Київський вечір опускався на спальні райони Позняків, розмиваючи обриси багатоповерхівок.
Олена поверталася з роботи, відчуваючи кожною клітиною звичну втому.
В руках — важкі пакети з продуктами, в голові — звіт, який треба дошліфувати вдома.
Вона підійшла до своїх дверей, дістала ключі, але звичний рух зупинився на півслові.
Ключ не входив у замок.
— Що, не виходить, невістонько? — голос Світлани Петрівни пролунав з-за спини так раптово, що Олена ледь не впустила пакети.
Свекруха стояла на сходах, склавши руки.
Її погляд був сповнений того специфічного торжества, яке буває у людей, що нарешті здійснили свій «геніальний» план.
— Добрий вечір, Світлано Петрівно. Щось із замком. Ви не знаєте, що сталося? — Олена намагалася тримати голос рівним, хоча серце вже почало вистукувати тривожний ритм.
— Знаю, Оленко, знаю. Я його змінила. О пів на одинадцяту майстер приходив, поставив новий, італійський. Надійний, не те що ця ваша китайська бляшанка.
Олена повільно поставила пакети на бетонну підлогу.
Молоко в одному з них тихо хлюпнуло, ніби теж обурилося. — Ви змінили замок у нашій з Максимом квартирі? Без нашого відома?
— А чому я маю питати? — Світлана Петрівна підійшла ближче, дістаючи з сумочки нову блискучу зв’язку. — Максим — мій син. Я йому гроші на перший внесок давала, коли ви цей кредит підписували. Тож юридично чи ні, а частка тут моя є. А щодо безпеки — то я маю право знати, що моє майно під наглядом.
— Ми повернули вам ті гроші ще два роки тому, — тихо сказала Олена. — З відсотками, які ви самі нарахували.
— Повернули. Гроші ви повернули, а повагу — ні! — Свекруха підвищила голос. — Вчора зайшла, поки тебе не було, а там що? На кухні — гора посуду, у спальні — ліжко не застелене, на підвіконні вазон всох! Ти взагалі жінка чи хто? Максим на будівництві в Польщі спину гне, кожну копійку в сім’ю несе, а ти тут як пані на курорті живеш!
Олена відчула, як її обличчя починає палати.
Справа була навіть не в замку, а в тому відчутті беззахисності, яке накочувало хвилею.
— Ви заходили до нас вчора? Коли мене не було вдома? Без попередження?
— А я маю в чергу записуватися до рідного сина? — Світлана Петрівна сердито хмикнула. — Зайшла подивитися, чи не голодуєш ти тут. Побачила — краще б не бачила. У холодильнику — якісь йогурти та салати. Де нормальний борщ? Де м’ясо? Чим ти чоловіка зустрічатимеш, коли він з заробітків повернеться, коли ти готувати розучилася? Кисляком цим?
Олена дістала телефон, намагаючись набрати Максима.
Але вона знала — він зараз на об’єкті під Варшавою, там зв’язок ловить лише пізно ввечері. Голосова пошта відповіла сухою англійською.
— Не плануй нічого, — порадила свекруха. — Я з ним уже розмовляла зранку. Сказала, що в квартирі треба порядок навести, поки його немає. Він промовчав. Значить — згоден.
Це було найболючіше.
Те, що Максим знову вибрав тактику мовчання, щоб не сваритися з матір’ю.
Олена подивилася на Світлану Петрівну, яка стояла в дверному отворі, мов грізний страж.
— Дайте мені ключі. Зараз же.
— А от і не дам! — Свекруха сховала зв’язку в глибині сумки. — Ти зараз зі мною поїдеш. Поживеш у мене тиждень, поки Макса немає. Я тебе навчу, як треба господарство вести, як каструлі до блиску чистити, як чоловіка поважати. Бо ти зовсім від рук відбилася. Сусідка каже — ти минулої суботи о дванадцятій дня тільки за продуктами виходила. Спала до обіду?! Лінива!
— Я працювала до третьої ночі над проектом! — вигукнула Олена. — Я сама заробляю на це життя, я плачу комуналку, я купую ці продукти!
— Ой, заробляє вона! — Світлана Петрівна сплеснула руками. — Копійки свої офісні рахуєш, а гонору — як у королеви. Мій Максим — інженер з дипломом, він еліта! А ти? Дівчинка з райцентру, яку ми в люди вивели!
Олена стояла в під’їзді, де пахло димом та вологою.
Вона зрозуміла: якщо зараз вона зробить крок у бік машини свекрухи, вона ніколи не повернеться до себе справжньої.
— Я нікуди з вами не поїду, — сказала Олена, дивлячись прямо в очі жінці. — І ключі ви мені віддасте. Зараз. Або я викликаю поліцію і майстра з болгаркою.
Світлана Петрівна аж поперхнулася від такої зухвалості.
— Поліцію? На матір свого чоловіка?! Ти що, зовсім сором втратила? Я Максиму таке розкажу, що він тебе на поріг не пустить!
— Розказуйте що хочете. Але це мій дім. У мене є договір, де стоїть мій підпис. І у мене є терпіння, яке щойно закінчилося.
Олена підняла пакети, розвернулася і почала спускатися сходами.
— Ти куди?! — крикнула у слід свекруха. — Стій! Ми ще не договорили!
— Ми договорили ще рік тому, коли ви почали перекладати мою білизну в комоді, бо вона «не за кольорами лежить». Я тоді змовчала. Тепер — ні.
Олена вийшла на вулицю.
Холодне повітря здалося їй неймовірно солодким.
Вона набрала номер своєї подруги Марини.
— Марин, я до тебе на пару днів. Можна? Так, знову «мама». Замки змінила. Ні, цього разу я не плачу. Я просто хочу чаю і тиші.
У маршрутці Олена дивилася у вікно на вечірнє місто.
Вона згадувала всі ці роки.
Як Світлана Петрівна приходила о восьмій ранку в неділю зі своїми пиріжками і критикою.
Як Максим казав: «Оленко, ну вона ж старенька, вона просто хоче як краще».
«Як краще» для свекрухи означало — тотальний контроль.
Кожен крок, кожна покупка, кожне слово мали проходити через її цензуру.
Вона вважала себе центром їхнього всесвіту, а Олену — лише прикрим додатком до її «золотого сина».
Наступного ранку Олена пішла до юриста.
Ігор Васильович, сивий чоловік у солідних окулярах, уважно вислухав історію про замки.
— Дивіться, Олено. З точки зору закону — це не правильно по закону. Ви маєте повне право викликати службу відкриття дверей. Але ви ж розумієте, що це буде непорозуміння у вашій родині?
— Воно почалася вчора, Ігоре Васильовичу. Я просто хочу потрапити до себе додому і щоб більше ніхто не мав ключів від мого життя.
— Добре. Пишемо заяву. Але порада від мене: змініть замок самі і не давайте ключі чоловікові, поки не переконаєтесь, що він не віддасть їх матері.
Ввечері подзвонила Світлана Петрівна.
Голос був медовий, аж приторний.
— Оленко, ну ти чого так розлютилася? Я ж людина гаряча, але відхідлива. Давай миритися. Приїжджай, я налисників напекла з сиром, твої улюблені. Посидимо, обговоримо все по-сімейному.
— По-сімейному — це через зачинені двері? Ключі де?
— Та навіщо тобі ті ключі зараз? Квартира під наглядом, я там прибрала, вікна помила. Поживи у мене, відпочинь від побуту. А Максим приїде — разом і зайдете в чисту хату.
Олена просто поклала слухавку.
Через п’ять хвилин прийшло СМС:
«Невдячна! Я тобі всю душу, а ти як вовк у ліс дивишся! Будеш лікті кусати, коли Максим дізнається про твій гонор!».
А потім подзвонила сусідка, тітка Галя.
— Оленочко, ти там як? Бо Світлана сьогодні на лавці таке розказувала. Каже, ти квартиру занехаяла, чоловіка не любиш, тільки гроші з нього тягнеш. І що вона вже знайшла йому «нормальну дівчину», доньку своєї куми, яка і шити вміє, і готувати.
У Олени всередині все захололо.
Вона зрозуміла, що свекруха не просто «піклується» — вона системно руйнує її шлюб, готуючи грунт для заміни «неправильної» невістки.
Максим приїхав на три дні раніше.
Без попередження — мабуть, мати підказала зробити «сюрприз».
Олена була в Марини, коли він зателефонував.
— Олено, я біля під’їзду. Чому мій ключ не підходить? І де ти? Мама каже, ти пішла з дому після скандалу.
— Я не пішла, Максиме. Мене виставили. Твоя мати змінила замки і не віддала мені ключі.
— Вона сказала, що це для безпеки! Що ти загубила свій комплект!
— Я нічого не губила. Вона хотіла змусити мене жити в неї і «вчитися господарству». Максим, ти мені віриш чи їй?
У слухавці повисла важка пауза.
Олена чула, як він важко дихає.
— Мама просто хвилюється.
— Максим. Вона викинула мої речі в коридор у сміттєвих пакетах. Вона назвала моїх батьків «неробами», бо вони не змогли купити мені квартиру в Києві. Це теж — «хвилювання»?
— Я зараз їй зателефоную.
— Не треба дзвонити. Приїжджай до Марини. Нам треба поговорити. Вперше за шість років — без неї.
Максим приїхав через годину.
Він виглядав втомленим, із темними колами під очима від недосипу та важкої праці.
Він мовчки сів на кухні, дивлячись у чашку з кавою.
— Вона каже, що ти її образила. Що ти говорила про поліцію.
— Так, говорила. Бо вона не мала права так робити. Максиме, подивись на мене.
Він підняв очі.
В них була суміш любові та страху перед матір’ю, який йому показували з дитинства.
— Я люблю тебе, — сказала Олена. — Але я не буду жити з твоєю матір’ю в одному приміщенні. А зараз вона саме там — у наших стосунках, у нашій спальні, у нашому холодильнику. Якщо ти не поставиш крапку, я поставлю крапку в нашому шлюбі. Сьогодні.
Вони поїхали до квартири разом.
Світлана Петрівна вже була там — господарювала на кухні, розставляючи свої банки з варенням.
Побачивши сина, вона кинулася його обіймати.
— Максику! Синку! Як же ти схуд! От бачиш, що буває, коли за тобою догляду немає! А ця, чого вона з тобою?
Максим м’яко, але рішуче відсторонив матір.
— Мамо. Де ключі?
— Та навіщо вони тобі зараз? Я ось вечерю приготувала.
— Ключі, мамо. Всі екземпляри. Зараз.
Світлана Петрівна змінилася в обличчі.
Її маска «турботливої матусі» зникла, оголивши холодну лють.
— Ти на неї мене міняєш? На цю невдячну?! Я тебе виростила, я тобі освіту дала, я гроші в цей дім вкладала!
— Гроші ми повернули, — тихо сказав Максим. — А борг любові не дає тобі права власності на моє життя. Ти змінила замки. Ти образила мою дружину. Ти шукала мені «заміну». Мамо, так не можна.
— Це вона тебе підговорила! Вона тобі таке наговорила на мене! Побачиш, вона тебе покине, як тільки гроші закінчаться!
— Йди додому, мамо, — Максим протягнув руку за ключами. — І більше не приходь без дзвінка. Ніколи.
Світлана Петрівна кинула ключі на підлогу.
Гуркіт металу об плитку здригнув тишу.
— Проклянеш ще цей день! Прийдеш сам до матері, коли вона тебе оббере до нитки! БЖивіть як хочте.
Вона вилетіла з квартири, гримнувши дверима так, що посипалася штукатурка.
У квартирі стало тихо.
Олена і Максим стояли посеред вітальні, де все ще пахло парфумами Світлани Петрівни та її налисниками.
Максим підняв ключі з підлоги. Підійшов до дверей і зачинив їх на всі оберти.
— Завтра прийде майстер, — сказав він. — Змінимо замок на такий, до якого ключі неможливо скопіювати без спеціальної картки. Картка буде тільки у тебе.
Олена обійняла його.
Вона відчула, як він тремтить — цей величезний чоловік, який нарешті зміг сказати «ні» своєму головному страху.
— Тобі було важко? — запитала вона.
— Мені було страшно тебе втратити, — відповів він. — Я тільки зараз зрозумів, що моє мовчання було для тебе гіршим за її крики.
Через тиждень на їхніх дверях з’явилася нова табличка.
Не золота, не пафосна, а проста дерев’яна: «Тут живе щастя. Вхід тільки за запрошенням».
Світлана Петрівна ще довго дзвонила родичам, розповідаючи про «сина-зрадника».
Але Максим заблокував її номер на місяць, щоб дати їхній сім’ї час на реабілітацію.
І знаєте що?
Квіти на підвіконні більше не всихали.
У холодильнику були лише ті продукти, які вони любили.
А борщ Олена зварила сама. Він був не такий, як у свекрухи.
Він був кращий. Бо він пахнув свободою і коханням до найдорожчої людини.
Чому матері часто опікують своїх синів так, що самі не помічають, як руйнують їх шлюб?
Що з цим робити і як поступити, щоб не зруйнувати родинні стосунки?
Чи свекруха і невістка завжди ворогують і від цього не втечеш?
В чому проблема і яке рішення тут може бути, коли мама вважає, що вона лише права?
Фото ілюстративне.
