— Що це, Василю? — Людмила Петрівна зиркнула на об’ємний пакет у руках зятя.
— А це в мого знайомого, Романа, мами не стало. Світла пам’ять людині… Так от він тепер її «скарби» роздає усім підряд, аби очі не муляло! — Василь говорив бадьоро, дістаючи з пакета один за одним бруски звичайного господарського мила. — Негосподарський він чоловік, зовсім цінності речей не розуміє. Йому не треба, викинути хотів, а нам у господарстві все згодиться!
Людмила Петрівна дивилася на мильну піраміду, що росла на її кухонному столі, і мовчала. Сперечатися з Василем було собі дорожче, та й аргумент «безкоштовно» для неї завжди звучaв як солодкий спів сирен.
До знайомства з Василем Людмила Петрівна вважала себе чи не чемпіонкою світу з економії. Її донька, Марічка, теж так вважала. І не просто вважала, а щиро від того страждала все своє свідоме життя.
— Марічко, поклади цей порошок назад! Кому кажу, поклади! — командувала Людмила Петрівна в магазині. — Візьми он той, у паперовій пачці. Він майже вдвічі дешевший. Можна відразу три пачки взяти, нехай лежить, їсти не просить.
— Мамо, ну він же зовсім не пере, речі після нього сірі…
— Нічого вони не сірі! Просто треба менше рекламу дивитися. Порошок — він і в нашому селі порошок, хімія однакова. Не будь такою наївною, за бренд тільки гроші переплачуєш.
Марічка, бурмочучи під ніс щось про те, що скупий платить двічі, повертала якісний засіб на полицю і брала той, що схвалила мати. Але якщо з дешевим порошком ще якось можна було змиритися, то з одягом ситуація була набагато гострішою.
— Мам, подивися, яка сукня! Мені личить? — Марічка крутилася перед дзеркалом, демонструючи обновку.
— Знову нова? І скільки ти за це віддала? — тон матері не обіцяв нічого доброго.
— Що значить знову? Я пів року нічого не купувала! І яка різниця, скільки вона коштує, якщо я в ній собі подобаюся?
— Велика різниця! — Людмила Петрівна складала руки на грудях. — Шматок тканини не може коштувати як пів зарплати. Це ж просто одяг, він зношується. Можна виглядати пристойно і за набагато менші кошти.
І скільки б Марічка не пояснювала, що тканина натуральна, що фасон ідеальний, що вона хоче відчувати себе жінкою, а не тінню, все було марно.
— Мамо, ну чому ти в мене така… ощадлива понад міру? Ми ж не голодуємо!
— Тому й не голодуємо, що я вмію кожну копійку порахувати і запас зробити! А ти, мабуть, у батька свого пішла. Той теж любив на широку ногу жити, поки все не проциндрив, — незмінно відповідала мати.
Марічка затихала. Вона пам’ятала, як важко вони жили після розлучення батьків. Мати тоді кожну скибку хліба ділила. Мабуть, той страх залишитися ні з чим і перетворив її на людину, яка не живе, а накопичує на «чорний день».
Поки Марічка вчилася, вона нікого не кликала додому. Мати сприймала гостей як стихійне лихо, що несе за собою непередбачувані витрати.
— Навіщо ці посиденьки? Прийдуть, все поїдять, світло напалять, воду виллють, а мені потім тиждень на всьому економити, щоб дірку в бюджеті залатати! — бідкалася вона після рідкісних візитів родичів.
Після інституту Марічка пішла працювати і зустріла Василя. «Мамі він не сподобається», — ця думка була першою, що спала їй на думку. І вона не помилилася. Василь був простою людиною, без власного житла чи великих статків, але з неймовірним оптимізмом.
Марічка довго не наважувалася знайомити його з мамою.
— Василю, розумієш, моя мама дуже своєрідна. Вона дуже… економна. Навіть занадто.
— Та то ж добре! — сміявся Василь. — Господарська жінка. В чому проблема?
— Ти не розумієш. Вона кожну цукерку рахує. Буде тобі в рот дивитися, скільки ти хліба з’їв. Ти готовий до такого?
— Та ну, Марічко, не перебільшуй. З усіма можна домовитися. Потерпимо трохи, назбираємо на своє житло, а поки поживемо з нею. Мої батьки теж не мільйонери, там у хаті народу як у вулику. Тож твій варіант — ідеальний.
Марічка зітхнула. Вона знала, що Василь просто ще не стикався з «бронею» її матері.
Весілля було тихим. Людмила Петрівна була задоволена.
— Оце правильно. Навіщо гроші на вітер викидати, людей годувати? Краще ці кошти в купу скласти.
Коли молодята оселилися в Людмили Петрівни, вона одразу виставила умови:
— Живіть, збирайте на свою іпотеку, мені не шкода. Але правила в домі мої. Зайвого не витрачати, кожну лампочку вимикати, воду даремно не лити.
— І правильно! — несподівано підтримав її Василь. — Ви навіть не уявляєте, як я вас поважаю, Людмило Петрівно. Зараз молодь зовсім не вміє гроші цінувати. А ви — зразок для нас!
Людмила Петрівна аж засвітилася. Зять виявився «своєю людиною».
— А давайте я буду продукти і хімію на всіх купувати? — запропонував Василь через тиждень. — Я знаю місця, де оптом дешевше. Будемо розумно економити разом.
Марічка тільки очі витріщила. Василь почав забивати комору якимись дешевими крупами, величезними паками найдешевшого чаю і тим самим господарським милом. Людмила Петрівна була в захваті. Але зять виявився ще крутішим за неї.
— Ні-ні, Людмило Петрівно, куди ви стільки порошку в машинку сиплете? — Василь м’яко відсторонив тещу від пралки. — Тут і половини вистачить. Речі ж не в мазуті. Треба берегти ресурс!
Людмила Петрівна розгублено дивилася на мізерну купку порошку.
— Та воно ж не випереться, Василю…
— Все випереться. Якщо воно намилене — значить вже чисте! — видав Василь з серйозним обличчям. Теща лише кивнула. Сперечатися з людиною, яка економить ще більше за тебе, було неможливо.
Одного разу Василь запитав Марічку:
— Слухай, а на чому твоя мама не може економити? Має ж бути якась слабкість.
— Ой, є в неї один «пунктик», — згадала Марічка. — Посуд. Вона може ходити в латаних капцях, але тарілки мають бути тільки новими і гарними. Вона ніколи не візьме чашку, з якої хтось уже пив. Каже, що це негігієнічно і несе «чужу енергію».
— Ага, зрозумів, — хитро посміхнувся Василь.
Через пару днів він приніс додому коробку.
— Людмило Петрівно, дивіться, який сервіз! Купив на інтернет-барахолці майже за безцінь. Люди кажуть, лише пару разів користувалися.
Мати Марічки аж зблідла.
— З рук? Вживаний? Василю, ти що, я з такого їсти не буду! Там же мікроби, хвороби якісь можуть бути!
— Та які хвороби? Помиємо з содою, окропом обдамо — і як нове. Зате скільки грошей зберегли!
— Ні, на цьому ми економити не будемо! Купимо новий у магазині, — твердо сказала вона.
— Ну, дивіться… Тільки ж ми домовлялися про режим економії. Якщо робимо виняток для одного — то, може, колись і для іншого доведеться?
Людмила Петрівна лише зітхнула. Вона відчувала, що зять її переграє на її ж полі, але критися не було чим.
А потім сталася та історія з милом Романа. Василь притягнув додому кілька величезних пакетів.
— Ось, дивіться. У Ромки мати померла, а вона все життя збирала «на запас». Там мила — на десять років вистачить, порошки ще радянські, постільна білизна в упаковках, яку вона ні разу не застелила. Померла людина на старій, дірявій ковдрі, в запраній сорочці, а в шафах — гори нового добра. Син тепер все це вивозить на смітник, бо йому той мотлох не треба. Я ледь встиг перехопити.
Людмила Петрівна дивилася на ці купи старого мила, на залежалу білизну, яка пахла нафталіном і минулим століттям, і їй раптом стало дуже холодно. Вона уявила ту жінку, яка відмовляла собі в усьому, мріяла про «колись потім», а це «потім» так і не настало.
Тієї ночі їй наснився дивний сон. Ніби вона стоїть посеред величезного складу, заваленого коробками. На коробках написано: «Для Марічки на весілля», «На нову хату», «На чорний день». Вона хоче відкрити хоча б одну, але не може поворухнути рукою. А поруч стоїть якась постать і каже: «Час вийшов. Залишай все тут».
Вона прокинулася в холодному поту. Подивилася на свої руки — натруджені, старі. Подивилася на стіни своєї квартири, де ремонт не робився вже років двадцять, бо «гроші треба берегти».
Вранці Людмила Петрівна вийшла на кухню. Марічка з Василем тихо пили чай.
— Ось що я вам скажу, діти, — почала вона, і голос її трохи тремтів. — Я тут порахувала свої заначки… Коротше, вистачить вам на перший внесок за квартиру. І ще залишиться.
Марічка мало не поперхнулася чаєм.
— Мамо, ти що? Ми ж збирали…
— Збирали-збирали, та ледь життя не проґавили. Не хочу я, щоб мій Василь потім моє мило пакетами сусідам роздавав. Будемо жити зараз. Марічко, збирайся, поїдемо сьогодні тобі ту сукню купимо, про яку ти казала. І туфлі. І сервіз новий купимо — найкращий!
Василь подивився на дружину і підморгнув. Його план спрацював краще, ніж він очікував.
І ти думала, що життя — це нескінченна підготовка до чогось великого, а виявилося, що воно складається з маленьких радощів, які ми самі собі забороняємо?
Можливо, час витягнути ту найкращу скатертину, яку ви тримаєте для особливого випадку? Бо цей особливий випадок — сьогодні. Поки ми живі, поки ми можемо обійняти близьких і випити чаю з красивої чашки.
А як ви вважаєте? Що краще: мати повну комору запасів чи повне серце спогадів? Поділіться своїми думками в коментарях, мені дуже важливо почути вашу думку. Давайте обговоримо, де проходить межа між здоровою ощадливістю та справжньою жадібністю!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
