«Ти або миєшся за графіком, або пакуєш валізи до мами в село», — саме з цієї фрази почалося моє доросле сімейне життя, про яке я так мріяла, поки ми з Андрієм гуляли парками та будували плани на майбутнє.

— Олю, підйом! Шість п’ятнадцять. Твоя черга у ванну, не затримуй людей!

Голос свекрухи, пані Марії, зіпсував всю магію ранку. Вона не стукала — вона сповіщала. Її тон не передбачав заперечень. Це був не просто заклик прокидатися, це був початок чергової зміни на «режимному об’єкті», на який перетворилася звичайна трикімнатна квартира.

Я підскочила на ліжку. Серце калатало десь у горлі. Ковдра сповзла на підлогу, але часу піднімати її не було. Кожна хвилина затримки означала вислуховування лекції про те, скільки коштує кожна секунда роботи електричного бойлера.

У напівтемряві я невдало розвернулася і з розмаху вгатилася мізинцем об кут старої дубової шафи. Біль був такий, що в очах потемніло. Хотілося впасти на підлогу, вхопитися за ногу і просто вити від образи. Але я лише прикусила губу до крові. Не можна. Якщо затримаюся — почнеться «виховна робота».

Накульгуючи, я вийшла в коридор. Марія Іванівна вже стояла там, схрестивши руки на грудях. Її погляд сканував мене, як рентген. Вона помітила мою гримасу, помітила, як я тягну ногу, і її брови злетіли вгору.

— Що це ми такі незадоволені зранку? Може, кава в ліжко потрібна? — в голосі свекрухи прозвучала та сама фірмова «турбота», від якої хочеться сховатися під землю. — Чи, може, наші порядки не підходять міській пані?

— Все добре, Маріє Іванівно, просто забилася трохи, — я спробувала видавити з себе подобу посмішки, хоча мізинець палав вогнем.

— Ну-ну. Дивись мені. До чужого монастиря, як кажуть, зі своїм статутом не лізуть. У цій хаті все тримається на порядку. Порядок — це спокій. А кому не подобається — дорога до батьків завжди відкрита, там простору багато, гуляй не хочу.

Я мовчки прошмигнула повз неї у ванну. Зачинивши двері на клямку, я нарешті дозволила собі видихнути. Посмішка зникла, лишивши по собі лише гіркоту. Ми з Андрієм одружені всього місяць. Весілля було гарним, душевним, батьки з села передали купу всього, допомогли організувати свято.

Андрій — золота людина. Розумний, працює в ІТ, перспективний. Але він виріс тут, у цих стінах. Для нього цей «режим» був нормою. Він щиро вірив, що мама просто дуже ощадлива і дбайлива.

— Олю, сонечко, ну потерпи, — шепотів він мені ввечері, коли ми лежали в ліжку. — Ми ж збираємо на власне житло. Ти знаєш, які зараз ціни на оренду? Якщо ми будемо віддавати такі гроші чужому дядькові, то на свою квартиру ніколи не назбираємо. А тут — все в сім’ю.

Я розуміла логіку. Розумом розуміла, а серцем — ні. Я виросла в селі, але не в тій «глибинці», яку малюють у кіно. У моїх батьків великий сучасний будинок. Там завжди було світло, завжди було повно води, і ніхто ніколи не рахував, скільки разів ти натиснув на злив бачка.

У нас була велика літня кухня, душ з підігрівом на вулиці для літа і розкішна ванна кімната в домі. Моя мама завжди казала: «Працюємо багато, щоб жити в комфорті». А тут комфорт приносили в жертву цифрам на лічильниках.

— Олю! Воду вимикай! Ти там що, океан вирішила набрати? — крик з-за дверей змусив мене здригнутися.

Я тільки-но намила голову. Піна ще стікала по плечах.

— Маріє Іванівно, я ще шампунь не змила! — Можна було в тазик набрати і ковшиком сполоснути. Бойлер крутить, як скажений! Ти хоч знаєш, який тариф зараз?

Я різко вимкнула воду. Стояла в тиші, відчуваючи, як холодні краплі падають на кахлі. Це було принизливо. Мені двадцять три роки, я маю вищу освіту, працюю, а мене контролюють, як дитину в дитячому садку.

Економія Марії Іванівни була релігією. Світло вимикалося миттєво, варто було лише вийти з кімнати. Якось я пішла на кухню за склянкою води, залишивши світло в спальні (Андрій якраз щось читав), так вона прибігла і клацнула вимикачем прямо у нього перед носом.

— Чого воно горить дарма? Читати можна і при настільній лампі, вона менше бере, — повчала вона сина. А він що? Він просто кивав. Звик.

З пранням була окрема історія. Пральна машина була для свекрухи чимось на кшталт священного артефакту, який можна активувати лише за особливих умов.

— Тільки в суботу після одинадцятої вечора, — оголосила вона в мій перший день. — Тоді тариф дешевший. І не смій запускати напівпорожню. Чекай, поки назбирається гора.

Я намагалася бути хорошою невісткою. Чесно намагалася. Мила посуд у двох мисках, як вона вчила: в одній з краплею засобу, в другій — полоскати. Вода в мисках під кінець ставала сірою і неприємною, але Марія Іванівна з гордістю показувала на лічильник: «Бачиш? Економія!»

Мене вистачило на три тижні. Останньою краплею став випадок у ванній. Я затрималася там трохи довше, бо після важкого дня на роботі просто хотіла постояти під теплою водою п’ять хвилин. Раптом світло згасло.

— Маріє Іванівно! Вимкнули світло в усьому будинку? — гукнула я крізь шум води.

— Ні, Олю, це я вимкнула. Ти вже десять хвилин там. Досить. По темряві вийдеш, не маленька.

Я вийшла. Напомацки знайшла рушник, одяглася і вийшла в коридор. У мене всередині все тремтіло. Не від холоду, а від люті, яка нарешті прорвала греблю терпіння.

Того вечора я не пішла вечеряти. Андрій прийшов з роботи, приніс якісь солодощі, намагався задобрити.

— Сонечко, ну мама така людина. Вона ж життя прожила, знає ціну копійці.

— Андрію, — я подивилася йому прямо в очі. — Я більше так не можу. Давай знімемо житло. Будь-яке. Нехай це буде крихітна кімнатка, але щоб там був мій простір і мій кран з водою.

— Оль, ну ти ж знаєш, ми збираємо гроші. Якщо зараз підемо на оренду, це будуть величезні суми в нікуди. Це нераціонально. Потерпи рік, всього рік.

Я зрозуміла, що розмовляю зі стіною. Його виховали в цій системі координат. Для нього комфорт дружини важив менше, ніж цифра на банківському рахунку.

Наступного дня на роботі я була сама не своя. Колеги помітили. Наша бухгалтер, жінка приємна, але дуже практична, порадила: — Олю, ти просто навчися хитрувати. Свекруха в магазин — ти у ванну. Свекруха спати — ти світло вмикай.

Але я не хотіла хитрувати. Я хотіла жити. Вільно дихати у власній хаті. Я почала діяти. У мене були невеликі заощадження — те, що дарували на весілля особисто мені, і моя зарплата. Я зайшла в інтернет і почала шукати.

Мені пощастило. В нашому ж районі, буквально в сусідньому під’їзді, здавали квартиру. Стара «хрущовка», без ремонту, зі скрипучою підлогою і шпалерами в квіточку, які бачили ще перебудову. Але там була тиша.

Власниця, старенька бабуся, яка переїжджала до доньки, сказала: — Роби, дитино, що хочеш. Тільки плати вчасно. Сума була підйомна, хоч і відчутна для мого бюджету.

Я нікому нічого не сказала. Домовилася з подругою, ми за один день, поки свекруха була на ринку, а Андрій на роботі, перевезли мої речі. Їх було небагато — дві великі валізи.

О шостій вечора я вже сиділа на підвіконні своєї нової квартири. Вона пахла старою паперовою бібліотекою і чистотою. Я вперше за місяць відчула, що мої плечі розслабилися.

Задзвонив телефон. Андрій. — Олю, ти де? Мама каже, твоїх речей немає. Ви десь поїхали? — Я вдома, Андрію. — В якому домі? У батьків у селі? — Ні. Під’їзд номер один, квартира п’ять. Заходь, якщо хочеш.

Він прибіг через десять хвилин. Захеканий, розгублений. Оглянув обшарпані стіни, стару кухню.

— Олю, ти з глузду з’їхала? Тут же… тут же навіть ремонту немає! Як ти можеш це міняти на мамину квартиру? Там же все сучасне!

— Тут є я, Андрію. І тут є спокій. Я не буду змивати воду по графіку. Я буду прати тоді, коли мої речі брудні, а не коли годинник покаже одинадцяту вечора суботи.

Він мовчав довго. Потім сів на старий табурет. — Мама в люті. Вона каже, що ти її зганьбила перед сусідами. Що тепер всі будуть думати, ніби вона тиран.

— А хіба це не правда? — тихо запитала я.

Андрій не пішов до мами. Він залишився. Ми весь вечір відмивали цю квартиру. І знаєте, він вперше за довгий час сміявся, коли ми разом намагалися відтерти стару плиту, не боячись пролити «зайву» воду.

Марія Іванівна з нами не розмовляє. Вона вважає, що я «зіпсувала» її сина і змусила його викидати гроші на вітер. Але ми вперше за цей час почуваємося сім’єю. Справжньою. Не за розкладом.

Гроші — це важливо. Економія — це розумно. Але життя не можна відкласти на потім, доки на рахунку не з’явиться певна сума. Життя відбувається прямо зараз — у кожній хвилині під гарячим душем, у кожній увімкненій лампі над книгою, у кожному подиху, який не переривається криком з-за дверей.

Може, ми будемо збирати на своє житло довше. Може, ми не купимо нову машину так швидко, як планували. Але ми зберегли головне — повагу одне до одного і право бути господарями свого життя. А це дорожче за будь-які цифри в платіжках.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.