагалі існує.

– Ой, дитино! Що я тобі можу розказати? Я останні двадцять років далі города не буваю, що ж можу знати? Та й дев’яносто сім маю — це ж не жарти.

Ще пана пам’ятаю. Отамо, на степку, й хати його були. Вниз до річки — лазейня зроблена, з пісочком. Купались тамечки. Аж насеред ставка дерев’яна альтанка, на стовпах виведена. В ній чаї пили та книжки читали. А кругом садок — із квітками, з доріжками, з різними ягодами-фруктами…

Чи я їх пробувала? Та й чого ж це не пробувала, якщо Марфунька — подружка моя? Яловіцький, дітки, на старість оженився на вдові, сусідці нашій, а Марфуня — це ж її дочка й була. Ми дружили. Пан понакупляв їй платтів гарнених, усе з мереживом. А я в сорочечці десятчаній, добряче приношеній… Часом як заплачу!.. То мама, вона нерідна мені була, всміхнеться, зніме з себе коралі і на мене надіне. Втішає: «Нічо, Христю, зате ми в намисті!». Отака добра людина була, Царство їй Небесне!..

Я з молитвою «Отче наш» усяку біду переживала. І сьогодні, як припече, три рази «Отче наш» прокажу, і нічогенько, дітки, усе минається! Оце що недочуваю трохи.

Раз пішла, не спитавши у батька дозволу, на вулицю — то поставив на сіль коліньми (а сіль груба, не така дрібна, як зараз). Відстояла, а тоді треба проситися: «Тату, дозвольте встати». Не дозволив. То мама, Царство їм Небесне, вже від себе попросила. Як устала — треба дякувати і тата в руку поцілувати… А вже коли своїх діток мала…

Про любов, дитино, не мене тобі питати, бо зовсім не так у нас було колись. Ти питай молодих. Це тепер на кожній лавці та любов! А тоді про неї поняття не мали і вголос не згадували… Присилував мене тато вийти за одинака багатого, за Гарійона. То й вийшла, хоч який мені Василь Питльований був гарний та славний, як мама не благали батька не зав’язувати мені долю. На м’ясниці було з Гарійоном весілля, а на Великдень заявився до мене Василь: «Ходім по соняшники!». Які соняшники на Паску, щоб тако хто спитав? Але хіба мені те в голові? Василя побачила — памороки забило!

Я вже після тих «соняшників» до Гарійона й не повернулася — з Василем зосталась. Що тато не грозився, що Гарійон не благав — уже я Василева, та й годі!

Так з Василем і жила, а він мене все Гарійоном дорікав! Хоч сам любив за спідницями бігати. Але який не є, а рідний чоловік. Та й четверо синочків од нього — як огірочки! А тут Василя на фронт забрали, а я, якраз п’ятим ходила. Ото до хлопчиків «розжилася» дівчинкою!.. Нині — найбільша моя опора!.. Хоч зайвий раз її не турбую, Боже збав! Я так, дитино думаю: чим старіший, тим більше треба себе заставляти до роботи! Не можеш? А ти уставай і тупай, щоб кістки не залежувалися!

Працювала ж без продиху. Опівночі, бувало, приповзу з ферми… Так і падаю вдягнута, бо і вдома руки до всього треба докласти, і в чотири ранку — знов на роботу…

Василь — як у воду впав! Літа йдуть, дітей сама тягну, жили рву, і немає ні просвітку, ні якоїсь певності… А якось був Гарійон заглянув. Знов заміж кликав і брошку мені приніс! Та нащо мені, питається, його брошка й він разом із нею? А як Василь повернеться й ту брошку побачить? Нє, сказала, і думати забудь!

Ох і виходила я по бабках, за свого Василя напитуючи! Різні різне говорили, а я все чекала, та не дочекалася. Може, й справді до іншої пристав у прийми? Та хіба мало в нього замолоду тих інших було? Однак завше до мене вертався! То якби отако вернувся сьогодні, то знову б прийняла. А ти питаєш, що я знаю про ту вашу любов?

Поговоривши з бабусею, Наталя ніби ожила. Так, справді, не той зараз час, що був колись. Вона так сама з дітьми все життя і прожила, нікого більше до себе не прийняла. Може, ми і справді, зараз забагато хочемо. Додому Наталя поверталася іншою, впевненою, що в стосунках легко не буває, а терпінням і вдячністю за все, що маємо, можна перебороти будь-які життєві труднощі.

Марина ПАВЛЕНКО

Фото ілюстративне – kakprosto.

You cannot copy content of this page