Того вечора на кухні пахло смаженою картоплею і чимось несподіваним — дорогими парфумами. Кума Марія приїхала з Італії так само раптово, як і поїхала п’ять років тому. Вона сиділа на моїй старій табуретці, вдягнена в якісну вовняну кофту, і виглядала так, ніби вона щойно зійшла з обкладинки журналу про успішне життя, хоча я знала: ці п’ять років вона мила підлоги і доглядала примхливих літніх італійців.
Марія обвела поглядом мою кухню. Я мимоволі зачепилася очима за куток, де відклеїлися шпалери, і за стару раковину, яка давно просилася на смітник.
— Ганно, — тихо сказала вона, відставляючи горнятко з чаєм. — Скільки ми з тобою знайомі? Сорок років? Я не можу на це дивитися. Ти ж просто животієш.
— Ну чого ти так, Марійко? — я спробувала посміхнутися, поправляючи фартух. — Живемо як усі. Дах над головою є, Іван поруч, діти здорові.
Марія різко перебила:
— Дах чий? Івана? А ти тут хто? Ганю, подивися правді в очі: ви вісім років разом, але папірця у вас немає. Завтра, не дай Боже, з ним щось станеться — і прийдуть його діти. Сашко і Таня. Вони тебе дуже люблять, поки ти їм пиріжки печеш і сорочки батькові переш. А як дійде до спадщини — виставлять твої сумки за поріг і скажуть: «Вибачте, тьотю Ганю, нам треба квартиру продавати». І куди ти підеш? У батьківську хату в селі, де миші у вітальні танцюють?
У мене всередині все стислося. Це був мій найстрашніший сон, про який я боялася думати вголос.
— Що тебе тут тримає? — продовжувала Марія, наступаючи. — Дочки? Оля і Катя заміжні. Так, живуть у свекрух, тісняться, але вони молоді — нехай крутяться. А ти про себе коли подумаєш? Збирай документи. Поїдеш зі мною.
Розмова з Іваном була короткою. Він курив на балконі, дивлячись на вечірні вогні міста.
— Марія кличе в Італію, — тихо сказала я, стаючи поруч. Він мовчав довго, випускаючи дим.
— Хочеш — їдь, Ганю. Я тебе не тримаю. Гроші треба, сам знаю. Але знай — я не чекатиму.
Доньки теж сприйняли новину спочатку з ентузіазмом.
— Ой, мамо, привезеш мені чобітки італійські? — щебетала молодша, Катя. — І Олі на дитину щось треба, вона ж вагітна другим. Ніхто з них не спитав: «Мамо, а як ти там будеш без мови? Як твоє серце?». Вони бачили в моєму від’їзді лише нові можливості для себе.
Перший рік у Неаполі я пам’ятаю як крізь туман. Сльози, чужі запахи, нескінченне миття посуду і важке тіло синьйори Ассунти, яку мені доводилося піднімати по десять разів на день. Самотність була нестерпна.
Марія заходила до мене щонеділі, коли у нас були вільні години. Вона була моїм наставником і моїм сумлінням.
— Ганно, — казала вона, коли я розкладала на столі євро, готуючись іти на пошту. — Куди ти стільки відправляєш?
— Ну як куди… Олі на візочок, Каті на ремонт, вони ж там шпалери купили…
Марія вирвала квитанцію з моїх рук.
— Слухай мене зараз уважно. Це — головна помилка всіх наших баб. Ти зараз розішлеш усе до цента. Вони ці гроші проїдять, куплять непотріб, до якого швидко звикнуть. А через п’ять років ти повернешся з хворою спиною до Івана в його квартиру, і знову будеш ніким. Ти хочеш на старість милостиню в зятів просити?
— Та це ж діти… — виправдовувалася я.
— Діти мають свої руки! — відрізала кума. — Відправляй по сто євро на свята. Інше — на книжку. Збираємо на квартиру. Твою власну квартиру, Ганно. Щоб ти двері за собою зачинила — і ти господиня.
Я плакала, серце краялося, коли доньки дзвонили і жалілися: «Мамо, ну що ж ти так мало прислала, нам не вистачає на нову кухню…». Але я трималася. Перед очима стояли ті обшарпані шпалери в квартирі Івана і холодний страх опинитися на вулиці.
Минуло п’ять років. П’ять років чужих стін і чужих життів. Коли я повернулася, в сумці лежала сума, на яку можна було купити хорошу двокімнатну квартиру в нашому районі.
Я не казала донькам про гроші до останнього. Купила житло, зробила простенький, але чистий ремонт. Купила нові меблі, гарні штори. І от — день новосілля. Я накрила стіл, запекла качку, купила дороге вино.
Прийшли Оля з чоловіком і дітьми, прийшла Катя. Вони ходили кімнатами, торкалися стін.
— Класно, мамо! — сказав зять Ігор. — Нарешті у нас буде своє місце. Оля вже казала, що в маленькій кімнаті ми зробимо дитячу, а в великій…
Я відчула, як у мене холоне всередині.
— Почекай, Ігорю, — тихо сказала я. — Що значить «у нас»? В хаті раптом стало дуже тихо. Оля поставила келих на стіл.
— Мамо, ти про що? Ми ж думали, ти для нас це зробила. Ти ж знаєш, як нам у свекрухи важко. Ми вже й речі почали пакувати…
— Олю, Катю… — я намагалася знайти слова. — Я п’ять років не бачила сонця, я спину зірвала на тій роботі. Я купила цю квартиру собі. Щоб у мене був свій куток. Ви дорослі люди, у вас чоловіки…
Те, що відбулося далі, я не забуду ніколи. Свято перетворилося на судилище.
— Значить, так? — кричала Катя. — Ти там у шоколаді жила, євро заробляла, а ми тут на копійках сиділи! Ми думали, мати приїде — поможе, а мати собі хороми купила? Ти про нас взагалі подумала, егоїстко?
— Мамо, ми ж твої діти… — плакала Оля. — Як ти зможеш тут спати спокійно, знаючи, що твої онуки сплять на розкладному кріслі в чужій хаті?
Вони пішли, не доторкнувшись до качки. Двері гупнули так, що затремтіли шибки в моїй новій квартирі. Моїй власній квартирі.
Ввечері прийшла Марія. Вона мовчки сіла за стіл, налила собі вина.
— Плачеш? — запитала вона. — Маріє, вони сказали, що я їх зрадила. Катя назвала мене егоїсткою. Може, я справді… може, треба було їм віддати? Я ж мати.
Марія поставила келих і подивилася мені прямо в очі.
— Ганю, послухай мене востаннє. Якщо ти зараз пустиш одну з них сюди — друга тебе зненавидить назавжди. Якщо пустиш обох — вони тут поб’ються, а тебе зживуть зі світу через місяць. Ти зробила все правильно. Ти дала їм життя, ти їх вигодувала. Ти не повинна купувати їхню любов квартирами.
Вона встала, підійшла до вікна. — Знаєш, що я зробила, коли мої так само надулися? Я зачинила двері, поклала ключі в сумку і поїхала назад в Італію ще на три роки. Щоб мати запас на ліки і на старість. Повертайся зі мною, Ганю. Поки є сили. Нехай вони зрозуміють, що мама — це людина, а не бездонний гаманець.
Я дивилася на свої руки — натруджені, старі, з покрученими суглобами. Потім подивилася на ключі, що лежали на столі.
Я зробила все так, як радила кума. Я поїхала назад. Але серце моє залишилося там, у порожній квартирі, де на столі засохла святкова качка. Я досі прокидаюся серед ночі і питаю себе: «Що я зробила не так?». І не знаходжу відповіді. Можливо, в цьому і є доля жінки — виборювати право на власний куток ціною власного серця.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
