Інна й Андрій познайомилися випадково — на дні народження спільного друга. Вона тоді сміялася щиро, по-дитячому, а він стояв трохи осторонь, з келихом вина, спостерігаючи за нею. Підійшов, заговорив, і з того вечора почалося їхнє «разом».
Він був спокійний, розсудливий, навіть дещо холодний. Вона — ніжна, емоційна, відкрита. Протилежності, як кажуть, притягнулися. І здавалося, що вони чудово доповнюють одне одного.
Коли Інна переїхала до нього, ніхто не здивувався — пара гарна, житло його, робота є, живуть тихо, без скандалів. Та минали місяці, потім роки, а весілля не було.
— Андрію, — якось несміливо сказала вона після трьох років спільного життя, — може б, ми вже подали заяву?
Він знизав плечима:
— А навіщо? Ми ж і так добре живемо. Хіба тобі штамп щось змінить?
Вона замовкла. Бо знала — сперечатися з ним марно. Він не сварився, не кричав, але будь-яку розмову міг перетворити на порожні слова.
Інна працювала бухгалтеркою, мала стабільний дохід, але завжди намагалася його радувати. Купувала йому гарні речі — шапку, коли зима, новий светр, коли побачить на знижці, навіть улюблену каву, щоб йому було приємно.
А він? Він не був злим. Просто вважав, що все, що має жінка, — це завдяки йому.
— Ти ж сама заробляєш, — казав він, коли вона натякала на подарунки. — Ти ж не потребуєш дрібниць. Головне, що я тебе люблю.
Але любов його була без тепла. Без квітів, без ніжних слів. Він міг подякувати за обід, міг обійняти, коли йому було сумно. Але ніколи не питав:
— Ти втомилася?
— Як ти себе почуваєш?
— Тобі не важко?
Інна терпіла. Бо любила. Бо вірила, що одного дня він зміниться.
Та роки минали. Вона носила їжу додому, оплачувала половину комуналки, прала, готувала, робила все, щоб їхнє «гніздечко» було затишним. А він жив — як жив. Без планів, без зобов’язань, без подяки.
Одного вечора, коли вони сиділи за вечерею, Інна обережно сказала:
— Андрію, ми вже десять років разом. Я хочу знати, що в нас далі.
— А що має бути? — спокійно відповів він.
— Я хочу стабільності. Хочу знати, що ми справді сім’я.
— Інно, — він поставив виделку, — ну ти ж знаєш, я тебе люблю. Навіщо ті папери? Хочеш — живи зі мною, не хочеш — ніхто не тримає.
Вона мовчки подивилася на нього. І зрозуміла, що все. Що це не просто слова — це межа.
Того ж тижня вона зібрала свої речі. Без сцен, без криків. Лише залишила ключ на столі й тихо сказала:
— Ти був для мене усім. Але тепер мені треба знайти себе.
Перший місяць Андрію було навіть легко. Дім став тихішим, менше розмов, менше побутових дрібниць. Він ходив на роботу, зустрічався з друзями, дивився футбол — усе, як раніше.
Та потім прийшли вечори. Порожні, без запаху борщу, без її сміху, без її кроків у коридорі. Телевізор гудів сам собі, чай остигав на столі, а він ловив себе на тому, що слухає тишу.
Він намагався їй зателефонувати — спочатку раз, потім ще. Вона не брала слухавку. Писав повідомлення — короткі, сухі: «Як ти?», «Може, зустрінемось?» — відповіді не було.
Через кілька тижнів він дізнався від знайомих, що Інна поїхала за кордон. До подруги, яка там вже непогано влаштувалась.
— В Італію, здається, — сказали. — Каже, що там почне все спочатку.
Андрій тоді довго стояв біля вікна. На вулиці падав дощ, і краплі текли по шибці, як сльози. Він раптом зрозумів, що втратив не просто жінку — втратив людину, яка була поруч, коли йому було зле, яка робила з його дому справжнє життя.
Та вже було пізно.
Минуло два роки. Одного разу, гортаючи соцмережі, він випадково натрапив на її фото.
Інна стояла на фоні моря, усміхнена, засмагла, і напевно, щаслива. Підпис під фото був короткий:
“Ніколи не погоджуйся на половину, коли заслуговуєш на ціле.”
Він перечитав цю фразу кілька разів. І ніби вперше зрозумів, як багато означають прості речі: квіти без причини, тепле слово, просте «я тебе ціную».
Він закрив телефон і довго сидів у темряві. Бо в голові крутилася лише одна думка:
Вона хотіла не розкоші, а щирості. А я давав їй зручність.
І зрозумів — різні вони були не тому, що не підходили одне одному, а тому, що вона прагнула любові, а він — спокою. А спокій без любові — то просто тиша, у якій чути, як повільно холоне життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
