Тихий, спокійний ранок, яким він мав би бути напередодні тридцятиріччя чоловіка, був безповоротно зіпсований. Катруся не очікувала, що замість свіжої кави та останніх приготувань, її ранок почнеться з форсованої “інспекції” кухонних припасів. Не о залі, на якому вона стояла, не о шостій, коли сонце ледь торкнулося східних вікон, а о пів на десяту, коли на порозі без попередження виникла Елеонора Петрівна, мати її чоловіка.
Початковий план Катрусі, продуманий до найменшої дрібниці, передбачав спокійне маринування м’яса, фінальне оздоблення торта та очікування Олеся з останнього робочого відрядження, яке він, на жаль, не зміг перенести. Вона накрила стіл на двадцять осіб у їхній затишній, світлій вітальні, прикрашеній яскравими українськими вишиванками та повітряними кульками у кольорах національного прапора, щоб підкреслити урочистість іменин.
Елеонора Петрівна, щойно зайшовши, навіть не обійнявши невістку, кинула критичний погляд на стіл, що вже ломився від страв. Її обличчя, зазвичай обрамлене охайною зачіскою, випромінювало суміш презирства та праведного гніву. Вона наче відчувала, що її присутність необхідна, аби врятувати сина від “кулінарного фіаско”.
“Ви що, справді збираєтеся подавати це гостям на ювілей?” — голос Елеонора Петрівна був низьким і різким, як звук ковадла. Вона підійшла до столу і гірше, ніж будь-який ресторанний критик, гидливо тицьнула вилкою в одну з найбільших гордощів Катрусі — салат із запеченою бужениною та солоними огірками, який вона щойно завершила.
Катруся, зі скрученим у руках кухонним рушником, завмерла. Четверту годину поспіль вона, не покладаючи рук, чаклувала над святковим меню для коханого Олеся, і тепер свій вердикт виносила його мати. Внутрішній голос Катрусі, що постійно застерігав її від конфлікту, вже ледь чутно шепотів: “Спокій. Не реагуй”.
“Що саме не так із цим салатом? Будьте ласкаві, поясніть,” — Катруся намагалася говорити рівно, майже офіційно, щоб приховати внутрішнє тремтіння від несправедливої образи.
“Все не так! Абсолютно все!” — Елеонора Петрівна демонстративно відсунула тарілку, наче салат міг її образити. — “По-перше, майонез магазинний. Нормальна господиня на такий ювілей готує домашній, на жовтках, з лимонним соком! По-друге, огірки порізані, як для відгодівлі худоби — надто крупно! А морква взагалі сира, чи мені здається? Ти що, не знаєш: для олів’є моркву потрібно варити окремо від картоплі, і обов’язково у ‘мундирах’, щоб не втратила смаку!”
Катруся глибоко, повільно вдихнула. П’ять років спільного життя з Олесем, і стільки ж часу нескінченних “майстер-класів” від свекрухи, навчили її лише одному — сперечатися з Елеонорою Петрівною марно. Жінка завжди знайде щонайменше п’ять причин для критики, особливо коли йдеться про її “золотого хлопчика” Олеся.
“Я варила овочі, пані Елеоноро, за перевіреним родинним рецептом моєї бабусі, і морква там, звісно, варена. Просто вона має яскравіший колір завдяки спеціальному сорту,” — тихо відповіла Катруся. — “Гості приїдуть за дві години, я все встигну доробити. А майонез… він українського виробництва і має чудовий склад.”
“Доробити? Це вже не доробити, а переробляти треба все!” — Елеонора Петрівна сплеснула долонями, наче щойно побачила, як її син ледь не з’їв отруту. — “Мій Олесь заслуговує на нормальне свято, на гідний стіл, а не на цю…” — вона обвела рукою акуратно накритий стіл, — “самодіяльну творчість! Це ж буде сором на всю нашу родину!”
У цей момент у дверях вітальні, ніби почувши заклик до останньої битви, з’явився Олесь. Він, щойно повернувшись з вокзалу, ще не встиг повністю усвідомити атмосферу.
“Мамо, ти вже тут? Як же я радий!” — він поцілував матір у щоку, намагаючись не помічати густу, як кисіль, напругу в повітрі.
“Приїхала, синку, і, слава Богу, вчасно!” — Елеонора Петрівна миттєво змінилася, розпливаючись у фальшивій, але відпрацьованій усмішці. — “Подивися, що твоя дружина приготувала до твого ювілею. Це не свято, а, прости Господи, кулінарна катастрофа!”
Олесь швидко оглянув стіл, на якому вже красувалися закуски, нарізки, два види заливної риби та три салати.
“На мій погляд, мамо, все виглядає просто чудово! Катю, ти велика молодчина, дякую,” — він знизав плечима, намагаючись згладити ситуацію.
“Чудово? Ти просто не знаєш, як має виглядати справжній святковий стіл!” — Елеонора Петрівна похитала головою. — “Ось я на твій двадцять п’ятий день народження накрила — усі гості досі згадують! А це… Соромно людям показати! Особливо, коли прийдуть мої знайомі!”
Катруся мовчки почала збирати тарілки з “критичним” салатом. Вона знала: якщо свекруха вирішила, що все погано, простіше переробити, ніж вислуховувати двогодинну лекцію про ідеальний відсоток жиру в сметані.
“Куди ти несеш? Викидати зібралася?” — стрепенулася Елеонора Петрівна, її голос піднявся на октаву вище.
“Перероблю. Як ви бажаєте,” — Катруся намагалася зберігати спокійний, нейтральний тон, хоча внутрішній вулкан вже почав прокидатися.
“Ось-ось, завжди так!” — свекруха швидко повернулася до сина, використовуючи момент. — “Спочатку зробить по-своєму, а потім переводить продукти! Ти знаєш, синку, скільки коштує кілограм нормальної домашньої ковбаси? Це ж гроші, Олесю! Наші з тобою гроші!”
“Мамо, нічого не треба переробляти,” — Олесь спробував втрутитися, його голос став трохи твердішим. — “Катя готувала з самого ранку, я впевнений, що все смачно. І не треба ображати її зусилля.”
“Ти навіть не куштував!” — Елеонора Петрівна тріумфально вказала на стіл. — “А я спробувала! Картопля розвалюється, м’ясо в гарячому пересушене, а про цей вінегрет я взагалі мовчу — один буряк, що псує весь смак!”
Катруся, відчуваючи повну безвихідь, поставила миски назад на стіл. Сперечатися не було сенсу. Елеонора Петрівна вже цілком увійшла у свою улюблену роль “Кулінарного Рятівника”.
“Ось, я привезла нормальні продукти,” — заявила свекруха, дістаючи з великої фірмової сумки пакети з домашньою птицею, свіжими яйцями та банкою власного консервованого горошку. — “Я знала, що доведеться рятувати становище. Олесю, йди поки відпочинь. Ми тут з Катрусею швидко впораємося. А ти, Катрусю, дивися і вчися.”
“Може, не треба, мамо?” — невпевнено запропонував Олесь, але мати відмахнулася від нього, як від набридливої мухи.
“Іди-но, іди. Це наші, жіночі справи. Заодно навчу твою дружину, як правильно до свят готуватися. Бо це не просто вечеря, це ж ювілей!”
Олесь кинув на дружину швидкий, винуватий погляд, який Катруся вже не раз бачила, і швидко зник у вітальні. Катруся залишилася наодинці зі свекрухою, передчуваючи, що наступні дві години, сповнені критики та зауважень, будуть найдовшими у її житті.
“Так,” — Елеонора Петрівна рішуче засукала рукави. — “Спочатку викинемо весь цей гастрономічний кошмар (Катруся внутрішньо здригнулася: викинути домашню буженину!), а потім почнемо готувати по-справжньому. Ти записуй, що я роблю, Катрусю. Може, хоч чогось навчишся за ці п’ять років заміжжя.”
“Елеоноро Петрівно,” — Катруся зробила останню спробу. — “Гості, яких ми запросили, чекають на певні страви. Я з усіма узгоджувала меню. Вони спеціально просили мою фаршировану щуку.”
“Узгоджувала вона! Ха!” — фиркнула свекруха. — “Що вони розуміють? Ось побачать мої фірмові страви — ‘Олів’є по-царськи’ та ‘М’ясо по-гетьманськи’ — пальчики оближуть! А твої вироби… їх навіть Пушинка не їстиме!”
Пушинка — це перська кішка Елеонори Петрівни, яка, на її глибоке переконання, мала вишуканий смак і могла відрізнити “нормальну” їжу від “недостойного” харчування.
Наступна година промайнула в атмосфері воєнних дій та постійного словесного пресингу. Елеонора Петрівна командувала, критикувала, повчала. Катруся мовчки виконувала вказівки, відчуваючи, як її терпіння та образа накопичуються і гуснуть, немов гаряча смола.
“Ні, не так ріжеш! Цибуля для салату має бути прозорою, як сльоза! А в тебе що? Якісь грубі брусочки!” — вкотре обурювалася свекруха.
“Це спеціальна, модна нарізка, Елеоноро Петрівно,” — спробувала пояснити Катруся. — “Я бачила її у відомому українському кулінарному журналі.”
“Журналі! Ха-ха!” — Елеонора Петрівна театрально закотила очі, підкреслюючи свою зверхність. — “Ось через ці заморські журнали ви, молоді, готувати й розучилися! Будь-яку нісенітницю надивитеся, а потім чоловіки у вас голодні ходять і шукають, де б поїсти чогось нормального.”
Катруся прикусила губу. Олесь ніколи не скаржився, навпаки, часто називав її приготування “шедеврами”. Але для Елеонори Петрівни це не мало жодного значення — у її уяві син був просто надто добрим, щоб критикувати дружину-невмійку.
“А що це за м’ясо?” — свекруха підозріло оглядала вакуумну упаковку яловичини. — “Чому не з ринку? Воно ж синтетичне, мабуть!”
“Це фермерська яловичина з перевіреної крамниці. У них є всі сертифікати якості та ветеринарні довідки,” — спокійно пояснила Катруся.
“Сертифікати! Ха!” — Елеонора Петрівна зневажливо хмикнула. — “Я п’ятдесят років купую м’ясо на ринку. І жодного разу не бачила тих сертифікатів! Зате знаю кожного м’ясника в обличчя, і вони мені погане не підсунуть! Вони мене поважають!”
Катруся промовчала. Сперечатися про переваги сертифікованої продукції над “бабусиним” методом купівлі було нерозумно. Для свекрухи існував лише один правильний спосіб — її власний.
“І взагалі,” — продовжувала Елеонора Петрівна, нарізаючи м’ясо, — “я не розумію, чому ти не порадилася зі мною щодо меню. Я ж мати ювіляра! Я повинна була брати участь у плануванні, щоб усе було на вищому рівні!”
“Ми з Олесем разом складали список страв,” — Катруся намагалася зберегти незворушність. — “Він сам вибирав, що хоче бачити на своєму столі. Зокрема, і мою грибну юшку.”
“Олесь не розуміється на цих речах,” — відмахнулася свекруха. — “Чоловіки загалом у їжі як діти. Скажи йому, що вермішель із кетчупом — це святкова страва, він і повірить. Я його знаю краще, ніж ти!”
У цей момент з вітальні долинув веселий сміх — Олесь дивився якусь гумористичну передачу, повністю відключившись від кухонної баталії.
“До речі, про гостей,” — Елеонора Петрівна перейшла до нової, ще більш болючої теми. — “Кого ви покликали? Сподіваюся, всю нашу шановну родину!”
Катруся почала перераховувати: друзі зі студентських часів, колеги Олеся, кілька сусідів, з якими вони здружилися.
“А Віру Дмитрівну Соколенко?” — несподівано перебила свекруха.
“Яку Віру Дмитрівну?” — Катруся не зрозуміла.
“Ну, яку? Перше кохання мого Олеся! Вони ж досі спілкуються. Вона йому завжди телефонує на День народження, пише в мережі!”
Катруся застигла, ніж, яким вона різала цибулю, випав із рук. Це була шокуюча, неприємна новина. За п’ять років шлюбу Олесь жодного разу не згадував жодної Віри, як першого кохання.
“Ми не запрошували її,” — сухо, відсторонено сказала вона.
“Як не запрошували?! Та вони ж з дитинства дружать!” — Елеонора Петрівна сплеснула руками, наче Катруся вчинила державну зраду. — “Я завжди казала, що з них вийшла б чудова пара! Віра така хазяйновита, така розумниця, справжня україночка! Зараз, щоправда, розлучена, але це навіть на краще.”
“На краще для кого?” — Катруся не змогла стримати різкості у голосі.
“Ну, тобто…” — Елеонора Петрівна запнулася, усвідомивши, що зайшла занадто далеко. — “Я маю на увазі, для неї самої на краще. Перший чоловік у неї нікчемний був. А тепер вона вільна.”
Катруся різко відвернулася до плити, намагаючись опанувати хвилю обурення та ревнощів. Невже свекруха всерйоз вважала, що її синові більше підійшла б інша жінка, і що вона, Катруся, була лише тимчасовою заміною?
“Нічого, я їй зателефоную,” — вирішила Елеонора Петрівна, наче оголошуючи указ. — “Скажу, щоб приїхала. Олесь буде дуже радий її бачити.”
“Не треба нікому телефонувати,” — твердо, майже крижаним тоном відповіла Катруся. — “Список гостей узгоджено. Стільки людей і розраховано. Це наш дім, і я не дозволю непроханим гостям псувати свято мого чоловіка.”
“Подумаєш, однією людиною більше!” — свекруха вже діставала телефон, ігноруючи її слова. — “Тим більше, Віра щось принесе своє. Вона завжди такі пироги пече — смакота, просто неперевершена!”
У цей момент Катруся, сама здивувавшись своїй рішучості, вихопила телефон з рук Елеонори Петрівни.
“Я сказала — не треба нікому телефонувати!”
“Ти що собі дозволяєш?!” — свекруха миттєво почервоніла від образи. — “Як ти смієш виривати телефон у матері свого чоловіка?”
“А як ви смієте запрошувати людей у мій дім без мого дозволу?” — Катруся більше не стримувалася, її голос дзвенів від гніву. — “Особливо колишніх дівчат мого чоловіка!”
“Яка ще колишня?” — Елеонора Петрівна спробувала вихопити телефон назад. — “Вони просто друзі дитинства!”
“Які б могли стати чудовою парою, як ви щойно сказали!”
До кухні зазирнув Олесь, нарешті звернувши увагу на підвищені, неприємні голоси.
“Що тут відбувається? Катю, мамо, що за сварка?”
“Твоя мати хоче запросити на твій день народження Віру Соколенко,” — Катруся швидко повернулася до чоловіка, тримаючи телефон у руці, як трофей. — “Твоє перше кохання, про яке ти мені чомусь ніколи не розповідав. І яка, за словами твоєї мами, була б тобі кращою парою.”
Олесь розгублено переводив погляд із дружини на матір, схопившись за голову.
“Мамо, навіщо ти це робиш? Навіщо?”
“Що я роблю?” — обурилася Елеонора Петрівна, швидко переходячи в режим жертви. — “Хочу, щоб на Дні народження сина були всі його близькі друзі! І Віра завжди була його подругою!”
“Віра не близький друг, мамо,” — Олесь твердо похитав головою. — “Ми не спілкувалися років із десять. Лише вітальні листівки у Facebook.”
“Але ж вона дзвонить тобі на День народження!” — не здавалася мати.
“Вона пише в соціальних мережах, як і ще сотня знайомих,” — Олесь підійшов до дружини і рішуче обійняв її за плечі, демонструючи підтримку. — “Мамо, припини, будь ласка. Це нечесно щодо Каті.”
Елеонора Петрівна ображено підібгала губи, її очі заблищали від сліз:
“Я просто хотіла, якнайкраще, Олесю. Щоб було, як у людей! Але якщо тут моя думка нікого не цікавить…”
Вона демонстративно відвернулася до плити, всім своїм виглядом зображуючи ображену гідність та жертовність. Катруся та Олесь обмінялися швидкими, але красномовними поглядами.
“Давайте просто спокійно доготуємо все до приходу гостей,” — запропонував Олесь, намагаючись встановити перемир’я. — “Мамо, ми цінуємо твою допомогу, правда. Але не потрібно нікого додатково запрошувати, гаразд?”
“Як скажеш,” — буркнула Елеонора Петрівна, шалено помішуючи якийсь соус. — “Тільки потім не скаржся, що день народження вийшов нудний і несмачний, бо ти образив свою матір!”
Олесь вийшов, залишивши жінок наодинці. Атмосфера на кухні була тепер настільки напруженою, що її, здавалося, можна було різати кухонним ножем.
Вони працювали мовчки, кожна занурена у свої важкі думки. Катруся механічно нарізала овочі, з болем думаючи, що п’ять років — достатній термін, щоб свекруха прийняла її як повноцінну частину сім’ї. Але ні, Елеонора Петрівна, як і раніше, бачила в ній чужу, недостойну її “царського сина”.
“Сіль де?” — буркнула свекруха, не дивлячись на Катрусю.
“У шафці над плитою,” — відповіла Катруся.
“Не там, де належить!” — одразу знайшла привід для нової критики Елеонора Петрівна. — “Сіль має стояти біля плити, під рукою, щоб не тягнутися щоразу, як на риболовлі!”
Катруся промовчала. Обговорювати розташування солі на кухні було зараз вище її сил і гідності.
Минула ще година. Стіл був майже готовий — тепер на ньому гармонійно (чи не дуже) поєднувалися і страви Катрусі, і творіння Елеонори Петрівни. Свекруха із задоволенням оглянула результат:
“Ось тепер інша справа! Правда, мої салати відразу видно — вони апетитніші й мають благородніший вигляд. Але й твої нічого, зійдуть, як закуска.”
Катруся прикусила язик. Її салати виглядали нітрохи не гірше, просто були оформлені у більш сучасному, естетичному стилі.
“До речі,” — Елеонора Петрівна знову повернулася до улюбленої теми. — “А твоїх батьків чому не запросили? Це ж велике свято!”
“Мої батьки, на жаль, у відпустці, поїхали до Карпат у санаторій,” — відповіла Катруся. — “А ваш чоловік… тато Олеся…”
“Мій чоловік терпіти не може галасливих компаній, сама знаєш,” — перебила свекруха. — “Але ж я тут! І слава Богу, бо подивилася б я, як ви тут без мене впоралися. Яке свято було б…”
Катруся подивилася на годинник — до приїзду гостей залишалося менше години. Потрібно було швидко переодягнутися, зробити макіяж, морально підготуватися до вечора.
“Я піду переодягнуся,” — сказала вона.
“Іди,” — милостиво дозволила Елеонора Петрівна. — “Тільки, прошу, не вирядись занадто. Пам’ятай, це День народження Олеся, а не твій вихід у світ. Не треба привертати до себе зайву увагу.”
Катруся застигла у дверях, її очі розширилися від обурення:
“Що ви маєте на увазі? Вирішились натякнути на мій одяг?”
“Ну, ти ж любиш ці свої відверті сукні, Катрусю,” — похитала свекруха головою з виглядом глибокого співчуття. — “Минулого разу на Новий рік ти вдяглася так, що чоловіки тільки на тебе й дивилися. Непристойно.”
“Це була звичайна вечірня коктейльна сукня!” — Катруся не вірила своїм вухам. — “І Олесь сам його вибирав і казав, що це його подарунок!”
“Олесь у нас добрий, не хотів тебе засмучувати,” — Елеонора Петрівна почала розставляти тарілки, роблячи вигляд, що розмова закінчена. — “Але я бачила, як йому було незручно. Він же мій син, я його добре знаю.”
Катруся, не довіряючи собі продовжувати цю сюрреалістичну розмову, розвернулася і вийшла. У спальні вона сіла на ліжко, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця. Невже це ніколи не скінчиться? Невже вона все життя буде вислуховувати зауваження про цибулю, майонез і довжину своєї сукні?
Олесь знайшов її там за п’ятнадцять хвилин.
“Кохана, ти чого? Гості скоро прийдуть, а ти не готова,” — він сів поруч і обійняв її.
“Твоя мати вважає, що я одягаюсь надто зухвало,” — Катруся повернулася до чоловіка. — “І що тобі було ніяково за мене на Новий рік. І що я погана господиня.”
“Що за нісенітниця?!” — Олесь насупився, його обличчя вперше за день стало по-справжньому серйозним. — “Ти була найкрасивіша жінка на тому вечорі. Я пишався тобою. Це все мамині вигадки.”
“Тоді чому ти їй це не скажеш?!” — Катруся подивилася чоловікові у вічі, вимагаючи відповіді. — “Чому дозволяєш їй говорити про мене гидоту і втручатися в наше життя? Вона хотіла запросити твою колишню дівчину, Олесю!”
Олесь глибоко зітхнув:
“Вона не зі зла, Катю. Я знаю. Просто… Їй важко сприйняти, що я виріс. Що маю власну сім’ю, свій дім, свої правила.”
“П’ять років, Олесю! П’ять років!” — Катруся підвищила голос. — “Скільки ще я маю терпіти ці причіпки й приниження? Коли це скінчиться? Я так більше не можу!”
“Потерпи ще трохи,” — Олесь обійняв дружину міцніше. — “Вона ж не завжди така… Просто сьогодні нервує, бо це мій перший ‘круглий’ ювілей.”
Катруся вже готова була заперечити, що Елеонора Петрівна саме така завжди, але в цей момент у двері зателефонували — завітали перші, життєрадісні гості.
Вечір пройшов напрочуд… вимушено гладко. Гості веселилися, вітали ювіляра, нахвалювали частування. Елеонора Петрівна сяяла, приймаючи компліменти за свої “Царські” страви, і милостиво кивала, коли хвалили салати Катрусі, згадуючи: “Це Катрусю я навчила правильно спеції додавати.”
“Ваша свекруха — просто золота жінка! Так вам допомагає!” — сказала одна з колег Олеся, яка щойно вихваляла “М’ясо по-гетьманськи”.
Катруся видавила з себе ввічливу посмішку, не розповідаючи про ціну цієї “допомоги” та про те, що вона майже відмовилася від думки про кар’єру архітектора заради “ідеального сімейного затишку”.
Ближче до десятої години вечора гості почали розходитися. Елеонора Петрівна, розчервоніла від випитого українського вина та компліментів, сиділа у кріслі, як королева на троні.
“Чудовий вечір вийшов,” — промовила вона, потираючи руки. — “Добре, що я приїхала. Без мене ви б не впоралися. Взагалі!”
Катруся почала прибирати зі столу, намагаючись ігнорувати черговий випад. Олесь допомагав, відносячи брудний посуд на кухню.
“Залиш, синку,” — махнула рукою Елеонора Петрівна. — “Це жіноча робота. Катруся прибере. Вона ж господиня!”
“Мамо, я також тут живу,” — заперечив Олесь. — “І можу допомогти дружині. Ми партнери.”
“Ось!” — свекруха тицьнула пальцем. — “Ось до чого ти його довела! Чоловік посуд миє! Чи задоволена, Катрусю?”
“Елеоноро Петрівно,” — Катруся поставила стос тарілок на стіл. — “У сучасних українських сім’ях чоловіки та жінки ділять домашні обов’язки. Це називається партнерство.”
“Сучасних! Ха!” — фиркнула свекруха. — “А у нормальних сім’ях жінка створює затишок, а чоловік заробляє. Я Олеся не для того вирощувала, щоб він у фартуху по кухні бігав!”
“Я не бігаю у фартуху,” — втомлено сказав Олесь. — “Я просто допомагаю прибрати після свята. Який, до речі, був на мою честь.”
“І що?” — Елеонора Петрівна підвелася з крісла. — “Іменинник має обслуговувати себе сам? Що це за сім’я у вас така? Анархія!”
“Нормальна сім’я, мамо,” — несподівано твердо сказав Олесь. — “Де чоловік та дружина — партнери, а не пан та прислуга.”
Елеонора Петрівна відкрила рота, щоб заперечити, але тут Катруся не витримала. Втома, напруга всього дня, образа за п’ять років принижень — все вирвалося назовні, як потужний вибух.
“Досить! Я більше не маю наміру це терпіти!” — вона підвищила голос так, що Елеонора Петрівна здригнулася. — “П’ять років ви приходите в наш дім і поводитесь так, ніби я тут ваша прислуга! Критикуєте все, що я роблю, порівнюєте з якимись Вірами, вчіть мене жити і навіть як вдягатися!”
“Катю…” — почав Олесь, але вона жестом зупинила його.
“Ні, Олесю, дай я скажу! Я маю це сказати!” — Катруся обернулася до свекрухи. — “Ви виховали чудового сина, це правда. Але він уже доросла людина! У нього своє життя, своя сім’я! І я — частина цієї сім’ї, подобається вам це чи ні!”
“Як ти смієш… така зухвала!” — почала Елеонора Петрівна, але Катруся її перебила:
“Смію! У своєму будинку я смію говорити, що думаю! Ви критикуєте мою готування? Але Олесь ніколи не скаржився! Ви засуджуєте мою манеру вдягатися? Але чоловікові подобається, як я виглядаю! Ви вважаєте, що я погана господиня? Але в нашому будинку чисто та затишно!”
“Це я навчила Олеся бути невибагливим! Він просто не хоче тебе ображати!” — випалила Елеонора Петрівна, з останніх сил намагаючись зберегти своє домінування.
“Ні, мамо,” — Олесь підвівся поруч із дружиною. — “Це ти зараз ображаєш нас обох. Катя має рацію — ти не приймаєш її, хоч би що вона робила. Ти не поважаєш наш вибір.”
“Олесю!” — Елеонора Петрівна не вірила своїм вухам. — “Ти встаєш на її бік проти рідної матері?! Яка тебе виростила, яка відмовилася від кар’єри заради тебе!”
“Я встаю на бік сім’ї,” — твердо сказав він. — “Катя — моя дружина, моя найближча людина. І якщо ти не можеш це прийняти…”
“То що? Що ти зробиш? Виженеш матір із дому?!” — свекруха схрестила руки на грудях, її обличчя скривилося від болю та гніву.
“Ні,” — Олесь похитав головою. — “Але я захищатиму свою дружину від несправедливих нападок та постійної критики. І якщо ти не можеш спілкуватися з нею шанобливо, то…”
“То ми будемо змушені обмежити ваші візити,” — додала Катруся, її голос був спокійним і рішучим.
У кімнаті зависла дзвінка тиша. Елеонора Петрівна дивилася на сина, наче бачила його вперше у житті.
“Отже, так,” — нарешті сказала вона. — “Значить, якась… жінка для тебе важливіша за матір.”
“Не якась жінка, а моя дружина, мамо,” — поправив Олесь. — “І справа не в тому, хто важливіший. Справа у повазі. У повазі до мого вибору і до моєї сім’ї.”
Елеонора Петрівна мовчки взяла свою сумку, її губи тремтіли.
“Я зрозуміла,” — сухо сказала вона. — “Більше не заважатиму вам. Живіть своїм ‘сучасним’ життям.”
Вона попрямувала до дверей. Олесь спробував її зупинити:
“Мамо, не треба драматизувати. Просто давай спілкуватися по-людськи, без цих постійних докорів. Я тебе люблю.”
“Я все життя тобі старалася, Олесю,” — Елеонора Петрівна дивилася на сина з докором. — “Усю себе тобі віддала. А ти… вибрав чужу.”
“А я виріс, мамо,” — м’яко сказав Олесь. — “І це нормально. Діти виростають, створюють свої сім’ї. Це не означає, що я тебе люблю менше. Але моє життя — це тепер і життя Катрусі теж.”
Елеонора Петрівна постояла ще мить, її погляд ковзнув по Катрусі, в ньому змішалися біль, гнів і образа, а потім вона розвернулася і вийшла. Вхідні двері грюкнули, і в квартирі запанувала дивовижна тиша.
Катруся та Олесь стояли посеред вітальні, дихаючи полегшенням.
“Дякую,” — нарешті прошепотіла Катруся, сльози навернулися на очі. — “Дякую, що заступився. Ти не знаєш, як це важливо для мене.”
“Вибач, що не робив цього раніше,” — Олесь пригорнув дружину до себе. — “Я думав, що якщо ігнорувати, все само налагодиться. Що вона звикне.”
“Нічого не налагодиться само,” — Катруся уткнулася йому в плече. — “Але тепер, можливо, ми маємо шанс. Ми показали їй наші кордони.”
Вони стояли так кілька хвилин, обіймаючи один одного, відновлюючи внутрішню рівновагу. Потім разом почали прибирати зі столу, обговорюючи минулий вечір і сміючись із кумедних моментів.
Наступного ранку Олесь подзвонив матері. Розмова була довгою, важкою, сповненою взаємних претензій, але, зрештою, Елеонора Петрівна погодилася, що, можливо, була занадто категорична і що “захист дому та сім’ї” є природним інстинктом.
“Але вона все одно готує забагато майонезу,” — не втрималася свекруха, закінчуючи розмову.
“Мамо!” — попередив Олесь, ледь посміхаючись.
“Добре, мовчу,” — зітхнула Елеонора Петрівна. — “Приїжджайте на чай у неділю. Постараюся поводитися пристойно. Привезу свого домашнього горошку.”
Це був початок. Не ідеальний, не простий, але початок. Катруся знала, що попереду ще багато роботи над стосунками, але головне вже сталося — Олесь став на її бік, показав матері, що його родина — це тепер вони з Катрусею. Його сім’я.
А Елеонора Петрівна… Що ж, можливо, згодом вона навчиться бачити в невістці не суперницю за синову любов, а союзницю. Ту, хто любить і піклується про її сина. Ту, хто готовий будувати мости, а не спалювати їх.
Час покаже. А поки Катруся насолоджувалася тишею свого дому та тим, що більше не потрібно виправдовуватися за кожну щіпку солі та кожну скибочку нарізаної цибулі. Тепер вони мали свої, спільні правила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
