Колись Христина була найкращою дівчиною на все село. Вона залишилася біля батьків, бо старші брати вже мали свої сім’ї. Багато хлопців сваталися до неї, але всі отримували гарбуза. Вона все віднікувалася, що рано ще заміж. Ніхто і не здогадувався, що з п’ятнадцяти літ вона сохне за Денисом. Якби доля їх звела змолоду, то це була б пара, якій би люди дивилися вслід. Обоє чорняві, високі – відчувалася, як кажуть, порода. Та Денис провів кілька разів Христину з посиденьок (роки ж то були ще за Польщі), і через кілька тижнів засватав іншу. Ганна була не така вродлива, як Христя, але значно багатша, та ще й одиначка.
Як пережила покинута дівчина весілля коханого, тільки їй відомо. Зціпивши зуби, стримувала себе, щоб не розплакатися, коли мати хотіла втішити, бо таки здогадувалася за ким сохне донька. А там далі почалися будні… На західні землі прийшла радянська влада. Приватну власність забрали у колгоспи. Хоч як не пручався Денис, бо придане отримав хороше: кілька голів худоби, земельку, але здався. Він почав доглядати власних коней у колгоспній стайні. Там працювала і його дружина, і дівчина, яка кохала його. Але жодного разу навіть поглядом не видала своїх почуттів.
Через рік у молодого подружжя народився первісток Степан. Денис радів народженню сина. А коли на роботі його привітали, розцілував усіх, а Христю з радості навіть підхопив на руки і закружляв… Вона не знала чи плакати, чи кричати. Денис, глянувши їй в очі, все зрозумів. З тієї пори він відводив погляд, а вона намагалася взагалі не залишатися з ним на самоті.
…Роки ішли. Не стало батька Христі. Вона сама доглядала немічну лежачу матір. Сусіди співчували, що вона, незаміжня, змушена на своїх жіночих плечах тягати хвору неньку: підняти, помити, постіль перестелити, нагодувати… Тож, дивлячись, як господарює дівчина, завжди приходили на допомогу: тин підремонтують, дах полагодять, картоплю толокою викопають.
А Денис багатів дітьми. Вони сипалися, як горох. Кожного року Ганна народжувала по малюку. Окрім сина лелека приніс їм ще й п’ятеро доньок. Та тішитися ними жінці не довелося. Тяжка хвороба довго не мучила: за два місяці багатодітна мати згасла, як свічечка. Горе осіло у хаті Дениса, коли поховав дружину. Шестеро дітей на ліжку збилося докупи, як налякані гуси. «Як жити?» – запитував себе чоловік і не знав відповіді на це запитання.
***
Через кілька місяців відмучилася і мама Христі. Дівчина засумувала ще більше. В хаті навіть озватися не було до кого. Якось зустрілась з Денисом. Він висловив їй свої співчуття, пильно подивився в очі. Що бачив в них? Біль, бо і сам страждав. Як кажуть, словами горю не допоможеш, і він тільки міцно стис її руку… Та десь у глибині душі чоловік відчув, що його все більше тягне до Христі. Навіть згадав ті юні роки, коли він проводжав її до хати. Скільки ж то літ пройшло? І щось защеміло в душі. Гнав думку, але вона ні вдень, ні вночі не давала йому спокою: «Треба запропонувати Христині побратися».
У селі святкували Спаса. Освятивши яблука, Денис вийшов з храму. Як з мішечка, висипалося і його шестеро дітей. Христя, побачивши їх, посміхнулася. А Денис підійшов до неї і мовив: «Сьогодні ввечері прийду до тебе… Є серйозна розмова…» Про ту розмову 30-річна Христя здогадувалася. І вже знала, що відповість коханому згодою…
Того вечора Денис довго гостював у Христі. Вперше після того, як не стало дружини він жартував, сміявся. Була щасливою і Христя. Вирішили жити у недобудованій оселі чоловіка. Христина відразу заявила, що батьківську хату продасть:
– Треба ж за щось твою добудувати. Діти підростуть, потрібна окремо кімната дівчаткам і Степанкові, – сказала вона.
Денис міцно обняв дівчину, бо був певен, що вона буде доброю матір’ю її дітям, а йому – дружиною. Село схвально поставилося до вибору вдівця. Хату добудували через кілька літ. Степан відразу став називати Христю мамою, а от дівчата через раз – то тьотею, то Христею, то мамою. А вона й не намагалася їх до цього привчити. Навпаки. Завжди водила дівчат до їхньої неньки. Щоб не забували. Христя добре справлялася по дому, в хаті завжди наварено, напечено. Не раз Денис казав дружині, що вона надто балує дітей, мовляв, виростуть через надмірну любов невдячними. А вона готова була і душу їм віддати, аби вони були щасливі. Бо вона їх любила – це були діти її коханого чоловіка.
***
…Степан, закінчивши школу, подався до Росії, де працював керівником одного заводу. Додому приїжджав рідко, але завжди надсилав теплі листи і батькові, і мачусі. Доньки також вилетіли з гнізда. Правда доля їх порозкидала в сусідні області. Денис із Христею лишилися самі. Допоки дозволяло здоров’я, тримали корову і кілька свиней. Христина завжди кликала дівчат на свіжину, і кожній у торбу клала і м’ясо, і тушонку, і ковбасу, і сало. А ті навіть не питали, скільки грошей, сил пішло на ті свині. Не гребували доньки і батьківською пенсією – жодна не відмовлялася від гостинчика.
– Вони якісь невдячні виросли, – інколи бідкався старий Денис, який вже без костура і на вулицю вийти не міг. – То все ти їх балувала…
Христина тільки посміхалася своїм беззубим ротом:
– Вони завжди лишаться для нас дітьми.
А згодом довелося хазяйство збути. Денис вже зовсім не міг працювати – все більше лежав. Сили помалу покидали його. А от Христя, хоч і худенька, але бігала то на подвір’я курей годувати, то на поле, бо ще тримала чималий город. Доньки стали рідко приїжджати до батьків. Все списували на зайнятість, але Денис тільки бурчав на це:
– Кому потрібні немічні? Та й свинина скінчилася… Зосталося свинство…
Христя шикала на чоловіка, а він тільки махав рукою, відвернувшись до стіни.
***
…Дениса не стало уві сні. Христя місця собі не знаходила, так побивалася. Жінка лишилася сама. Дочки геть забули дорогу до старої. Приходили із сільської ради, питали, як живе бабуся. Але вона казала, що кріпиться, ще Бог сил дає. А якось через кілька місяців, взимку, жінка прокинулася від стукоту в двері, щось шкребло по стіні і подзенькувало у вікно. Христині стало страшно. Вона навіть подумала, що помалу сходить з розуму. Але надворі почула людські голоси. Рвучко відкрила двері (будь-що-будь) і на порозі побачила… Денисових дочок. Найстарша не розгубилася і випалила:
– Що, на батькову хату претендуєш? Краще продамо, а гроші – на всіх поділимо…
І над вухом Христі щось задзвеніло… Жінка босою ногою ступила у сніг, а вслід лунало:
– Йди-йди… Ти нам не потрібна.
…Більше Христя на подвір’я, де прожила життя з коханим чоловіком, не ступила, хоч і вклала в нього всі батьківські кошти, душу, свої накопичені гроші і навіть зібрану на чорний день пенсію. Хоч Степан, який приїхав з Росії, і вмовляв жінку повернутися в хату, вона не захотіла: «Не хочу вам заважати…» Її прихистила племінниця, яка почула, що у сільській раді вирішується питання поселення бабусі в будинок для престарілих.
– Не гоже вам там жити, – мовила племінниця. – Це місце для тих, хто без рідні. У моїй хаті куток і вам знайдеться… Так і доживала віку Христя в чужій хаті, не дочекавшись вдячності від чужих дітей.
Тетяна ХУТІРСЬКА
Фото ілюстративне – bnkomi.ru.
