Середа закінчилася, і настав четвер – середина робочого тижня, та початок кінця для нашого шлюбу. Я зрозуміла це не одразу, а коли почула його голос – такий звичний, такий незадоволений.
Ми сиділи на кухні нашого, виплаченого в іпотеку, гнізда у спальному районі Києва. За вікном на шостому поверсі вже згустилися осінні сутінки, і я запалила світло, від якого одразу стали помітні всі недосконалості: плями від дитячого харчування на шпалерах, невипрасувана Олегова сорочка, що чекала на кріслі, і, власне, я. Тридцять один рік, хвіст на потилиці, спортивні штани та сліди втоми навколо очей, які не міг приховати жоден тональний крем.
На тарілці перед Олегом лежала запіканка. Запіканка, на яку я витратила годину після того, як забрала дітей із садочка та зробила з ними уроки. Це була сирна запіканка з гарбузом — мій експеримент, покликаний додати барв у нашу буденну сімейну вечерю.
Олег колупнув страву виделкою. Він навіть не подивився мені в очі, його погляд був прикутий до екрана телефону, де він, ймовірно, гортав стрічку новин чи робочі чати.
— Ось Каріна вчора такий салат зробила, — пролунало в тиші. Голос його був байдужий, ледь чутний, наче він говорив сам із собою про погоду, а не про мої старання. — Просто космос. Там якийсь особливий соус із манго, уявляєш? А ти…
Він не договорив. Але потреба була. Слова застрягли у горлі, проте їхня тінь уже впала на стіл, забруднивши мою тарілку та мій настрій. Це було як удар. Тихий, звичний, але такий, що б’є у те саме місце, яке вже давно кровоточить.
Каріна. Його нова колега з відділу маркетингу. Двадцять три роки, щойно після університету. Ноги — ніби від Київського вокзалу, усмішка — як у рекламі ідеальної білосніжної зубної пасти. Судячи з Олега, вона була еталоном існування: вміла готувати «космічні» салати, завжди ідеально одягнена, жартувала так, що лунало на весь офіс, і, найголовніше, вона була вільна. Не обтяжена боргами, чоловіком, що вимагає уваги, і двома маленькими дітьми. Вона жила для себе.
Я мовчки підвелася, взяла його тарілку з майже неторканою запіканкою і поставила її в раковину. Руки не тремтіли. Мене охопив дивний, холодний спокій.
— Що я, Олеже? — запитала я, обернувшись. Мій голос був на диво тихим. Зазвичай я б вибухнула криком або ж навпаки — розплакалася б у ванній. Але сьогодні була лише порожнеча. — Домов. Що я?
Олег нарешті відірвався від телефону, але не відчув небезпеки. Він лише знизав плечима, це був жест втоми і переваги водночас.
— Ну, Дарино… могла б і постаратися. Ти ж знаєш, я люблю, коли смачно. Каріна ж намагається. Вона постилала рецепт в «Інстаграм», там усе просто, треба лише трохи… бажання.
Він сказав: «бажання». Не «часу», не «фінансів», не «допомоги». А саме «бажання».
У мене було це бажання. Сім років. Бажання бути хорошою. Бажання, щоб він був щасливий. Бажання, яке витіснило зі мене всі інші, включно з бажанням просто відпочити.
— Добре, — раптом сказала я, і мій голос набув сталевих ноток, які здивували навіть мене саму. — Буду, як Каріна. Ти хотів? Ти це отримаєш.
Він навіть не звернув уваги на мій тон. Олег задоволено кивнув, наче щойно виграв суперечку з менеджером, а не з дружиною, і знову втупився у свій гаджет.
— Це було б чудово, люба.
Він пішов до вітальні дивитися футбольний матч «Шахтаря» чи чергову європейську лігу. А я залишилася стояти на кухні, дивлячись на відображення свого втомленого обличчя у вікні. Отже, так? Сім років я була його опорною стіною, його тилом. Я прала, готувала, прибирала, економила на власному здоров’ї та нових зимових чоботях, щоб купити йому новий інструмент чи гаджет. Я витирала дитячі сльози та соплі, вночі читала книжки про виховання, щоб він міг «набратися сил після роботи». І все це, виявляється, було недостатньо. Він хотів «як Каріна».
Я змахнула з щоки випадкову сльозу — останню, вирішила я. І пообіцяла собі, що з цього моменту все зміниться. Жертвою бути легко, бо це звична роль. А от стати справжньою — це виклик.
Наступного ранку, у п’ятницю, я вперше за довгий час прокинулася не від дитячого плачу чи будильника, а на цілу годину раніше. Замість того, щоб бігти на кухню гріти кашу та збирати рюкзаки, я пішла у ванну.
Я провела перед дзеркалом сорок хвилин. Це не був мій звичайний п’ятихвилинний ритуал «туш-і-бігом». Це був повноцінний, свідомий макіяж: зволоження, тональний крем, контуринг, легкі стрілки. Я дістала з косметички тіні, які купувала ще до народження первістка і які були приховані під шаром пилу. Мої руки, звиклі до чищення картоплі та миття підлоги, виявили дивовижну пам’ять, вимальовуючи ідеальні лінії.
Потім — гардероб. Я розкрила шафу, дістала звідти фіолетову сукню міді, куплену три роки тому. Вона була із шовку, з легким вирізом, і жодного разу не була вдягнена, бо «куди в ній ходити, Олеже? У садочок?» і «вона занадто привертає увагу». Сьогодні вона була саме те, що треба.
Коли я вийшла до кухні, то відчула себе королевою. Це відчуття було таким незвичним, таким п’янким. Діти, Данило і Софійка, охнули, як по команді.
— Мамо, ти як принцеса! — вигукнула Софійка, підбігши до мене.
Данило, старший, був більш стриманий, але його очі виказували відвертий захват.
Олег підняв погляд від телефону, з яким він снідав. Його обличчя пройшло кілька стадій: здивування, нерозуміння, і нарешті — помітна тривога. Він просканував мене від маківки до блискучих туфель.
— Гарно, — видавив він, його голос звучав неприродно. — Це… до чого? У тебе якась зустріч?
Я сіла навпроти, наливаючи собі каву. Я не поспішала. Кожен мій рух був свідомим, наповненим новою, незрозумілою для нього енергією.
— Ні до чого, любий. — Я посміхнулася, і ця усмішка була не для нього. Вона була для мене, для тієї жінки, яку я щойно звільнила. — Просто мені так захотілося.
Він кивнув, але в його очах майнула тінь. Це було нерозуміння того, що він втратив контроль над ситуацією, і це його нервувало.
Мені було абсолютно байдуже до його тривоги.
Я відвела дітей до дитячого садка, і замість звичного маршруту «дім-супермаркет-дім», завернула до найдорожчого салону краси в центрі. Сіла у крісло і сказала майстрові, яка виглядала як витвір мистецтва:
— Хочу кардинальних змін. Світліше, стильніше, і щоб обличчя стало свіжим, ніби я місяць провела на березі Середземного моря, а не на українській кухні.
За дві години у дзеркалі на мене дивилася майже незнайома жінка. Волосся — на два тони світліше, ніж мій тьмяний природний русявий колір, стрижка — елегантне каре з легкою асиметрією, що підкреслювала вилиці. Обличчя було якесь… нове. Свіже. Сміливе.
— Вам це личить, — захоплено сказала майстер. — Наче мінус п’ять років і плюс десять відсотків упевненості.
Я роздивлялася своє відображення і думала: а хто я взагалі була останні сім років? Коли я востаннє робила щось для себе? Не для дітей, не для Олега, не для дому. Для себе?
Відповідь губилася у вихорі спогадів про дитячий плач і гору непрасованої білизни.
Увечері, коли Олег повернувся з роботи, він знову завмер у передпокої, тримаючи в руках дипломат.
— Ти… — він затинався, як підліток. — Ти… що з волоссям?
— Змінила імідж, — знизала я плечима, натягуючи на обличчі маску байдужості. — Тобі не подобається, любий?
— Ні, чому ж… Подобається, але… — він не міг скласти докупи навіть просте речення. — Просто несподівано. Дорого?
«А скільки коштує твоя повага?» — подумала я, але вголос сказала:
— Не більше, ніж ти витрачаєш на оновлення свого комп’ютера.
Він замовк. А я пішла накривати стіл. Я не готувала. Я замовила доставку з дорогого італійського ресторану, де, за чутками, Каріна часто обідала з колегами: пасту з морепродуктами, вишуканий салат з руколою та пармезаном, а на десерт — тірамісу. Я все красиво розставила на столі, дістала келихи, які ми використовували лише на Новий рік.
— Що це? — Олег дивився на тарілки, наче це була інопланетна їжа.
— Вечеря. А що?
— Ти ж зазвичай готуєш сама… Я, знаєш, звик до борщу чи тих самих котлет…
— Зазвичай, — погодилася я, смакуючи вино. — Але сьогодні я втомилася. А Каріна іноді замовляє доставку. Вона казала, що не має часу стояти біля плити після того, як увесь день генерує креативні ідеї, правда?
Він поперхнувся водою, яку пив.
— До чого тут Каріна?!
— Ти ж хотів, щоб я була схожа на неї, любий. Ось я і намагаюся. Наближаюся до еталона.
Я усміхнулася. Мило так, спокійно. Але ця усмішка була гострішою за будь-який ніж.
Олег жував пасту мовчки. Його обличчя було відкритим листом: він не розумів, що відбувається. І це його доводило до сказу. Він намагався знайти стару Дарину, слухняну та передбачувану, але на її місці сиділа ця нова, небезпечна жінка.
У суботу я прокинулася о дев’ятій. Не о шостій ранку, як завжди, коли треба було розігріти їжу, ввімкнути мультики та тихенько, щоб не розбудити втомленого чоловіка, заварити каву. Ні. Я прокинулася, коли сонце вже заливало вітальню, і вийшла з кімнати, відчуваючи, що вперше за багато років виспалася.
На кухні панував хаос. Діти копошилися, а Олег розгублено намагався налити їм молоко. Він не знаходив потрібних пластівців, а Данило вже встиг розсипати цукор.
— Дарино, ти чого так довго? — кинув він, навіть не приховуючи роздратування. — Діти вже голодні, а ти…
— Я висипалася, нарешті, — позіхнула я, прямуючи до кавоварки. Аромат свіжої кави заповнив кухню. — Хіба Каріна встає о шостій ранку у вихідні? Вона ж, мабуть, до обіду спить, відновлює енергію.
— Звідки я знаю про Каріну?! — Він почав відверто злитися. — Досить про неї! Мене вже нудить від твоєї Каріни!
— Ти перший почав, любий, — я спокійно сьорбнула каву.
Я сіла з телефоном, переглядаючи новини та плануючи, куди б мені піти сьогодні, поки Олег займатиметься дітьми. Діти дивилися на мене круглими очима: мама ніколи так не робила. Мама завжди була обслугою, а не пані.
— Тату, а можна нам сьогодні в парк атракціонів? — смикнув Олега за рукав молодший.
— Можна, — буркнув той і глянув на мене, шукаючи підтримки. — Ти підеш з нами?
— Ні, — відповіла я, замовляючи квитки до театру на вечір. — У Каріни немає дітей. Вона по суботах відпочиває, займається своїми справами. Або ходить на якісь арт-виставки.
— Та що за… — Він не договорив, побоявшись сказати щось зайве перед дітьми. Розвернувся і пішов до холодильника — гріти дітям якісь сумнівні сосиски.
Я сиділа, пила каву і відчувала, як усередині щось випростується. Я скидала стару шкіру, і це було боляче, але необхідно. Роками я думала, що бути «доброю дружиною» означає повністю пожертвувати собою, забути про власні потреби, розчинитися в сім’ї. А виявилося, що це не лише ніхто не цінує, але й сприймається як належне.
Надвечір Олег був на межі. Він був схожий на знервованого підлітка, який не може знайти свій телефон.
— Дарино, мені потрібна чиста сорочка! Я не можу знайти!
— У шафі. У секції «випране, але непрасоване».
— Але мені треба прасовану! Ми ж до тещі сьогодні ввечері їдемо!
— Шукай. — Я не відривалася від книги, читаючи про емансипацію у французькій літературі. — Каріна ж не гладить сорочки своєму чоловікові. У неї взагалі немає чоловіка, який перекладає свої побутові обов’язки на неї.
Він стояв посеред спальні з обличчям кольору стиглого помідора.
— Ти це серйозно?
— Більше, ніж будь-коли.
— Ти… ти взагалі нормальна?
Я зачинила книгу з гучним «клац». Повільно встала, наче королева, що збирається винести вирок. Підійшла до нього впритул.
— Я сім років була нормальною, Олеже. Зручною. Тихою. Я готувала, прала, прибирала, виховувала, заробляла, коли треба було. І ти все одно мріяв про Каріну. — Мій голос був спокійний, морозний. — То отримуй. Ось вона я — красива, нарешті незалежна, та, що живе для себе.
— Я не…
— Не бреши, — обірвала я. — Ти щодня розповідав мені про неї. Як вона одягається, що каже. Як сміється. Ти в ній бачив жінку. Яскраву, нову. А хто я? Частина інтер’єру? Мати, кухарка, прибиральниця, але не кохана?
Тиша. Довга, дзвінка тиша, яка розірвала наш шлюб, як тонка тканина.
— Дарино… — голос його здригнувся від справжньої, непідробної паніки. — Я просто хотів, щоб ти трохи… стежила за собою. Щоб не опускалася.
— Стежила? — Я засміялася, і цей сміх пролунав, як дзвін. — Олеже, я стежила! Але для мене на добу лише двадцять чотири години. Час на дітей, на дім, на роботу, яку я кинула. На тебе. А на себе не залишилося нічого! Зовсім!
Він мовчав, опустивши голову.
— Знаєш, що найсмішніше? — Я взяла невелику дорожню сумку, яку заздалегідь спакувала. — Ти закохався в мене сім років тому, коли я була такою ж яскравою, доглянутою, вільною, коли в мене було багато часу на себе і свою красу. А потім ти сам перетворив мене на знеособлену домогосподарку. А тепер дивуєшся, куди поділася та дівчина.
— Ти куди?!
— До подруги. Переночую в неї, — збрехала я. — Подумаю. А ти тим часом можеш уявити, як це — коли я не «є» в тебе, а мене немає зовсім.
Я вийшла надвір. Холодний київський весняний вечір. Місто світилося вогнями, наче обіцяючи свободу. І я раптом відчула, як мені легко. Неймовірно, вперше за багато років — легко. Наче я скинула із себе стокілограмовий панцир.
Телефон у сумці завібрував. Повідомлення від Олега.
«Пробач. Я ідіот. Будь ласка, повернися. Поговоримо. Я хвилююся.»
Я дивилася на екран і думала: а чи хочу я повертатися? До людини, яка не бачила в мені жінку, а лише функцію? Який порівнював мене з іншими, замість того, щоб цінувати унікальність?
Може, ця Каріна — найкраще, що сталося зі мною. Вона допомогла мені зрозуміти: я не маю бути зручною. Не повинна відповідати чиїмось очікуванням, навіть очікуванням власного чоловіка. Я маю право бути собою. Справжньою. Навіть якщо це зруйнує те, що ми так старанно будували.
Пальці зависли над екраном. Що я хочу написати? «Приїду вранці»? «Йди до своєї Каріни»?
Нічого з цього не відображало мого внутрішнього стану. Я просто вимкнула звук і пішла далі вулицею.
До подруги я не пішла. Збрехала. Зайшла до цілодобового кафе десь біля Золотих Воріт, замовила велике капучино і сіла біля вікна, спостерігаючи за життям міста.
Телефон на столі світився непрочитаними повідомленнями. Їх було вже близько двадцяти. Я нарешті відкрила листування.
«Дарино, я знаю, що ти маєш рацію. У всьому. Тільки повернися.» «Я тебе не цінував. Я дурень.» «Я люблю тебе. Вибач.»
Останнє повідомлення було голосове. Я прослухала його.
Голос Олега тремтів, і це було не прикидання:
— Даринко… я сиджу тут один. Діти сплять. І розумію, який я нікчемний дурень. Щоправда. Я тебе не цінував. Сприймав як належне: ти поруч, ти все робиш, ти… є. А сам… сам шукав яскравого світла десь на стороні. Тупо, так? — Він засміявся гірко. — Каріна… я навіть не знаю її до пуття. Ми просто колеги. Вона іноді приносить печиво в офіс, от і все! А я з того зробив цілу історію. Порівнював тебе з нею. Боже, як мені соромно зараз… Повернися, будь ласка. Мені страшно. Я не хочу тебе втратити. Ти моя опора. Мій дім.
Запис обірвався.
Я сиділа і дивилася у вікно. По щоках текли сльози — тих, що давно накопичилися.
Він злякався. Нарешті злякався. Сім років я була поряд — надійна, як старе крісло. Зручне. Звичне. І тільки коли це крісло встало і пішло, він зрозумів його цінність. Це була не любов, а страх втрати комфорту. Але це був перший крок до справжнього усвідомлення.
Я повернулася додому о першій ночі. Тихо відчинила двері ключем, намагаючись не розбудити дітей.
У квартирі горіло світло у вітальні. Олег сидів на дивані, чекаючи. Почув скрип дверей, схопився.
— Дарино!
Ми стояли — він біля дивана, я біля дверей. Між нами три метри, і за ці три метри помістилося сім років шлюбу, два життя, і тисячі несказаних слів.
— Я не знаю, чи я повернулася, — сказала повільно. — Я прийшла поговорити. Або забрати речі. Сама не розібралася ще.
Він кивнув. Губи тремтіли. Обличчя було змучене і бліде.
— Говори. Я слухаю. Обіцяю — слухаю уважно, не перебиваючи.
Я пройшла до вітальні. Сіла в крісло навпроти. Він лишився стояти.
— Ти знаєш, Олеже, що найприкріше? — Почала я тихо, але з твердістю. — Не те, що ти порівнював мене з Каріною. А те, що ти перестав мене бачити взагалі. Я стала частиною інтер’єру. Матір’ю твоїх дітей. Кухарем. Домогосподаркою. Але не жінкою. Не твоєю дружиною, яка має свої почуття, мрії, втому.
— Я…
— Дай мені договорити до кінця, — обірвала я його. — Сім років я підлаштовувалася під тебе. Я народила двох дітей — і це мало не вбило моє тіло та мою самооцінку. Я кинула кар’єру, бо хтось мав сидіти з малечею, а твої амбіції були «важливішими». Я забула про подруг, про хобі, про себе. А ти… ти це сприйняв як норму. Як даність. Дружина винна. Дружина завдячує. Дружина — це сервіс, який працює без вихідних та обідів.
Він опустився на диван, затулив обличчя руками. Він виглядав як розбита людина.
— Мені теж було тяжко, — глухо сказав він. — Робота, відповідальність, гроші заробляти треба… Це ж для сім’ї!
— І що? — Я нахилилася вперед. — Це скасовує те, що відчуваю я? Твоя робота важливіша за мою втому? Олеже, ти останні півроку приходив додому і навіть не питав, як у мене справи. Жодного разу. Просто йшов вечеряти, скаржився на колег, залипав у телефон. А що зі мною? — Тобі було абсолютно все одно. Ти став егоїстом.
Тиша.
— Я не знав, — нарешті видихнув він. — Ти ж мовчала.
— Говорила! — Я схопилася, і мій голос пролунав уже голосніше. — Сто разів говорила! «Мені важко», «я втомилася», «допоможи мені». Ти кивав і далі лежав на дивані. А потім знаходив сили захоплюватися Каріною, яка «така енергійна і весела». Звичайно, вона весела — вона не має двох дітей, купу боргів та чоловіка-дитини, який не може випрасувати собі сорочку!
Він здригнувся, як від удару.
— Дарино…
— Знаєш, що я зрозуміла? — Я сіла назад, стомлено відкинулася на спинку крісла. — Що не хочу бути зручною. Не хочу жертвувати собою заради того, хто цього не цінує. Я маю право на гарну зачіску, виспатися бодай у вихідні, на келих вина у п’ятницю. На життя, де я не лише мати та дружина, а й просто Дарина. Жінка. Людина.
— Ти маєш рацію, — він підвів голову. — У всьому права. Я… я егоїст. Я звик, що ти тягнеш все сама. Розслабився. Перестав намагатися. І ця клята Каріна… — він скривився. — Це просто офісна фантазія ідіота, якому набридла власна реальність, де треба щось робити. Я дурень, Дарино. Справжній дурень.
Я мовчала, дозволяючи йому промовляти цю біль.
— Дай мені шанс, — він подався вперед. — Все виправити. Я найму помічницю, щоб у тебе був час на себе. Я почну допомагати по дому — нормально допомагати, не для галочки. Я буду… бачитиму тебе. Справжню. Не просто дружину та матір, а тебе.
— Гарні слова, — посміхнулася я гірко. — Але ж це тільки слова, Олеже. Ти вже обіцяв тисячу разів.
— Тоді я не розумів, що можу тебе втратити, — він підвівся, зробив крок до мене. — А зараз розумію. І мені лячно, як ніколи. Щоправда, страшно. Бо ти… ти моя опора. Мій дім. І без тебе все розсипається, я не впораюся навіть із цими двома дітьми.
Сльози знову підступили до горла. Я відвернулася.
— Не треба маніпуляцій, Олеже.
— Це не маніпуляція! — Голос зірвався на крик. — Це правда! Я люблю тебе, Дарино! Завжди любив! Просто забув показувати. Забув казати. Перетворив почуття на побут. Але вони є — вони нікуди не поділися!
Він узяв мої руки у свої, стиснувши їх міцно:
— Вибач мені. Будь ласка. Я буду змінюватися. Присягаюся. Тільки не йди. Не залишай нас.
Я дивилася на нього — скуйовдженого, відчайдушного, і вперше за ці дні побачила не «чоловіка», а того хлопця, в якого закохалася багато років тому. Того, що носив мене на руках через київські калюжі та читав мені вірші біля Дніпра.
— Не знаю, Олеже, — прошепотіла я. — Не знаю, чи вірю тобі. Не знаю, чи вистачить у тебе сил змінитись. І чи вистачить у мене сил дати тобі ще один шанс, після того, як ти мене так знецінив.
— Але ж ти подумаєш? — Він стиснув мої пальці.
Я кивнула.
— Подумаю.
Наступні два тижні були дивними, наповненими напругою і надією.
Олег справді старався. Він дотримався слова. Вставав до дітей, щоб я могла поспати довше. Мив посуд, причому не просто мив, а вимивав, як я завжди хотіла. Він почав сам забирати дітей із садочка.
Він не просто запитував: «Як справи?», а слухав відповідь, дивлячись мені в очі. Він записав молодшу, Софійку, до садка на повний день, щоб у мене з’явився вільний час, який я могла витратити на себе.
Я почала ходити на йогу. Купила абонемент. Зустрілася з подругами — вперше за рік ми сиділи в кафе, сміялися, обговорювали не лише дітей, а й кар’єру, політику, мрії. Купила собі новий одяг — не практичний, а той, що мені подобався. Я вчилася жити не для сім’ї, а разом із сім’єю.
І поступово відчувала, як відтаю, як повертаю собі кольори.
Але довіру… довіру не повернути за два тижні, навіть за два місяці. Вона — як розбита кришталева ваза, яку можна склеїти, але тріщини завжди будуть видно.
Якось увечері Олег готував вечерю — сам, без моєї допомоги. Я сиділа з книгою у вітальні, і мені було неймовірно, дивно незвично не робити нічого.
— Дарино, — покликав він із кухні, і в його голосі не було роздратування, лише невпевненість. — Іди сюди на хвилинку.
Я прийшла. Він стояв біля плити, помішував щось у каструлі, і це вже було не соромно, а зворушливо.
— Я подумав… — почав він, не обертаючись. — Ми найняли помічницю на три години в день. Але я знаю, ти сумуєш за своєю професією. Ти була хорошим редактором, до того ж ти завжди мріяла писати… — Він замовк. — Може, тобі повернутись на роботу? Хоча б на пів ставки, дистанційно. Я знаю, що ти сумуєш за професією. А ми з дітьми… ми з ними впораємось. З помічницею, зі мною… Впораємось. Ми.
Я завмерла. Він що, щоправда, це пропонує? Роботу? Моє старе «я», яке я поховала під горою брудних памперсів?
— Серйозно? — Видихнула я, і в очах знову засвітилися сльози.
— Абсолютно, — він повернувся. На обличчі була рішучість і спокій. — Ти не мусиш жертвувати кар’єрою чи своїм життям заради сім’ї. Ми маємо тягнути це разом. Удвох. Я це зрозумів. Нарешті зрозумів.
Сльози знову. Здається, останніми тижнями я плакала більше, ніж за весь рік. Але це були сльози не болю, а якогось неймовірного, відродженого полегшення.
— Олеже…
— Я люблю тебе, — сказав він просто, змучено, але чесно. — І хочу, щоб ти була щасливою. Тому що тільки тоді ми будемо щасливі усі.
Я підійшла до нього. Обійняла його — вперше за ці важкі тижні. Він завмер, потім обережно обійняв у відповідь, наче боячись, що я розсиплюся.
— Я ще не пробачила тебе, — прошепотіла я йому. — Мені потрібен час. На повне відновлення.
— Скільки завгодно, Дарино, — його голос здригнувся. — Я чекатиму. І доводитиму. Щодня.
Ми стояли на кухні, обнявшись, а за вікном сідало сонце, фарбуючи небо у яскраві, примирюючі кольори.
І я подумала: може, в нас вийде. Можливо, ця історія з Каріною не кінець, а початок. Початок чогось нового. Чесного.
Де я не повинна бути ідеальною дружиною-функцією. А він не повинен бути ідеальним чоловіком-добувачем.
Де ми обоє маємо право на помилки, втому, слабкість.
І право бути собою.
Навіть якщо доведеться знову вчитися любити один одного.
Наново. З чистого аркуша. Тільки тепер я – своя. Справжня. Готова жити по-іншому.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
