fbpx
Життєві історії
– Що ти верзеш, Славку? Яке зґвaлтyвaння?: Віка народилася в селі. В матері-одиначки. За це над дівчиною насміхалися. Вона не могла дочекатися, коли закінчить школу і поїде з села

Пахне розлука осінню…

Назар кепкував сам із себе: згадав на старості як вірші писати. Хоча, яка там старість?! П’ятдесят п’ять минуло. Але тут коле, там – болить. А, може, то він придумав собі болячки і повірив у них. Хоча, серце таки справді турбує. Славко, товариш, жартує:

– Ти б, Назаре, ліпше сто грамів випив, аніж ковтати жменями «хімію».

Славко, щоб йому!.. Знав би він, який Назар на нього недобрий. А все через Віку – кохання, яке не збулося.

Читайте також: ЧOМУ НI В ЯКOМУ РАЗІ НЕ МОЖНА ХОДИТИ НА КЛAДOВUЩЕ У НЕДІЛЮ?

Віка… Вікторія… Переможниця. Так, вона перемогла їх усіх – і Назара, і Славка, й інших його друзів-товаришів, які нашіптували: не потрібна вона тобі.

…Славко називав Віку кралею. І в тому було стільки сарказму, на скільки він був здатний. А все через пояси, що припасовувала до своїх дешевих суконь, в яких ходила на роботу. Різних кольорів, деякі виготовлені з тканини, пояси і поясочки «облагороджували» простенькі дівочі одяганки.

Славко міряв усе і всіх з позиції сина голови колгоспу. Хоча колгосп був невеликий і не вельми багатий, проте Славкова родина не бідувала.

«Краля» також народилася в селі. В матері-одиначки. За це над дівчиною насміхалися. Віка не могла дочекатися, коли закінчить школу і поїде з села. Навіть те, що добре вчилася, не пом’якшило душі ровесників…

…Вікторія прийшла працювати в їхню організацію друкаркою. Навчилася цього ремесла в сільраді – там за друкарською машинкою сиділа материна двоюрідна сестра. Тітка Юля як у воду дивилася. Дівчині друкарська справа знадобилася.

На гарненьку молоду друкарку звернула увагу чоловіча братія. Особливо припала Віка до душі Назарові. Пронирливий Славко, Назарів товариш, покопався у біографії дівчини і виніс вердикт: не їхнього поля ягода.

– Друже, схаменися, – повчав Назара. – У Віки ні статків, ні пристойної родини. Мама в колгоспі працює. Батько… Хтозна, де він і хто він. Поглянь на неї. Дві сукенки – це все «придане». Хіба ще поясочки, якими прикрашає своє убоге вбрання. Корчить із себе кралю.

– Славку, вона недавно школу закінчила. Ще вивчиться, грошей заробить.

– І дитину в запасці принесе, як її мама.

Назар товариша не слухав. Запрошував дівчину в кіно, на морозиво. Щоразу, коли пропонував кудись піти, бачив її сполохані очі. І радість упереміш із зачаєним болем. Тоді Віка видавалася пташам, яке випало з гнізда, й розгублено-стривожено дивилося на світ.

Віка сподвигла Назара писати вірші. Сам соромився своєї поезії. А ліричні рядки не запитували про сором – без запрошення приходили в серце закоханого молодого чоловіка.

– Чим тебе причарувала краля? – допитувався Назара Славко. – Озирнися довкола. Скільки дівок за тобою сохне! І моїй сестрі подобаєшся. А ти…

Назар не зважав на в’їдливі слова товариша. Радів, коли Віка вступила на заочне навчання в педучилище. Гадав: невдовзі познайомить її зі своїми батьками. Переконає їх: ця дівчина – найкраща у світі. А все решта не має значення.

…Віка увечері поверталася в гуртожиток з обласної лікарні, куди потрапила тітка Юля. Накрапав осінній дощ. Ліхтарі у сквері, через який ішла, світили через один і тьмяно. Спершу її хтось збив з ніг. Потім почав здирати одяг. З переляку не могла крикнути. І ті парфуми… Такими кропився Славко.

– Це ти… ти, Славку, – нарешті видихнула дівчина. – Я піду в міліцію.

У відповідь ґвалтівник її сильно вдарив. І прошипів:

– Тільки спробуй. Завтра всі будуть знати, що ти шлялася вночі, пригод шукала.

– За що ти мене так ненавидиш?

– Назара моя сестра кохає. І я за неї… Не відчепишся від нього – по руках підеш. Обіцяю. Вважай, нині був початок твого «нового» життя.

Вона нікому не зізналася про свій вечірній жах. Сказала: якісь хулігани напали. Ледве живою вирвалася.

На роботі дівчину пошкодували. Відпустку дали. Пізнього вечора, аби ніхто не бачив її побитої, добралася додому. Розповіла все матері.

– Тобі треба змінити роботу і забути того хлопця.

– Я кохаю його.

– Я також колись кохала…

А потім Віка дізналася, що вaгiтна. Без краплини жалю погодилася на аборт. Не матиме більше дітей? Хай буде так! Бо знала: ніколи не зможе полюбити дитину від ґвалтівника.

Кохання до Назара перетворилося у страх перед Славком. Уникала обох. Шукала нову роботу. Плакала ночами, проклинаючи свою долю.

Назар намагався втішити дівчину. Переконував: треба було звернутися в міліцію після побиття. Про ганебний вчинок найкращого товариша нічого не знав. А Славко сміявся Віці в очі. І застерігав: спробуй, розкажи комусь.

Віка сказала Назарові, що не кохає його. Просила забути про їхні зустрічі і про неї. Назар тоді написав:

«Пахне розлука осінню,

Зустріч пахне весною…

Я не можу жити без тебе,

І не можу бути з тобою…

Ти відлетіла у вирій,

Загубивши на згадку пір’їнку…

Пахне розлукою осінь…

Смуток дощем в серці стукає дзвінко…».

Віка змінила роботу. Закінчила навчання. Тільки працювати в дитсадку не змогла. Діти нагадували їй про пережите. Про той жахливий вечір. Про аборт. І про те, що відмовилася від свого кохання… Спогад перечіплювався через спогад. Від того так боляче в душі…

…Вийшла заміж за старого бездітного вдівця. А через кілька років сама стала вдовою. Чоловік залишив квартиру і непогані статки. На календарі її життя було тридцять з маленьким хвостиком.

…Віка записалася на курси дизайну. Талант дрімав ще відтоді, коли припасовувала різноманітні поясочки до своїх незграбних сукенок.

…Не давала надії залицяльникам. Не хотіла другого заміжжя. Змістом життя стало улюблене заняття дизайном. А потім все так закрутилося… Поїздка за кордон до сестри покійного чоловіка, яка там жила з родиною. Облаштування її помешкання. Сестра порекомендувала Віку своїм знайомим. Працювала нелегально. Минув час… Дизайнерський талант українки оцінили за кордоном. Запропонували попрацювати. Легально. Погодилася. Вибагливі клієнти були задоволені її роботою…

…Назар таки одружився на Славковій сестрі. Але спільне життя виявилося нещасливим і безликим. Без дітей, без радості… З вічним докором дружини: у людей – те ліпше, те дорожче. Або: чому батьки вирішили записати дачу твоєму братові, а не тобі?

– Бо в нього двоє дітей! – злісно відгризався чоловік.

…Славко любив заглянути до пляшки. Одного разу, добре заклавши «за комір», «висповідався» Назарові:

– Пам’ятаєш, коли твою кралю побили? Її ще й зґвалтували. Я це зробив… я… Заради тебе і своєї сестри. Та бідося… вона не пара тобі… не пара… А мій батько дав гарне придане… Я за сестру всіх… все… Краля тоді тобі… нікому… жодного слова…

– Що ти верзеш, Славку? Яке зґвaлтyвaння? До тебе що, «білочка» в гості прибігає? Не захоплюйся так спuртним.

– Н…ні… Так було. Я за сестру…

Назар після цього зненавидів швагра. Узяв те до голови. Ось тільки минулого не повернеш…

…Віка аж здригнулася, коли почула запах знайомих парфумів. Озирнулася. Позад неї в супермаркеті стояв… Славко. Він також упізнав її. Їхні погляди сказали одне одному більше, ніж можна було мовити словами. Розрахувалася. Швидко подалася геть. Це ж треба: першого, кого зустріла, приїхавши в рідне місто, була людина, якої терпіти не могла.

– Кралю твою нині бачив, – похвалився Назарові Славко.

– Що, знову «білочка»? Чую, спиртним від тебе несе.

– Дурень! Я її бачив, як зараз тебе. Така дама! На всі сто виглядає. Певно, за кордоном гроші лопатою загрібає. А, може, коханця багатого має. Я дізнавався, вона за бугром, працює.

– Йди геть з моїх очей!

– Ти що, далі її того… любиш? Я за свою сестру…

Назар випхав швагра з хати. Від гріха подалі. Бо після Славкових зізнань за себе не ручався.

А вночі не міг заснути. Згадував гарненьку дівчину в простій ситцевій сукенці, в яку закохався. І перший фільм, на який запросив Віку. То було індійське кіно. Про велике і трагічне кохання. Він був би з Вікою щасливим. У них було б двоє, а, може, троє дітей…

Замлоїло біля серця. Встав. Напився води. Ностальгія виливалася у сумні віршовані рядки. Записував ті уривки на білому аркуші. Як колись… Дружина спала. У вікно заглядав прохолодний осінній ранок…

Назар часто приходив до супермаркету, де Славко зустрів Віку. Мусив її побачити. Правда, не знав, що скаже. А ще боявся не впізнати.

Гарна, вишукана жінка йшла прямо йому назустріч. Серце гучно закалатало, впало, покотилося невідь куди… Рушив їй на зустріч. І… зупинився. Картав себе, що тоді не наполіг, аби дізнатися, що справді з нею трапилося. Не шукав Віку, коли розрахувалася з роботи. Що найкращий товариш – негідник. Що не натовк писка Славкові після його «сповіді». Що живе з нелюбою дружиною. Що передчасно подався, а його ровесники виглядають ще ого-го…

Обернувся в інший бік. Віка-Вікторія пройшла мимо. Залишила шлейф дорогих парфумів. І, здається, наступила підбором-шпилькою на його серце, яке валялося на холодній долівці. Бо так закололо…

Ольга Чорна

За матеріалами видання Наш ДЕНЬ

Related Post

facebook