Того задушливого серпневого вечора повітря в невеликому містечку на Київщині було наче наелектризоване.
Олексій влетів у квартиру своєї матері, навіть не знімаючи взуття.
Його дихання було уривчастим, а очі палали від гніву та нерозуміння.
— Що ти накоїла, мамо?! — крикнув він ще з порога. — Де документи на батьківську хату? Де акти на землю?
Валентина Петрівна незворушно стояла біля плити й повільно помішувала борщ у великій емальованій каструлі.
Здавалося, вона навіть не здригнулася від крику сина.
— Які документи, Олексію? Бачиш, вечерю готую. Проходь, сідай до столу.
— Не грай зі мною в ці ігри! — Олексій підійшов ближче, відчуваючи, як тремтять руки. — Сусідка Степанівна на ринку проговорилася! Каже, бачила, як якісь чужі люди меблі з подвір’я вивозили. Ти що, продала наш дім? Той самий дім, де ми з Оксаною виросли, де батько кожну цеглину своїми руками клав?
Ложка вислизнула з пальців Валентини й зі дзвоном упала на кахельну підлогу.
Жінка повільно обернулася.
Її обличчя було наче маска — застигле і чуже.
— А що, я не мала права? Це мій дім, я в ньому господарка. Що захотіла — те й зробила.
— Твій?! — Олексій схопився за голову. — Батько все життя на тій будові спину гнув! Ми з Оксаною кожне літо там паркани фарбували та город пололи. Ти ж обіцяла, що хата залишиться нам, онукам!
— Обіцянки — цяцянки, — відрізала мати, витираючи руки об фартух. — І взагалі, чого ти лементуєш? Люди почують. Мені перед сусідами соромно.
У цей момент до кухні зайшла Оксана.
Вона була бліда, як полотно, а в очах стояли сльози.
— Мамо, скажи, що це лихий жарт. Скажи, що хата на місці.
— Продала я її, Оксано. Продала. А ви що, вже ділили спадок живцем? Думали, стара мати до віку в злиднях сидітиме, поки ви по закордонах їздите?
— В злиднях?! — вибухнув Олексій. — Ми ж планували там жити! Я вже з бригадою домовився про ремонт даху, кредит у банку відкрив, щоб усе до ладу привести!
— Ну то й дурний, що домовлявся. Треба було спочатку в матері спитати, чи потрібна мені ваша «турбота» через десять років мовчання.
Оксана опустилася на табурет, відчуваючи, як світ навколо починає хитатися.
— Мамо, а гроші, де ті гроші? Це ж величезна сума. Куди ти їх поділа?
Валентина Петрівна лише посміхнулася — якось хижо і водночас жалісно.
— Мої гроші, куди хочу — туди й витрачаю. Вам вони до чого? У вас свої квартири, свої машини. А мені на старість спокій потрібен.
— Спокій?! — голос Оксани тремтів від образи. — Ти хоч розумієш, що ми на цей будинок розраховували як на єдину опору? У мене іпотека непосильна, в Олексія — борги за лікування дитини. Ми думали продати дім разом, поділити чесно, щоб усім стало легше!
— Розраховували вони! — пирхнула Валентина. — А я на що мала розраховувати? На пенсію в три тисячі гривень? На те, що ви раз на місяць пакунок з гречкою привезете і втечете через десять хвилин?
— Так ми ж допомагали! — Олексій вдарив кулаком по столу так, що аж чашки підскочили. — Кожного місяця на картку тобі гроші кидали! Продукти сумками тягали!
— Подачки то були, а не допомога. Я на них навіть нормального лікаря відвідати не могла, все на комуналку йшло.
Оксана схопилася з місця, її обличчя палало.
— Подачки? Я останнього разу собі нові чоботи не купила, бо ти казала, що вікна треба підладнати! Все тобі несли, все до останньої копійки!
— Ну і що? Хто вас на ноги ставив? Хто недосипав, коли ви хворіли? Хто батька вашого терпів, коли він після роботи «знімати стрес» починав?
— Не смій на батька наговорювати! — проривів Олексій. — Він не пив, він працював як проклятий, щоб ми людьми виросли! Цей дім — це його серце!
— Працював він. А хто за вами шмарклі витирав? Хто на три роботи ходив, щоб ви в університетах вчилися?
Валентина сіла за стіл і почала повільно відламувати шматочок хліба, ніби розмова була про щось буденне.
— Мамо, — Оксана намагалася говорити спокійно, хоча серце вискакувало. — Давай чесно. За скільки ти його віддала? Зараз такі будинки в нашому передмісті коштують не менше двох мільйонів гривень.
— А тобі що за діло? Може, я за мільйон віддала, а може, за три. Це вже не ваша справа.
— Три мільйони, — прошепотів Олексій. — Мамо, ти продала пам’ять за папірці?
— Я продала стіни, які мені тиснули на душу. Стара я там стала, хвора. Важко мені було.
— Так ти ж до нас могла переїхати! — вигукнула Оксана. — Ми ж кликали сто разів! У нас велика квартира, місце є!
— У вашу «шпаківню» на десятому поверсі? Де мені навіть квіти нікуди поставити? Де я буду чути кожен ваш крок і відчувати себе зайвою? Ні, дякую.
Олексій сів навпроти матері, пильно вдивляючись у її обличчя.
— Мамо, а покупці вони хто? Коли вони заїхали?
— Вчора ключі віддала. Молода пара, з Полтавщини. Кажуть, дітей багато планують. Їм дім потрібен для життя, а не для ваших кредитів.
— Вчора?! — Оксана ледь не зомліла. — Ти вчора передала ключі, а нам сьогодні кажеш?
— А навіщо було радитися? Ви б тільки нили та відмовляли. А мені вирішувати треба було швидко.
— Нити?! — Олексій знову підскочив. — Ми тобі життя полегшували як могли! До лікарів возили, ремонти робили, усе купували!
— За що і вдячна. Але власність була моя, і я нею розпорядилася. Все, тема закрита. Борщ будете?
Оксана дивилася на матір, і їй здавалося, що перед нею стоїть абсолютно чужа жінка.
— Мамо, а гроші, вони хоч надійно лежать? Ти ж не тримаєш таку суму вдома?
Валентина лише загадково посміхнулася.
— Все влаштовано. Заповіт уже написаний. Все по закону, через нотаріуса.
Брат і сестра переглянулися.
В повітрі зависло важке передчуття.
— Заповіт? — тихо перепитав Олексій. — Який ще заповіт, якщо ти гроші отримала на руки?
— Звичайний. Гроші я вклала у справу. А те, що залишиться після мене, отримає той, хто справді про мене дбає.
— Тому, хто дбає? — Оксана відчула, як її починає нудити. — А ми що — вороги? Хто тобі тиск щодня міряв телефоном? Хто на операцію гроші збирав?
— Міряли, збирали. Бо так треба було. Обов’язок виконували. А от Наталка з другого під’їзду — та щодня до мене заходила. Просто так. Чаю випити, вислухати. От вона — людина душі.
— Наталка?! — крикнув Олексій. — Та шахрайка, що по всьому району гроші в борг виманює? Яка ніде не працює і тільки й чекає, де б що поцупити?
— Не кажи на неї так! Вона жінка нещасна, життя її добре помотало. Зато вона серце має, не те що ви, ділові мої.
Оксана підійшла до вікна, намагаючись не розридатися.
— Мамо, скажи чесно. Ти справді вважаєш, що ми погані діти? Що ми тебе не любили?
— А як ви любили? Раз на тиждень приїдете, гроші на тумбочку кинете — і бігом до дверей. Ніби відкупилися від старої.
— Ми працюємо! — гаркнув Олексій. — У нас діти маленькі, робота до ночі! Ми заради вашого ж майбутнього стараємося!
— От і старайтеся. А моє майбутнє тепер у надійних руках.
Валентина Петрівна знову почала порпатися біля плити, демонструючи, що розмову закінчено.
— А знаєте, що ваша Наталка робила? Кожного ранку в двері стукала: «Тьотю Валю, як ви? Може, за хлібом збігати? Може, ліки принести?».
— За твої гроші вона бігала! — не витримав Олексій.
— Та хоч і за мої! Головне — людина була поруч, коли мені самотньо було. А ви тільки по святах дзвонили.
Оксана повернулася до столу.
— Мамо, а скільки ти їй відписала?
— Все відписала. І цю квартиру, де зараз сидимо, і те, що з продажу хати залишилося. Хай живе дівчина, вона заслужила.
— Все?! — Оксана не витримала і закричала. — Ти віддала родинне майно чужій людині? Мамо, ти при своєму розумі?
— Якраз тепер я все добре розумію. Наталка мені ближча за рідних.
Олексій мовчки встав, надів куртку.
— Знаєш що, мамо? Якщо ти так вирішила, то живи зі своєю Наталкою. А нас для тебе більше немає. Продала ти не хату, ти нас продала.
— Ну то й ідіть. Нарешті хоч маски скинули. Спадкоємці.
Олексій рушив до виходу, але Оксана залишилася.
Вона відчувала, що тут щось не так. Занадто різко все змінилося.
— Зачекай, Олексію! — гукнула вона брата. — Не йди так. Мамо, а коли ти той заповіт підписувала?
— Місяць тому. Нотаріус Семенова все оформила.
— А Наталка знає про це?
— Звісно знає. Вона як почула — аж плакати почала від радості. Казала, що ніколи такої доброти не бачила.
— Плакала? — Олексій примружився. — А не від ігристого часом?
— Досить! — гримнула Валентина Петрівна. — Геть з моєї хати! Не дозволю гостю ганьбити!
Діти пішли, схиливши голови, бо вперше зрозуміли, що більше матір’ю командувати не зможуть вони.
Ця історія — дзеркало для багатьох із нас.
Чи часто ми телефонуємо батькам не «по справі»?
Чи знаємо ми, хто входить у їхні двері, коли нас немає поруч?
Напишіть у коментарях — як часто ви бачитеся з батьками?
Але чи вірно мати зробила, що усе своїй доглядальниці заповіла?
Невже такі погані діти, що вона сама відмежувалася від них?
Фото ілюстративне.
