Марія любила обох синів однаково, але до невісток у неї було різне ставлення.
Ще коли хлопці були молодими, Марія вирішила, що їхні дружини мають бути найкращими. Адже її сини – он які гожі, виховані, працьовиті!
Жили Марія з чоловіком Василем добре – чи не найбагатшими людьми в селі були. Василь завжди на керівних посадах працював, заробляв чимало, та й у людей був у пошані.
Старший син, Степан, зробив усе так, як мати веліла.
– Сину, Надія – донька голови сільради. Вона тобі гарна пара! – казала йому Марія.
І він послухав. Весілля гуляло все село, а вже через рік молоді мали власну хату – простору, нову, майже в центрі. Сват постарався, щоб місце гарне виділити. Потім і внук народився – Марія була задоволена, адже все йшло за її планом.
А от з молодшим сином, Миколою, так не склалося.
Марія хотіла, щоб він взяв за дружину Любу – молодшу сестру Надії. Все в сім’ї було б! Але Микола вибрав собі іншу – Оксану.
– Що ти в ній знайшов? – скрушно хитала головою Марія. – Бідна, без роду-племені!
– Але я її люблю, мамо.
– Без мого благословення одруження не буде! – сказала, як відрізала. Вона не могла собі уявити, що її невісткою стане бідна Оксана.
Але Микола не відступився. Вони з Оксаною просто розписалися і поїхали в місто. Роботу знайшли, квартиру зняли. За кілька років у них народилося двоє дітей. Жили собі тихенько, ні у кого нічого не просили.
Марія не кликала їх до себе і сама до них не їздила, не могла вона пробачити сину того, що він її ослухався.
Але і старший син зі своєю Надією не поспішав до матері. Вони обжилися ще більшим багатством, і про маму згадували рідко.
Так минуло п’ятнадцять років.
Коли Василя не стало, Марія залишилася сама. Спочатку думала, що Степан з невісткою підтримають її.
– Сину, прийди хоч на день, допоможи по господарству, – не раз просила вона.
– Мамо, справ багато. Може, іншим разом?
– А Надія? Вона ж дома…
– У неї теж справи. І взагалі, у нас своїх проблем багато, не до тебе нам.
Марія відчувала, що син віддаляється від неї дуже. А потім і зовсім перестав відповідати на дзвінки.
Мама відчувала, що з роками сили її покидають, і їй так чи інакше буде потрібна допомога когось із синів. І коли вона, нарешті, усвідомила, що багатому старшому сину вона не потрібна, одного разу вона зважилася і сама подзвонила молодшому синові.
– Миколо, сину, як ти? Як дітки?
Він неабияк здивувався:
– Мамо? Все добре у нас… А ти як?
– Та так… Самотньо мені. Приїдь у гості, синочку.
– Обов’язково, мамо! – здивовано, але з приємністю відповів молодший син.
І справді – з тих пір Микола з Оксаною приїжджали майже щотижня в село до матері. Вони й по господарству допомагали, і на городі порались.
Якось Марія вирішила зібрати всіх разом.
– На мої іменини хочу вас бачити!
Степан із Надією приїхали, хоч і з виглядом, ніби зробили мамі велику послугу. Надія вручила подарунок – кавоварку.
– Дякую, доню… – сухо мовила Марія.
Вона каву не пила. Поклала кавоварку в шафу – нехай стоїть.
А Оксана принесла маленький пакуночок.
– Мамо, ось вам теплі тапочки. Щоб вдома ноги не мерзли.
Марія приміряла – якраз впору!
Ввечері за столом Марія оголосила:
– Буду, діти, між вами спадок ділити.
Всі напружилися.
– Хату розділю порівну. Щоб нікого не образити.
Степан із Надією мовчали, але було видно, що вони не готові ділити навіть мамину стару хату з братом. А Оксана поглянула на чоловіка – і той лише знизав плечима, бо ні на що не сподівався.
Марія вдивлялася в обличчя молодшої невістки. Оксана не була багатою, але була доброю, шкода тільки, що вона не відразу це зрозуміла.
Коли гості роз’їхалися, Марія сиділа в тиші, роздумувала над своїм життям, над тим, як вона по молодості неправильно розставила пріоритети, бо ж головне не гроші, головне – добра душа.
Кавоварка від старшої невістки стояла в шафі – непотрібна, хоч і дорога. А тапочки від молодшої невістки, нехай і дешеві, але гріли ноги і душу старенькій.
І тоді вона зрозуміла:
“Не завжди щастя в грошах. Інколи хочеться простого людського тепла і турботи.”
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.