Що ти в ній знайшов? – скрушно хитала головою Марія. – Бідна, без роду-племені! – Але я її люблю, мамо. – Без мого благословення одруження не буде! Але Микола не відступився. Вони з Оксаною просто розписалися і поїхали в місто. Роботу знайшли, квартиру зняли. За кілька років у них народилося двоє дітей. Марія не кликала їх до себе і сама до них не їздила, поки не зрозуміла, що старшому сину вона не потрібна

Марія любила обох синів однаково, але до невісток у неї було різне ставлення.

Ще коли хлопці були молодими, Марія вирішила, що їхні дружини мають бути найкращими. Адже її сини – он які гожі, виховані, працьовиті!

Жили Марія з чоловіком Василем добре – чи не найбагатшими людьми в селі були. Василь завжди на керівних посадах працював, заробляв чимало, та й у людей був у пошані.

Старший син, Степан, зробив усе так, як мати веліла.

– Сину, Надія – донька голови сільради. Вона тобі гарна пара! – казала йому Марія.

І він послухав. Весілля гуляло все село, а вже через рік молоді мали власну хату – простору, нову, майже в центрі. Сват постарався, щоб місце гарне виділити. Потім і внук народився – Марія була задоволена, адже все йшло за її планом.

А от з молодшим сином, Миколою, так не склалося.

Марія хотіла, щоб він взяв за дружину Любу – молодшу сестру Надії. Все в сім’ї було б! Але Микола вибрав собі іншу – Оксану.

– Що ти в ній знайшов? – скрушно хитала головою Марія. – Бідна, без роду-племені!

– Але я її люблю, мамо.

– Без мого благословення одруження не буде! – сказала, як відрізала. Вона не могла собі уявити, що її невісткою стане бідна Оксана.

Але Микола не відступився. Вони з Оксаною просто розписалися і поїхали в місто. Роботу знайшли, квартиру зняли. За кілька років у них народилося двоє дітей. Жили собі тихенько, ні у кого нічого не просили.

Марія не кликала їх до себе і сама до них не їздила, не могла вона пробачити сину того, що він її ослухався.

Але і старший син зі своєю Надією не поспішав до матері. Вони обжилися ще більшим багатством, і про маму згадували рідко.

Так минуло п’ятнадцять років.

Коли Василя не стало, Марія залишилася сама. Спочатку думала, що Степан з невісткою підтримають її.

– Сину, прийди хоч на день, допоможи по господарству, – не раз просила вона.

– Мамо, справ багато. Може, іншим разом?

– А Надія? Вона ж дома…

– У неї теж справи. І взагалі, у нас своїх проблем багато, не до тебе нам.

Марія відчувала, що син віддаляється від неї дуже. А потім і зовсім перестав відповідати на дзвінки.

Мама відчувала, що з роками сили її покидають, і їй так чи інакше буде потрібна допомога когось із синів. І коли вона, нарешті, усвідомила, що багатому старшому сину вона не потрібна, одного разу вона зважилася і сама подзвонила молодшому синові.

– Миколо, сину, як ти? Як дітки?

Він неабияк здивувався:

– Мамо? Все добре у нас… А ти як?

– Та так… Самотньо мені. Приїдь у гості, синочку.

– Обов’язково, мамо! – здивовано, але з приємністю відповів молодший син.

І справді – з тих пір Микола з Оксаною приїжджали майже щотижня в село до матері. Вони й по господарству допомагали, і на городі порались.

Якось Марія вирішила зібрати всіх разом.

– На мої іменини хочу вас бачити!

Степан із Надією приїхали, хоч і з виглядом, ніби зробили мамі велику послугу. Надія вручила подарунок – кавоварку.

– Дякую, доню… – сухо мовила Марія.

Вона каву не пила. Поклала кавоварку в шафу – нехай стоїть.

А Оксана принесла маленький пакуночок.

– Мамо, ось вам теплі тапочки. Щоб вдома ноги не мерзли.

Марія приміряла – якраз впору!

Ввечері за столом Марія оголосила:

– Буду, діти, між вами спадок ділити.

Всі напружилися.

– Хату розділю порівну. Щоб нікого не образити.

Степан із Надією мовчали, але було видно, що вони не готові ділити навіть мамину стару хату з братом. А Оксана поглянула на чоловіка – і той лише знизав плечима, бо ні на що не сподівався.

Марія вдивлялася в обличчя молодшої невістки. Оксана не була багатою, але була доброю, шкода тільки, що вона не відразу це зрозуміла.

Коли гості роз’їхалися, Марія сиділа в тиші, роздумувала над своїм життям, над тим, як вона по молодості неправильно розставила пріоритети, бо ж головне не гроші, головне – добра душа.

Кавоварка від старшої невістки стояла в шафі – непотрібна, хоч і дорога. А тапочки від молодшої невістки, нехай і дешеві, але гріли ноги і душу старенькій.

І тоді вона зрозуміла:

“Не завжди щастя в грошах. Інколи хочеться простого людського тепла і турботи.”

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page