– Що? Та як вона могла таке написати? – Марта не могла повірити в те, що бачили її очі.
Вона сиділа на дивані після роботи, гортаючи стрічку у телефоні. День був важкий, клієнти на роботі висмоктали всі сили, і вона мріяла про спокій – хотіла повечеряти, випити горнятко чаю і подивитися якийсь фільм. Але те, що вона побачила, вразило її до глибини душі.
На екрані з’явився пост її мами, яка ніколи особливо не користувалася соцмережами:
«Найбільший біль для батьків – невдячні діти. Коли віддаєш усе життя, а у відповідь тиша…»
Марта скам’яніла. Її мама? Невдячні діти? Це вона невдячна?
Ще не встигла прийти до тями, як стрічка оновилася – і схожий пост з’явився у стрічці тата. Ті ж слова, трохи змінені.
«Ростиш дітей, у всьому собі відмовляєш, а вони потім і дякую не скажуть…»
І тут, як вишенька на торті, через кілька хвилин виклала пост її сестра Оленка:
«Сім’я – це не тільки кровні родичі. Це ті, хто підтримує у важку хвилину. Хто не допомагає – той чужий».
У Марти аж руки затремтіли. Вона читала коментарі родичів, які поспішали висловити співчуття батькам:
– «Ох, які зараз діти пішли…»
– «Бідні ви, що довелося таке пережити».
– «Марта завжди була егоїсткою, а тепер заробила трохи грошей і зовсім зазналася».
Їй стало гірко. Всі активно судили, бачачи лише версію, яку виклали батьки, і не знаючи правди. А правда була зовсім іншою.
З дитинства Марта була відповідальною. Коли закінчила навчання і пішла працювати, першу зарплату витратила не на себе, а купила батькам пральну машинку, бо стара зламалася. Потім відкладала на ремонт кухні, оплачувала ліки, допомагала комуналку.
Оленка ж, молодша сестра, завжди була «малою». Її шкодували, прощали, тримали «під крилом». Навчання кинула, на роботу довго не йшла. Батьки казали: «Вона ще дитина, встигне». І продовжували її утримувати.
Віра Петрівна – мама – часто повторювала:
– Марто, ти в нас сильна. Ти справишся. А Оленка ніжна, її треба берегти.
І так тривало роками. У свої 32 роки Марта вже багато досягла, вона непогано заробляла, купила собі машину, і збирала на квартиру, бо власним житлом ще не обзавелася. Можливо, справи з покупкою квартири рухалися б швидше, якби вона левову частку своїх заробітків не витрачала на батьків. Але вона про це не шкодувала, бо вважала своїм обовʼязком їм допомагати.
Та нещодавно стався момент, який усе змінив. Батьки вирішили переписати свою квартиру. Марта тоді якраз збиралася брати кредит, щоб купити невеличке житло для себе.
– Ми вирішили, – сказала мама, уникаючи її погляду, – квартиру залишимо Олені. Вона ж слабша, їй важче в житті. А ти твердо стоїш на своїх ногах, ти впораєшся.
– Але, мамо… – почала Марта, – я ж теж ваша донька. Я ж теж допомагала все життя.
– Допомагала, і дякуємо, – втрутився тато. – Але ти сильна. А Оленка без нас пропаде.
– А ви не думали, що Оленці давно пора на роботу? – не витримала Марта.
– Тобі добре казати, у тебе є гарна робота, – втрутився батько. – А Оленці так не щастить.
Тоді в Марти щось обірвалося. Вона мовчки вийшла з хати, розуміючи – з неї досить: відтепер вона більше не підставлятиме родичам плече.
І ось тепер, коли вона перестала приносити сумки з продуктами, оплачувати рахунки й купувати ліки, батьки виставляли пости про «невдячних дітей».
Сльози навернулися на очі. Вона довго сиділа, ковтаючи образу, а тоді не витримала й написала на своїй сторінці пост у відповідь:
«Дорогі мої, невдячність — це не тоді, коли донька після десяти років допомоги перестала тягнути все сама. Це тоді, коли батьки, отримавши все від однієї дитини, віддають своє майно іншій і виставляють першу винною. Я допомагала, скільки могла. Але тепер, мабуть, досить».
Коментарі посипалися миттєво.
– «Ой, не виносьте сміття з хати!» – писала тітка.
– «Марто, як тобі не соромно?» – обурювався дядько.
– «Дітей треба шанувати, які вони є. А не ділити», – єдина сусідка підтримала її.
Марта дивилася на все це й відчувала, як їй стискає горло. Її ніхто не хотів почути. Всі стали на бік батьків і Оленки.
Увечері подзвонила і Оленка.
– Ну навіщо ти це написала? – жалібно мовила. – Ти ж знаєш, у мене з роботою не складається, батьки хочуть, щоб я була захищена.
– Олено, – тихо відповіла Марта, – я не проти твого захисту. Але чому за мій рахунок? Чому я для них – просто гаманець?
Сестра мовчала.
Минали дні. Марта віддалилася від батьків. Вона більше не заходила так часто, не носила сумки з ринковими покупками. Батьки не дзвонили. Лише зрідка у стрічці виринали їхні пости з натяками.
Але з часом Марта відчула… полегшення. Вона почала відкладати гроші на власне житло, вперше купила собі поїздку на море. Її життя наповнилося тим, чого раніше не було: турботою про себе.
Так, їй боліло. Вона втратила довіру до батьків. Але водночас зрозуміла головне: вдячність – це не тільки про гроші. Це про повагу і справедливість. І якщо тебе не цінують, навіть рідні, потрібно навчитися цінувати себе самій.
Одного дня, коли вона сиділа з кавою на балконі орендованої квартири, Марта усміхнулася. Вона знала: попереду буде важко, але вона вже не маленька дівчинка, якій потрібна чужа прихильність. Вона навчилася стояти за себе.
І хоч у соцмережах ще довго точилися суперечки про «невдячних дітей», Марта всередині почувалася інакше. Вперше в житті – вільною.
А яка ваша думка – Марта і справді невдячна, чи вона все правильно зробила, коли обірвала стосунки з родичами, які її використовували?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.