Той ранок двадцятирічної давнини Людмила пам’ятала до дрібниць. На кухні пахло дешевим чаєм і сирістю — стара піч знову почала диміти. На столі лежала пошарпана сумка в клітинку, набита не стільки речами, скільки страхом.

Людмилі було сорок п’ять. Вік, коли жінка має розквітати, а вона почувалася зів’ялою від постійної нестачі грошей. Сини, Андрій і Василь, сиділи за столом похмурі. Старшому було шістнадцять, молодшому — чотирнадцять.

— Людо, ще не пізно розвернутися, — Степан стояв біля порога, нервово крутячи в руках кепку. — Ну, переб’ємося. Картопля є, порося доколемо…

Людмила поглянула на його старі, стоптані черевики, потім на синів, у яких куртки були закороткі в рукавах.

— І так усе життя “перебиватися”, Стьопо? — тихо спитала вона. — Кума за пів року хату перекрила. А ми що? Дах тече, Андрієві в інститут треба, Вася про футбол мріє, а в нього кеди на пальцях розлазяться. Я не для себе їду. Я для них.

Вона міцно обійняла хлопців. Вони пахли дитинством і господарством.

— Слухайтеся батька. Я буду часто дзвонити. Гроші будуть, усе буде добре.

Коли автобус рушив із автостанції, Людмила не плакала. Вона дивилася у вікно на сірі паркани рідного села і стискала в кулаці папірець із адресою в Італії.

Вона ще не знала, що цей автобус везе її не просто в іншу країну, а в інше життя, де вона перестане бути жінкою і стане “банкоматом”.

Італія зустріла Людмилу сліпучим сонцем, яке зовсім не гріло душу. Її робоче місце — квартира синьйори Ассунти під Неаполем. Старенька була вередливою, майже не ходила і постійно щось вигукувала своєю незрозумілою мовою.

Перші три місяці Людмила щовечора ховала обличчя в подушку, щоб не налякати синьйору своїми риданнями.

— Господи, за що мені це? — шепотіла вона.

Руки боліли від постійного миття, спина не розгиналася після того, як доводилося піднімати стареньку. Але раз на місяць вона йшла до банку.

— Buongiorno, — касир уже знав цю мовчазну українку.

Вона відправляла майже все. Собі залишала крихти — на хліб, телефонну картку і найдешевшу каву.

Перший дзвінок додому був святом.

— Людо! — кричав у слухавку Степан. — Отримали! Купили хлопцям комп’ютер, як ти й хотіла. І дах перекрили металочерепицею. Сусіди ходять, заглядають. Кажуть: “Оце жінка в Степана — золота!”

Людмила посміхалася, дивлячись на чуже Тірренське море. “Золота”. Вона відчувала себе не золотою, а вичерпаною. Але радість дітей була сильнішою за втому.

— Мамо, — казав малий Вася, — приїдь на мій виступ. Я в шкільній виставі головного героя граю.

— Не можу, синку… Робота. Я тобі передам нову форму і м’яч шкіряний. Ти ж хотів?

Вона купувала їхню любов речами, бо не могла дати своєї присутності. І тоді їй здавалося, що це чесний обмін.

Минуло п’ять років. Потім десять.

Степан у листах і коротких розмовах ставав усе діловитішим.

— Людо, фундамент під хату для Андрія заклали. Треба ще вісім тисяч євро на стіни.

— Будуть, Стьопо. Візьму ще одну роботу на вихідні, буду прибирати в офісі.

Вона працювала як заведена машина. Коли синьйора Ассунта померла, Людмила відразу знайшла іншу сім’ю. Тепер вона доглядала дідуся-професора.

Він був тихий, багато читав, і Людмила почала вивчати мову, дивитися їхні новини. Вона мінялася. Стала носити якісніші речі (хоч і купувала їх на розпродажах), її постава вирівнялася.

Але вдома, у селі, вона залишалася просто “джерелом прибутку”.

За двадцять років вона приїжджала раз на рік, зазвичай на два тижні. Це були дивні візити. Вона почувалася гостею у власній хаті.

— Мамо, не клади так ложки, у нас тепер інакше стоїть, — казала невістка.

— Людо, та не заважай, я сам знаю, де розетку ставити, — відмахувався Степан.

Вона ходила по кімнатах, які були збудовані за її гроші, торкалася дорогих штор, за які вона місяць не спала, і не впізнавала свого дому. Він був гарним, але холодним.

У 65 років Людмила вирішила: “Все. Досить. Я хочу бачити, як ростуть онуки”.

Вона повернулася назавжди. Привезла три великі валізи подарунків і сподівання на спокійну старість.

Святкування ювілею влаштували у великій залі нової хати. Світилася люстра, на столі була дорога скатертина з Італії.

— Ну, за нашу Людмилу! — вигукнув кум. — Годувальниця! Героїня!

Степан сидів на чолі столу. Він розповніла, посивів, але виглядав цілком задоволеним життям. Коли підійшла його черга вітати дружину, він встав, ледь тримаючись за стілець.

— Що я можу сказати… Людмила в нас жінка серйозна. Грошей заробила — на три життя вистачить. Так що подарунків я не купував. Вона сама собі все купить, що схоче.

У залі запала тиша. Син Андрій кашлянув, опустив очі. Людмила відчула, ніби їй на голову вилили крижану воду. В цих словах не було ні подяки, ні поваги, лише прихована образа і зневага.

Наступного ранку, коли гості розійшлися, а хата потонула в сірому світанку, Степан зайшов на кухню, де Людмила пила каву.

— Треба поговорити, — сказав він, не дивлячись на неї.

— Про що? Про ремонт у ванній? — спробувала пожартувати вона.

— Про розлучення. Я подаю заяву.

Людмила поставила чашку. Руки раптом стали неслухняними.

— Що ти таке кажеш, Стьопо? Ми ж тільки жити почали…

— Ти жила там двадцять років, Людо. А я жив тут. Сам. Ти думала, я буду чекати на твій дзвінок раз на тиждень до смерті? У мене є Ольга. Вона була поруч, коли в мене тиск стрибав, коли хлопці хворіли, коли мені просто треба було, щоб хтось обійняв.

— Ольга? — Людмила згадала сусідку-вдову. — Та вона ж… вона ж до нас на свята приходила! Ти мені з нею зраджував за мої ж гроші?

— Не кричи. Хату будемо ділити. Половина моя. Я тут кожен цвях забивав.

Це було найстрашніше. Людина, заради якої вона втратила молодість і здоров’я, тепер вимагала половину її “каторги”.

Степан пішов того ж дня. Просто зібрав сумку і перейшов через дорогу до Ольги. Людмила залишилася одна в будинку на триста квадратних метрів.

Вона скликала синів.

— Тату, ти здурів? — кричав Василь. — Мама там здоров’я лишила, щоб ми в квартирах жили! Який суд? Яка Ольга?

— Сину, це дорослі справи, — відрізав Степан. — Я маю право на частку. Я тут був господарем, поки вона по італіях гуляла.

“Гуляла”. Це слово пекло Людмилу сильніше за розлучення. Вона згадала, як у 40-градусну спеку мила вікна в Неаполі. Згадала, як економила на прокладках, щоб переслати зайві десять євро на цемент.

Вона пішла до юриста.

— Пані Людмило, — сказав молодий чоловік у костюмі. — Закон на стороні шлюбу. Майно, нажите спільно, ділиться навпіл. Хіба що ми доведемо, що кошти були виключно вашим заробітком і чоловік не брав участі в утриманні сім’ї.

— Але він був удома з дітьми! — вигукнула вона. — Я не хочу робити з нього монстра. Я просто хочу справедливості.

Суди тривали пів року. Степан став агресивним. На засіданнях він розповідав, як йому було важко самому, як він “замінив дітям і матір, і батька”. Ольга стояла в коридорі, переможно дивлячись на Людмилу.

Але сталося те, чого Степан не чекав. Сини.

Вони принесли в суд усі квитанції про перекази, які Людмила зберігала в старій коробці. Вони свідчили проти батька.

— Тато ніде не працював останніх п’ятнадцять років, — сказав Андрій судді. — Він жив на гроші, які присилала мама. Навіть свою машину він купив за гроші, які вона передала на “оздоровлення”.

У результаті суду хату вдалося відстояти. Степанові присудили грошову компенсацію за його “працю” при будівництві, яку Людмила виплатила, продавши свою невелику квартиру в місті, яку тримала “на чорний день”.

Коли все закінчилося, Людмила знову сіла на своїй терасі. Була осінь. Виноград обважнів, листя жовтіло.

Вона була вільною. Але ця свобода спочатку здавалася їй попелом.

— Навіщо це все? — питала вона себе. — Хата велика, а серце порожнє.

Але одного дня до неї приїхала онука, маленька Людочка.

— Бабусю, навчи мене готувати ту італійську пасту, про яку тато розповідав!

І Людмила раптом зрозуміла. Вона не просто “заробляла”. Вона створила фундамент для цих дітей. Андрій — успішний інженер, Василь — тренер. Вони не знають, що таке голод. Вони не знають, що таке дах, який тече.

Вона почала жити. Вперше за двадцять років — для себе.

Вона змінила колір волосся, почала ходити на прогулянки до лісу. Вона записалася в хор місцевого будинку культури. Виявилося, що в неї чудовий голос, який вона ховала за італійськими наказами “Sì, signora”.

Якось вона зустріла Степана біля магазину. Він виглядав нещасним. Ольга виявилася не такою щедрою, як Людмила, і змушувала його працювати на городі від зорі до зорі.

Він хотів щось сказати, але Людмила просто кивнула і пройшла повз. У неї більше не боліло.

Ввечері вона вишивала серветку на стіл. Син Василь зайшов без попередження, приніс торт.

— Мамо, я тут подумав… Ти в нас така сильна. Я колись ображався, що тебе нема поруч. А тепер розумію — ти була поруч у кожній стіні цієї хати, у кожному нашому підручнику. Дякую тобі.

Людмила відклала вишивку. Сльози самі покотилися по щоках. Це були не сльози горя, а сльози звільнення.

— Знаєш, синку, — сказала вона, усміхаючись. — Я раніше думала, що заробітки — це моя трагедія. А тепер бачу, що це була моя школа. Я навчилася виживати. А тепер я вчуся жити.

Вона підійшла до вікна. Вона більше не була “заробітчанкою”. Вона була Людмилою — жінкою, яка збудувала не лише хату, а й себе саму. І хоча ціна була високою, результат був того вартий. Життя в 65 тільки починалося, і воно було прекрасним, бо нарешті належало тільки їй.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.