Кожна жінка мріє, щоб її дім був фортецею, де панує спокій, затишок і аромат свіжої кави, але іноді ця фортеця має «дірку» в системі безпеки — і назва цій дірці «мама чоловіка з власним комплектом ключів».

Олена поверталася з роботи раніше, ніж зазвичай. Голова боліла, настрій був такий, що хотілося просто загорнутися в ковдру і вимкнути телефон. Коли вона підійшла до квартири, то заціпеніла: вхідні двері були не просто не замкнені, вони ледь помітно зяяли щілиною.

Перша думка — злодії. Серце забилося десь у самому горлі. Олена обережно, майже не дихаючи, прослизнула в коридор. У квартирі було тихо, лише з боку спальні долинало якесь дивне шарудіння.

Вона зазирнула в кімнату і мало не зойкнула. Біля розчиненої шафи стояла Віра Петрівна. Свекруха з надзвичайно зосередженим обличчям перебирала полицю з білизною, прискіпливо розглядаючи кожну річ, наче шукала там докази державного перевороту.

— Віро Петрівно, ви що тут робите?! — голос Олени пролунав гучніше, ніж вона планувала.

Свекруха здригнулася так, ніби її вдарило струмом, і випустила з рук мереживну річ невістки.

— Господи, Оленко! Ти ж так і до неба відправити можеш! Хіба можна так підкрадатися до літньої людини? У мене ж серце не залізне! — Віра Петрівна приклала руку до грудей, важко дихаючи.

— Це я підкралася? Я у себе вдома! — Олена відчула, як закипає. — Поясніть, будь ласка, як ви сюди потрапили і чому ви порпаєтеся в моїх речах?

Свекруха швидко оговталася, набувши свого звичного поважного вигляду.

— Як потрапила? Андрійко зробив мені дублікат ключів. Сказав: «Мамо, мало що може статися, раптом вам зле стане, коли ви будете в нашому районі». От я і зайшла. Була у Марійки з першого поверху, заговорилися, я втомилася, вирішила піднятися до дітей, перепочити. А тут бачу — безлад у шафі. Ну, думаю, поможу дитині, бо вона ж вічно забігана…

— Відпочинок у вас оригінальний, — Олена склала руки на грудях. — У моїй білизні ритися — це тепер така терапія?

— Ой, не починай! — махнула рукою Віра Петрівна. — Я ще й суп твій скуштувала на кухні. Оленко, ну хто так готує? Він же зовсім пісний, прозорий, як сльоза. Чоловікові треба щось ситніше, жирніше, щоб сили були. А це що? Водичка з кропом.

— Андрію лікар порадив обмежити жирне, ви ж знаєте про його проблеми зі шлунком. Йому такий суп дуже до смаку.

— Та що ті лікарі розуміють… — пробурмотіла свекруха. — І шкарпетки в нього… Жодної цілої не знайшла, хотіла набрати додому, підлатати, а то ти ж новаторка — ледь дірочка, то відразу в смітник. Гроші на вітер! Копійка ж гривню береже.

Олена глибоко вдихнула, намагаючись не зірватися на крик.

— Віро Петрівно, часи, коли латали шкарпетки, давно минули. І крупи мої… чому дверцята на кухні відкриті?

— О! Про крупи — то окрема мова. Хто так тримає? У пачках! Там же жучки за тиждень розведуться. Треба в скляні банки пересипати, кришкою щільно закрити. Я спеціально все перевірила, порядок хотіла навести.

Свекруха набрала повітря і продовжила повчальним тоном:

— І постіль… Олено, ти її зовсім не прасуєш. Хіба ж мама тебе не вчила, що гаряча праска — це гігієна? Там же мікроби всілякі. Та й синові моєму, мабуть, неприємно на м’ятому спати. Я от завжди прасую, до кожного куточка.

— Ваш син спить так міцно, що не помічає, прасована та постіль чи ні, — відрізала Олена. — Я змінюю її часто, і нам цього достатньо. А щодо моєї білизни… вибачте, але це вже за межею.

— Та я взагалі мовчу про ті твої «мотузочки», — свекруха скривилася. — Хіба то білизна? Сором один. От я собі взяла трикотажні, високі, з начосом — от це річ! І тепло, і надійно. А ти здоров’я не бережеш.

— Андрію ці «мотузочки» дуже подобаються, — Олена вже не приховувала сарказму. — Так що не переживайте за наше сімейне життя.

Віра Петрівна закотила очі.

— Тьху, безсоромниця… Подивилася б ти на мою свекруху! Та мені життя не давала, до кожної пилинки чіплялася, кожен крок контролювала. Я перед нею на ципочках ходила!

— І ви вирішили, що тепер ваша черга робити те саме зі мною? — тихо запитала Олена.

— Я? Та я ж ангел! Я ж як краще хочу! — Віра Петрівна почала збирати свою сумку. — Піду вже, раз я тут зайва. Пилюку б хоч витерла, Олено, дихати нічим. І кота вашого, Степана, кудись би прилаштували… Від нього шерсті більше, ніж від старого кожуха.

При згадці про улюбленого британця Степана, який зараз мирно спав на підвіконні, Олена ледь не вибухнула.

— Кіт залишається. І я дуже прошу вас: більше без мене сюди не приходьте. Мені неприємно, що в моїх речах хтось порпається. Навіть якщо цей хтось — мама мого чоловіка.

— Чужа людина, значить… — Віра Петрівна дістала хустинку і почала театрально притискати її до очей, хоча сліз там не було й близько. — Добре, Андрійку все розповім, як мене тут зустріли. Як собаку з хати вигнали…

Коли двері нарешті зачинилися, Олена безсило опустилася на диван. Голова розкололася остаточно.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, вона чесно розповіла йому про візит мами.

— Сонечко, ну не бери в голову, — Андрій спробував обійняти дружину. — Ти ж знаєш маму. Їй просто нудно, от вона і розважається так. Ну зазирнула в шафу, ну суп розкритикувала — хіба це привід для ?

— Андрію, це моє особисте життя! Навіщо ти дав їй ключі і не сказав мені? Вона перевіряє мою білизну! Тобі б сподобалося, якби мій тато прийшов і почав перевіряти твої інструменти чи переглядати твій ноутбук?

— Та хай би переглядав, мені не шкода… — Андрій зітхнув. — Просто не зважай. Вона ж не зі зла.

Наступного дня Олена поверталася додому і біля під’їзду мимоволі почула голоси «місцевого інформаційного бюро» — трьох бабусь на лавочці.

— …та я вам кажу, Віра казала, що там жах! — голосно шепотіла одна. — Невістка нечупара, постіль м’ята, супом пісним мужика морить. А білизну носить — сором сказати, самих ниток трохи. Бідна Віра, так їй не пощастило з вибором сина…

Олена пройшла повз, гордо піднявши голову, хоча всередині все пекло від образи. Тепер вона була офіційною «зіркою» двору.

Зайшовши в квартиру, вона зрозуміла — Віра Петрівна була тут знову. Дверцята кухонної шафи були прочинені зовсім трохи, а баночки з крупами переставлені.

Раптом почувся поворот ключа. У коридор впевнено зайшла свекруха з великим пакунком.

— О, ти вже тут? А я от пиріжків напекла, з лівером, як Андрійко любить. Хоч поїсть нормально, а то змарнів зовсім на твоїх дієтах.

— У нього печія від смаженого тіста, ви ж знаєте, — втомлено сказала Олена.

— Дурниці! То він просто не звик до нормальної їжі. А я зараз серіал подивлюся у вас, бо в мене кабельне знову барахлить.

Віра Петрівна по-господарськи пройшла у вітальню і ввімкнула телевізор на повну гучність.

У цей момент на кухню забіг Степан. У зубах він тримав свою улюблену іграшку — плюшеву мишку, яка виглядала настільки реалістично, що іноді гості лякалися.

В Олени в голові миттєво дозрів план. Вона взяла іграшкову мишу у кота і, поки свекруха захоплено стежила за пригодами кіношних героїв, акуратно поклала її в каструлю з тим самим «недолугим» супом.

— Віро Петрівно, я в магазин на хвилинку, хліба куплю. Ви побудьте тут, подивіться, — гукнула Олена і вийшла.

Вона простояла на сходах хвилин десять, рахуючи секунди. Потім відкрила двері.

У квартирі панував хаос. Віра Петрівна з шаленими очима і ганчіркою в руках намагалася щось витерти на столі. Каструля з супом була зсунута вбік.

— Олено! Господи милостивий! — закричала свекруха. — Відкриваю я каструлю, хочу суп перелити в меншу баночку, а там… ТАМ МИША! Величезна! У супі! Ти що, зовсім за домом не стежиш? Це ж антисанітарія! Я ледь свідомість не втратила!

Олена спокійно підійшла до плити.

— Ой, Віро Петрівно… Це я спеціально поклала. Знаєте, маю я одну знайому — така безпардонна жінка, сил немає. Вічно лізе, куди не просять, у холодильник заглядає, у каструлі ніс пхає. От я і подумала: як залізе вона наступного разу без дозволу в мій суп — нехай злякається. Може, хоч так зрозуміє, що не можна чуже майно перевіряти.

Віра Петрівна завмерла. Ганчірка випала з її рук. Вона переводила погляд з каструлі на невістку, намагаючись усвідомити почуте.

— Це ти… це ти на мене натякаєш? — її голос затремтів.

— А ви як думаєте? Хіба до мене ще хтось приходить без запрошення і порпається в моєму побуті? Моя власна мама собі такого не дозволяє. А ви наче не чуєте мене. Це некрасиво, це принизливо. Ми з Андрієм — окрема сім’я.

Віра Петрівна раптом опустилася на стілець і… справді заплакала. Цього разу сльози були справжніми.

— Ти в мене сина забрала… — схлипувала вона. — Ми ж так дружно жили. Я йому готувала, я йому шкарпетки латала, у хаті блищало все. А тепер я сама. На пенсії, нікому не потрібна. Дивлюся на тебе — і здається мені, що ти все не так робиш, що він через це страждатиме…

Олена відчула, як гнів повільно змінюється на жалість. Вона сіла навпроти і поклала руку на плече свекрухи.

— Віро Петрівно, я люблю вашого сина. І він мене любить. Йому подобається наш дім, наш кіт і навіть мій «пісний» суп. Я не забирала його у вас, він просто виріс. Це закон життя. Ви ж віруюча людина, пам’ятаєте, як кажуть? «Залишить чоловік батька і матір…». Хіба ви хочете йти проти природи?

Свекруха витерла очі.

— Та ні… я ж просто… я ж як краще…

— Знаєте, ми з Андрієм теж винні, — тихо додала Олена. — Ми мало приділяємо вам уваги. Ви сумуєте, тому й намагаєтеся втрутитися в наше життя, щоб відчути себе частиною нашої сім’ї. Але метод ви обрали невдалий.

Олена налила чаю і поставила перед свекрухою.

— Давайте домовимося. Укладаємо «мирну угоду». Щотижня, наприклад у суботу, ми чекаємо вас на вечерю. Можемо сходити разом у кіно чи просто погуляти. Ви будете бажаним гостем. Але! Ви обіцяєте більше ніколи не приходити без попередження і не заглядати в наші шафи.

Свекруха притихла, прислухаючись.

— І ще, — продовжила Олена, — я знайду вам цікаве заняття. У нас неподалік відкрили групу йоги для активних людей вашого віку. Там чудові жінки, будете спілкуватися, знайдете подруг. А коли в нас з’явиться малюк — а ми над цим працюємо — нам дуже потрібна буде ваша допомога як бабусі. Але тільки як помічниці, а не як головного ревізора.

Віра Петрівна вперше за довгий час щиро посміхнулася.

— Йога, кажеш? А що, я ще жінка хоч куди… І про онуків — це ти добре сказала. Це я чекаю.

— І дуже прошу, не обговорюйте мене з сусідками. Мені прикро чути про себе вигадки.

— Ой, Оленко, та я ж… я ж тільки про хороше буду! — запевнила Віра Петрівна.

Коли Андрій зайшов у квартиру через годину, він застиг на порозі. Мама і дружина сиділи на кухні, мирно пили чай і обговорювали якісь вправи для спини.

— Я щось пропустив? — здивувався він. — У нас що, свято?

— Ні, Андрійку, — усміхнулася Олена. — У нас просто нарешті настав мир.

— Так, синку, — Віра Петрівна підвелася і дістала з сумки ключі. — Тримай. Вони мені більше не потрібні. Я тепер за розкладом приходитиму, як поважна гостя. І побігла я, бо мені ще в спортзал зайти треба, дізнатися про ту твою йогу.

Вона підморгнула Олені і, наспівуючи якусь мелодію, вийшла з квартири.

Андрій подивився на дружину.

— Як тобі це вдалося?

— Секрет фірми, — засміялася Олена. — Але іграшкову мишу я все-таки сховаю подалі. Про всяк випадок.

З того дня у квартирі справді стало дихати легше. Віра Петрівна знайшла собі нових подруг, стала зіркою своєї групи йоги і тепер на суботніх вечерях розповідала не про м’яті простирадла, а про свої успіхи у «позі лотоса». А Олена зрозуміла, що іноді, щоб навести лад у житті, треба не закривати двері, а просто вчасно змінити правила гри. І, звісно, мати під рукою іграшкову мишу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.