— Так, Софіє… Нам треба поговорити. Наступного тижня наш син, Артем, переїжджає до нас.
Софія підняла голову від монітора, на якому мерехтіли цифри фінансового звіту. Вона повільно, майже ритуально, зняла окуляри, поклавши їх на стос документів. Роман стояв посеред вітальні у розстебнутому плащі, від нього віяло прохолодою осінньої вулиці. Він намагався триматися впевнено, як людина, що оприлюднює остаточне рішення. Але його знервований погляд і те, як він ледь помітно переминався з ноги на ногу, видавали його. Він не стільки повідомляв, скільки чекав реакції, промацуючи її межі.
Софія мовчала, даючи йому можливість продовжити, викласти весь заготовлений ним текст. Її мовчання, спокійне і напружене, змусило Романа заговорити швидше.
— Ну, у них там із матір’ю, Оленою, зовсім напружені стосунки. Це ж класичний конфлікт поколінь, ти розумієш… Вона його постійно критикує і контролює, зовсім не дає жити. Хлопцеві двадцять років, а вона поводиться з ним як із підлітком. А йому потрібна самостійність, потрібен простір для розвитку. Словом, я сказав, що він може пожити у нас. Тимчасово, звичайно. Поки ситуація не владнається і він не знайде собі житло. Я ж маю допомогти рідному синові.
Він закінчив промову і подивився на неї з винуватою, запобігливою посмішкою. Він очікував побачити невдоволення, спротив, може, навіть спалах гніву, який він би легко згасив своїми аргументами про «батьківський обов’язок». Але відповідь Софії прозвучала так само рівно і холодно, як стукіт льоду об скло.
— Ні.
Одне коротке слово, що прозвучало, як вирок. Воно впало у напружену тишу, і Роману здалося, що в кімнаті стало різко холодніше. Він кліпнув очима, не одразу усвідомивши почуте.
— Що означає «ні»? — перепитав він, і в його голосі з’явилася розгубленість. — Софіє, ти, мабуть, не зрозуміла. Це мій син. Мій єдиний син. Я не можу просто залишити його сам на сам зі складнощами.
— Його ніхто не виганяє. У нього є будинок, — Софія спокійно взяла зі столу вже охолоджену чашку з трав’яним чаєм. Вона не відпила, а просто тримала її в руках. — І мати, яка, якщо я правильно пам’ятаю твої ж розповіді, не «контролює» його, а намагається стимулювати або до навчання, або до пошуку роботи. Чи під «конфліктом» і «відсутністю життя» ти маєш на увазі саме це?
Роман почервонів. Вона влучила прямо в сутність проблеми, не вдаючись до емоцій. Вона не звинувачувала, а просто констатувала очевидне, і це його дратувало найбільше.
— Це не твоя справа, які там у них стосунки! Моя справа — підтримати його! Він мій рідний син! Я думав, ти мене зрозумієш. Ми ж одна родина!
Він підвищив голос, переходячи до наступу. Роман почав ходити по кімнаті, активно жестикулюючи, заповнюючи простір своїм обуренням. Він намагався створити тиск, утвердити свою правоту через голос і динаміку. Софія ж залишалася нерухомою. Вона сиділа за своїм робочим місцем, у своєму впорядкованому просторі, і спостерігала за його метанням з холодним, майже академічним інтересом.
— Саме тому, що ми родина, я й не хочу перетворювати нашу спільну квартиру на тимчасовий притулок для дорослих людей, які уникають відповідальності. Романе, давай без цих гучних слів про «кров» і «борг». Ти прагнеш привести до нашого дому двадцятирічного хлопця, який тікає від матері, бо вона вимагає від нього базових речей — самостійності та відповідальності. Ти хочеш, щоб він сів мені на шию. Бо прибирати за ним, готувати йому і прати його речі будеш не ти. Буду я.
Вона поставила чашку на стіл. Тихий, але різкий звук. Роман завмер.
— Я не дозволю тобі перетворити моє життя на обслуговування твого інфантильного сина. Тож слухай уважно.
— Кажи!
— Твій син не житиме з нами! Нехай або налагоджує стосунки з матір’ю, або, як доросла людина, шукає роботу і винаймає собі квартиру. Це моє остаточне слово.
Слово «остаточне», вимовлене без тіні сумніву, вдарило Романа сильніше за будь-який крик. Він завмер, і всі його заготовлені аргументи про сімейні цінності розсипалися. Він очікував запеклої суперечки, але отримав категоричний вирок. Це вивело його з рівноваги. Його обличчя змінилося з розгубленого на злісне, щелепи напружилися.
— Ти просто божевільна! Безсердечна та егоїстична! Я піклуюся про нашу сім’ю, забезпечую дім, а ти… Ти готова залишити мою дитину без підтримки заради свого комфорту! Думаєш лише про себе!
Він знову почав міряти кроками кімнату, тепер уже не як прохач, а як розлючений хижак. Його тінь металася по стінах, створюючи ілюзію хаосу. Софія продовжувала сидіти за столом, і ця її нерухомість, цей демонстративний спокій, виводили його ще більше. Вона не давала йому емоційної зачіпки, не вступала у відкритий конфлікт, позбавляючи його енергії для скандалу.
— Мій комфорт, Романе, це не розкидані по дому брудні шкарпетки твоєї «дитини». Мій комфорт — це не порожній холодильник через нічні рейди. Мій комфорт — це порядок, передбачуваність та взаємоповага, які я будувала у цьому домі. Ти пропонуєш мені обміняти це на сумнівне задоволення бути прислугою для твого сина.
— Він не буде сидіти на твоїй шиї! Я даватиму йому гроші! — вигукнув він, розуміючи, як жалюгідно звучать його слова.
Софія повільно підвелася. Вона підійшла до свого робочого столу, висунула верхню шухляду і дістала кілька акуратно скріплених аркушів паперу. Вона робила це так буденно, ніби діставала записник. Потім вона повернулася до столу і поклала папери перед Романом. Зверху лежав простий ковпачок від ручки.
— Добре, — її голос став рівним і діловим, позбавленим будь-яких емоцій. Це був голос людини, яка переходить до наступного пункту порядку денного. — Нехай живе. Але на моїх умовах.
Роман недовірливо дивився на папери. Верхній аркуш був озаглавлений великим шрифтом: «Договір тимчасового проживання».
— Що це за дурниці? — прошипів він.
— Це не дурниці. Це правила, — Софія почала методично загинати пальці. — Перше. Кімната, в якій він житиме, здається йому в оренду. Плата — п’ятнадцять тисяч гривень на місяць. Вносити авансом до першого числа. Друге. Ось графік чергувань по квартирі. Прибирання ванної кімнати, кухні, винесення сміття. Якщо пункт не виконано — штраф, тисяча гривень за кожен пропуск. Третє. Ось розрахунок комунальних послуг. Його частка — одна третина. Оплачується разом із орендою. І четверте, найголовніше.
Вона зробила паузу, взяла ручку і постукала її кінчиком по останньому пункту.
— Він має рівно два тижні з моменту заселення, щоб знайти офіційну роботу. Не випадковий підробіток, а постійну роботу з оформленням. Якщо за чотирнадцять днів він її не знаходить, він негайно з’їжджає. Без жодних обговорень. І якщо хоч раз оплата затримається хоча б на один день, я особисто своїми руками виставляю його речі за двері. Тебе навіть не чекатиму.
Вона поклала ручку на папери і підсунула їх ближче до нього. Її погляд був прямим і твердим.
— Ти хочеш допомогти синові? Хочеш навчити його жити по-дорослому? Чудово. Ось тобі інструмент. Справжнє, доросле життя. З відповідальністю, обов’язками та наслідками. Тож підписуй. Став свій підпис як гарант виконання. Або… — вона зробила ледь помітну паузу, — або йди і живи з ним сам. На орендованій квартирі. Оплачуючи його рахунки і прибираючи його сміття. Обирай.
Роман підписав. Не дивлячись, із запеклим виглядом, ніби ставив підпис під актом помсти, а не під принизливим для себе договором. Він жбурнув ручку на стіл і вийшов із вітальні, демонстративно голосно пройшовши до спальні. Софія мовчки взяла папери, поклала їх у ту саму шухляду і повернулася до свого звіту, ніби нічого не сталося. Наступні три дні вони майже не спілкувалися. Роман відповідав односкладово, їв окремо і демонстративно ігнорував її присутність. Він чекав, що вона зламається, але вона поводилася так, ніби цей холодний нейтралітет — найбільш природна форма їхнього співіснування.
У суботу в обід пролунав дзвінок у домофон. Роман, який сидів перед телевізором, підскочив. Софія, що стояла біля плити і готувала обід, навіть не повернула голови. Вона чула, як чоловік поспіхом пройшов коридором, як клацнув замок вхідних дверей.
— Артеме! Заходь, заходь швидше!
На порозі з’явився Артем. Високий, трохи незграбний, у модному, але вже не зовсім чистому одязі, зі спортивною сумкою через плече. Він увійшов не як гість, а як людина, що повертається у свою законну власність. Він окинув поглядом передпокій, ковзнув очима по Софії, що стояла на кухні, і з самовдоволеною посмішкою кинув сумку на підлогу. Глухий удар по паркету пролунав зухвало.
— Ну, привіт, чи що, — кинув він у бік Софії, а потім повернувся до батька. — Тут у вас непогано. Просторенько. А де моя кімната?
Роман заметушився, підхопив сумку сина, ніби це був дорогоцінний скарб.
— Ходімо, я тобі все покажу. У дальній кімнаті там і стіл є, і диван розкладається. Все як годиться. Чай будеш? Голодний, мабуть, із дороги?
Артем, не відповідаючи, пішов за батьком, по-хазяйськи зазираючи у вітальню. Він плюхнувся на диван, витягнувши ноги у брудних кросівках, і дістав телефон. Роман продовжував кружляти навколо нього, намагаючись створити ілюзію привітного, безхмарного прийому. Софія вимкнула плиту. Вона зняла фартух, акуратно повісила його на гачок і, взявши зі столу два екземпляри того самого договору, повільно пішла до вітальні.
Вона зупинилася навпроти дивану. Її спокій був абсолютним.
— Артеме, я рада, що ти дістався, — промовила вона рівним тоном. — Перш ніж ти розпакуєш речі, нам потрібно залагодити одну формальність.
Артем відірвав погляд від телефону. Роман завмер на півдорозі до кухні, його обличчя витягнулося.
— Софіє, ну давай не зараз, — пробурмотів він. — Хлопець тільки приїхав, втомився…
— Ні, Романе. Саме зараз, — відрізала вона, не зводячи очей з Артема. — Щоб потім не виникало жодних непорозумінь. Я хочу, щоб правила нашого спільного проживання були зрозумілі з самого початку.
Вона простягла один екземпляр паперів Артемові. Той здивовано взяв аркуші, пробіг очима по заголовку і пирхнув.
— Це що, якийсь жарт? Договір оренди? Тату, ти серйозно?
Він глянув на батька, шукаючи підтримки, і в його погляді читалося презирливе здивування. Роман болісно почервонів. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в його горлі. Він просто безпорадно переводив погляд із холодної, як крига, дружини на глузливо-обуреного сина.
— Це не жарт, — відповіла Софія. — Це умови, за яких ти тут живеш. П’ятнадцять тисяч гривень на місяць за кімнату плюс твоя частка комуналки. Прибирання за графіком. І два тижні на пошук постійної роботи. Твій батько виступив гарантом виконання. Його підпис стоїть унизу.
Посмішка сповзла з обличчя Артема. Він дивився на підпис батька внизу документа, потім знову підвів очі на Софію. У його погляді тепер не було глузування, тільки холодна, погано приховувана злість. Він зрозумів, що це не вигадка, а добре спланована стратегія. І керувала нею не його колишня мачуха, а ця спокійна жінка, котра дивилася на нього так, ніби оцінювала неякісний товар, що не відповідає заявленим характеристикам.
— Зрозуміло, — процідив він крізь зуби, кинувши папери на журнальний столик. — Тепер ясно, з ким ти одружився, тату.
Він демонстративно підвівся, підняв свою сумку і, не дивлячись ні на кого, пройшов до дальньої кімнати. Через секунду пролунало сухе, виразне клацання дверного замку. Роман стояв посеред вітальні, розчавлений і принижений. Софія мовчки підібрала скинуті сином папери, поклала їх на його екземпляр і залишила на столику. Вона виграла першу битву. Але війна у стінах їхньої квартири тільки починалася.
Тиждень перетворив квартиру на мінне поле мовчазного протистояння. Артем існував як тінь. Він виходив зі своєї кімнати-барлогу лише для того, щоб зробити набіг на холодильник, залишаючи за собою брудний посуд і крихти. Він не вітався, не відповідав на запитання, пересувався квартирою з виглядом ображеного вигнанця. Роман намагався вдавати, що все гаразд. Він вів із сином якісь тихі розмови за зачиненими дверима, потайки пхав йому гроші «на потреби» і з винним виглядом прибирав за ним то чашку, то тарілку, коли думав, що Софія не бачить. Але вона бачила все. Вона мовчала, методично відзначаючи в календарі кожен день. Зворотний відлік тривав.
Розв’язка настала у четвер. Софію відпустили з роботи на три години раніше — скасувалась важлива нарада. Вона увійшла до тихої, як їй здалося, квартири. Але тиша була оманливою. З кухні долинало тихе брязкіт посуду і шум води. А з кімнати Артема — приглушені звуки відеоігри. Вона зняла плащ і, не роззуваючись, пройшла на кухню.
Картина, що відкрилася їй, була одночасно жалюгідною та обурливою. Роман, її чоловік, стояв біля раковини, по лікоть засукавши рукави дорогої сорочки, і зосереджено відмивав від засохлої їжі тарілку. Поруч на стільниці нагромаджувалась ціла гора брудного посуду — сліди бенкетів Артема за останні кілька днів. Роман був так захоплений своїм заняттям, що не почув, як вона увійшла.
— Що тут відбувається, Романе?
Її голос не був гучним, але в мертвій тиші кухні він пролунав як постріл. Роман здригнувся і обернувся. На його обличчі відбилася ціла гама почуттів: страх, провина, розгубленість. Він висмикнув руки з води, витираючи їх об джинси.
— Софіє, ти… ти рано сьогодні. Я просто… мою свою тарілку. Він поїв.
— Я бачу, що він поїв, — вона обвела поглядом гору посуду. — Схоже, він їв багато і з великим апетитом. Поки ти прибираєш за ним, як хатній робітник.
Вона не стала продовжувати розмову з ним. Це було безглуздо. Розвернувшись, вона мовчки пішла до кімнати Артема. Роман щось пробурмотів їй у спину, намагаючись зупинити, але вона його вже не чула. Вона не постукала. Вона просто різко штовхнула двері.
Артем напівлежав на незаправленому дивані, у навушниках, із геймпадом у руках. На екрані телевізора вирував віртуальний бій. Він обернувся на звук дверей з виразом крайнього роздратування. Побачивши Софію, він демонстративно відвернувся до екрану.
— Які успіхи з пошуком роботи, Артеме? — крижаним тоном запитала вона.
Він знехотя зняв один навушник.
— Шукаю. Не все одразу.
— Звичайно, — кивнула Софія. — Таку важливу місію, як порятунок світу від віртуальних ворогів, не можна переривати заради такої дрібниці, як робота. Особливо коли є батько, який із радістю вимиє за тобою посуд.
Вона розвернулась і вийшла з кімнати, залишивши двері відчиненими. Роман стояв у коридорі, блідий, мов полотно. Тепер вона дивилася тільки на нього. Вся її витримка, її холоднокровність випарувалися. Залишилася лише холодна, концентрована злість.
— Ти миєш за ним посуд. Ти даєш йому гроші. Ти брешеш мені в обличчя щодня, покриваючи його безвідповідальність. Ти зробив свій вибір, Романе. І це не я. І не наш дім. Ти вибрав ось це, — вона махнула рукою у бік кімнати Артема. — Це твоє майбутнє. Обслуговувати дорослу людину, яка не здатна навіть тарілку за собою поставити в раковину. Ти не батько, який допомагає синові стати на ноги. Ти — співучасник, який заохочує його інфантильність та нехтування обов’язками. Ти робиш його слабшим з кожним вимитим за ним блюдцем.
Вона зробила крок до нього. Він інстинктивно відступив.
— Мої умови були дуже зрозумілі. І ти їх порушив. Ти розтоптав наш договір і розтоптав мою повагу до тебе. Отже, слухай мій фінальний вердикт. Збирай його речі. А потім свої. Ви маєте час до завтрашнього вечора, щоб звільнити мою квартиру.
Вона вимовила слово «мою» з виразним, сталевим наголосом. Роман відкрив рота, щоб щось сказати, але не знайшов слів. З кімнати вийшов Артем, притягнутий криком. Він стояв, притулившись до одвірка, з лінивою, самовдоволеною посмішкою на обличчі, спостерігаючи за приниженням батька. Софія востаннє подивилася на них обох — на жалюгідного, зламаного чоловіка та його самовдоволеного сина. Вона не стала чекати на відповідь. Розвернувшись, вона пішла до спальні і зачинила за собою двері. Не грюкнула, а саме закрила. Тихо та остаточно, відрізаючи їх від свого життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
