Дарина прокинулася на світанку, як і завжди. Це був її улюблений час доби – між сном і повним пробудженням світу. За вікном її сільського будинку, що стояв на краю тихого полтавського села, ледь блищало перше липневе світло. Повітря було ще прохолодним, але вже віщувало нещадну денну спеку. Вона знала: усі роботи на городі, особливо прополювання та полив, треба було закінчити до дев’ятої ранку, бо далі вже сонце палило.

Натягнувши старі, зручні, проте вже вицвілі джинси та робочу бавовняну футболку, Дарина тихо пройшла через будинок. Вона рухалася безшумно, наче тінь, намагаючись не розбудити чоловіка. Ростислав міг проспати до самого обіду, якщо його не підіймати. Він працював водієм у місті, возив габаритні вантажі по всій області, і його робочий тиждень був важким і ненормованим. У вихідні він відсипався за всі втрачені години сну, і цей його відпочинок часто тривав до першої половини дня.

Город зустрів її знайомими, улюбленими запахами вологої, вдячної землі та свіжої, напоєної росою зелені. Помідори вже наливалися червоним і рожевим, обіцяючи щедрий урожай. Огірки вимагали термінової підв’язки на шпалерах, а бур’яни, здавалося, зростали не по годинах, а по хвилинах. Дарина взяла велику оцинковану лійку, наповнила її теплою водою з величезної бочки, що стояла під водостічною трубою, і почала поливати молоду, тендітну розсаду пізньої капусти.

Робота йшла на лад. Її м’язисті, звиклі до праці руки рухалися автоматично, точно і швидко, а думки текли розмірено, як літня річка. Вона думала про майбутні заготовки, про те, що восени треба б утеплити веранду, про що завгодно, тільки не про чоловіка, який спав у прохолодній кімнаті. За годину грядки набули ідеально доглянутого вигляду. Дарина випросталася, потерла поперек. У сорок вісім років спина вже не пробачала жодного різкого руху і нагадувала про себе після кожного довгого нахилу. Вона відчувала цю втому, але це була своя втома, яка приносила задоволення від результату.

Ростислав нарешті з’явився на подвір’ї близько дев’ятої. Розкуйовджений, у старих спортивних шортах і майці, з великим кухлем димлячої кави у руці. Його погляд ковзнув по ідеально прополеній ділянці, але ніякої оцінки він не висловив. Попрямував до сараю, де вже місяць лежали акуратно складені дошки для ремонту покошеного паркану. Кожні вихідні він обіцяв взятися за цю справу, але завжди знаходив більш термінові, менш фізично обтяжливі заняття.

— Сьогодні точно займуся тим парканом, — пробурмотів чоловік, оглядаючи покошені планки, які трималися вже, здавалося, на чесному слові. — Треба тільки цвяхи в гаражі пошукати. Або шурупи.

Дарина лише мовчки кивнула. Вона чула ці обіцянки вже десятки разів. Вона знала: паркан простоїть покошеним до осені, а то й до наступного літа. Але сваритися не стала — настрій був хороший, праця принесла умиротворення.

Близько одинадцятої з боку ґрунтової дороги почувся неприємно гучний, наче він проїхав пів країни, гул машини. Мотор працював на холостих обертах, наче водій не поспішав і розглядав номери будинків. Дарина підвела голову від грядки з морквою, яку вона тільки-но полила. Їхній будинок стояв на самому кінці села, і заблукати сюди було вкрай складно.

Гул припинився прямо біля їхньої старої, фарбованої зеленою фарбою хвіртки. Грюкнули дверцята, почулися гучні, не дуже стримані міські голоси. Дарина обернулася і побачила знайомі силуети. Біля паркану стояв Богдан — рідний брат Ростислава, а поряд його дружина Ірина. Двоє дітей — хлопчик років десяти та дівчинка на рік-два молодша — розглядали сільські будинки з неприхованим, трохи гидливим інтересом.

Але найбільше Дарину вразила кількість багажу. Величезні, набиті до відмови дорожні сумки на колесах, громіздкі коробки, кольорові пакети — наче приїхали вони не на короткі гостини, а на постійне місце проживання, збираючись оселитися на кілька місяців. Богдан щось голосно пояснював дітям, показуючи рукою на будинок. Ірина поправляла своє ідеально вигладжене літнє плаття, струшуючи неіснуючий пил з плеча.

Дарина повільно, відчуваючи неприємний спазм у попереку, підвелася з корточок. Останній раз Богдан із сім’єю гостювали у них три роки тому. Тоді вони приїхали на два дні, але примудрилися посваритися з господарями через дрібниці, що зіпсувало настрій усім. Богдан критикував сільський побут, відсутність міських зручностей. Ірина кривилася від відсутності цілодобової гарячої води та кондиціонера. Діти постійно канючили від нудьги.

Ростислав почув голоси і вийшов із сараю. Обличчя чоловіка світилося непідробною, шаленою радістю. Він помахав братові рукою, швидко пішов до хвіртки. На ходу намагався пригладити скуйовджене волосся, що виглядало кумедно.

— Богдане! Якими долями? — Ростислав відчинив хвіртку, міцно обійняв брата. — А ми на вас зовсім не чекали!

— Вирішили спонтанно, — Богдан поплескав брата по спині, посміхаючись. — Відпустку взяв, подумав — треба відпочити від того кам’яного мішка. От і поїдемо до вас на тиждень-півтора. Дітям корисно повітрям подихати, а нам з Іринкою відпочити від міської метушні.

Дарина завмерла біля грядки, її руки самі стиснулися в кулаки. Тиждень-півтора? Без попередження, з горою багажу та ще з двома дітьми? Це означало кінець її спокою, її графіку, її особистому простору.

Ростислав тим часом вже допомагав розвантажувати машину. Діти вже прослизнули у двір, з цікавістю, що межувала з вандалізмом, розглядаючи курник та собачу будку. Ірина стояла біля хвіртки, оглядаючи сільську хату критичним, оцінюючим поглядом.

— Дарино! — крикнув Ростислав, голос його був сповнений гордості. — Дивись, хто до нас приїхав!

Дружина повільно підійшла ближче. Витерла брудні руки об край фартуха, спробувала видавити з себе гостинну усмішку. Вийшло натягнуто, майже болісно.

— Здрастуйте, — кивнула вона Богданові та Ірині. — Дорога нормально пройшла?

— Так, чудово, — Богдан поставив чергову, неймовірно важку сумку на ґанок. — Пробок майже не було. А тут у вас краса! Повітря яке чисте, тиша. Те, що лікар прописав.

Ірина ковзнула поглядом по Дарині: робочий одяг, земля під нігтями, спітніла футболка — усе це говорило про важку фізичну працю, щойно закінчену. В очах міської гості майнуло співчуття, змішане з неприхованою перевагою.

— Так, звичайно, дуже мальовничо, — сказала Ірина з ввічливою, але відчуженою усмішкою. — А діти де купатимуться? Річка близько?

— Ставок у сусідньому селі, — відповіла Дарина. — Хвилин двадцять пішки. Або машиною.

— Пішки? — Ірина спохмурніла. — А машиною не можна під’їхати?

— Можна, але дорога ґрунтова. Після дощу розмивається, — Дарина відповіла сухо, не відчуваючи жодного бажання пояснювати особливості сільського ландшафту.

Ростислав підхопив розмову, намагаючись згладити незручність, яку він, схоже, єдиний не відчував.

— Нічого, нічого! Ми вам усе покажемо, розкажемо. А діти хай із городом знайомляться, це ж корисно. Дарина навчить, як помідори збирати.

Дарина відчула, як напруга наростає, перетворюючись на болючий клубок у грудях. Чоловік розпоряджався її часом, не спитавши навіть її думки. Він планував розваги та роботу, не поцікавившись її готовністю.

Діти тим часом дісталися курника. Десятирічний хлопчик, Артем, голосно сміявся, ганяючи півня палицею. Дівчинка, Оксанка, молодша, намагалася зловити крихітне жовте курча, яке від страху кидалося по двору. Кури розбіглися в паніці, кудкудакаючи на весь двір.

— Артеме, Оксано, не чіпайте тварин! — гукнула дітей Ірина, але без особливої ​​суворості, більше для годиться.

Дарина стиснула зуби так сильно, що аж щелепи затріщали. Діти поводяться, як у зоопарку, не контрольовані батьками, а чоловік радіє гостям, ніби не розуміє масштабу проблеми.

Ростислав перестав перетягувати багаж і підійшов до дружини. Обличчя сяяло задоволеністю, що межувала із самовдоволенням. Видно було, що приїзд брата став для чоловіка справжнім, несподіваним святом.

— Даринко, це ж чудово! Скільки років не бачились нормально. А тут цілий тиждень попереду, а може й більше. Діти наші познайомляться ближче, ми з Богданом порибалимо, шашлики зробимо…

— Ростиславе, — тихо, але владно покликала дружина.

— Що таке?

— Підійди до мене.

Чоловік слухняно наблизився. Дарина взяла його за лікоть, відвела на кілька кроків убік, до куща агрусу. Богдан та Ірина на ґанку зайнялися оглядом багажу, не звертаючи уваги на господарів.

— Ти їм що обіцяв? — голос Дарини звучав рівно, без єдиної підвищеної ноти, але Ростислав відчув каверзу.

— У сенсі обіцяв?

— Щодо житла, їжі, розваг. Ти ж розумієш, що гості — це не лише радість зустрічі, а й витрати, і моя робота?

Ростислав зам’явся. До цього моменту він думав лише про те, наскільки чудово буде провести час із братом. Про практичні питання не міркував ані хвилини.

— Ну… Я думав, що вони самі знають, що в селі умови прості. А щодо їжі – ми ж не жадібні. Поділимося тим, що є.

— Поділимося? — Дарина примружилася. — А хто готуватиме? Хто щодня пратиме дитячі речі? Хто розважатиме їх від ранку до вечора, поки ви рибалитимете?

— Даринко, не драматизуй. Подумаєш, тиждень. Ми впораємося.

— Ми? Чи я?

Ростислав розгубився. Дружина дивилася на чоловіка поглядом, якого він раніше не бачив. Холодним, що оцінює. Наче бачила його наскрізь, його егоїзм і небажання брати на себе відповідальність.

— Дарино, ну що ти… Вони ж родичі. Брат.

— Родичі, які приїхали без попередження, з горою барахла, розраховуючи на повне забезпечення, харчування та обслуговування?

— Та не розраховують вони…

— Подивися на багаж, Ростиславе. Подивися, як діти поводяться. Подивися на обличчя Ірини, яка вже незадоволена відсутністю зручностей.

Чоловік обернувся. Справді, картина була промовистою. Ірина з гидливістю розглядала місце, де стояв вуличний рукомийник. Діти гасали подвір’ям, не слухаючи батьківських окриків. Богдан стояв у тіні, курив, струшуючи попіл прямо на грядки з полуницею.

— І головне, — продовжила Дарина тихим, але твердим голосом, що не допускав заперечень, — ти не порадився зі мною. Ти вирішив за нас обох, що я маю скасувати своє життя заради твого брата.

— Я не думав, що ти будеш проти…

— А треба було думати, Ростиславе.

Дарина розгорнулася і рішуче пішла до хвіртки. Рухи різкі, але сповнені рішучості. Ростислав поспішив слідом, передчуваючи щось недобре.

— Даринко, зачекай…

Дружина зупинилася біля паркану. Богдан та Ірина підняли голови, відчувши напруження у повітрі. Діти теж принишкли.

— Ти рідні що пообіцяв? Що я вас усіх годуватиму, пратиму і прибиратиму? — голос Дарини звучав спокійно, але кожне слово падало, як важкий, невідворотний камінь.

Настала тиша. Навіть кури припинили кудкудакати. Богдан упустив сигарету. Ірина відкрила рота від подиву та обурення. Діти завмерли, відчуваючи недобре.

Дарина не стала чекати відповіді. Повернулася до хвіртки, взялася за засувку. Метал рипнув під її пальцями.

— Дарино, ти що робиш? — зойкнув Ростислав.

Дружина не відповіла. Повільно, але рішуче засунула важкий, іржавий засув. Замок клацнув із фінальним, незворотним звуком.

За парканом почався рух. Ірина щось швидко говорила чоловікові, жестикулюючи руками. Богдан намагався заглянути через щілину у паркані. Діти розгублено тулилися до батьків, злякані незрозумілою реакцією «господині».

— Даринко, відчиняй! — Ростислав смикнув за ручку хвіртки зсередини. — Що за дурниці! Це ж мій брат, ти що, з глузду з’їхала?

Дарина вже йшла до хати. Зняла фартух, повісила на гачок біля входу. Руки її тремтіли від гніву, але обличчя залишалося спокійним, наче маска.

— Дарино! — кричав за спиною чоловік. — Ну, що ти таке твориш!

Дружина зайшла до хати, щільно зачинила за собою двері. Сіла на кухні, налила собі води зі глека і повільно випила. За вікном лунали схвильовані голоси, брязкіт дверцятами машини, потім мотор завівся і звук поступово відійшов.

Ростислав увійшов за кілька хвилин. Обличчя його було червоним від хвилювання, збентеження та повного нерозуміння. Він опустився на стілець навпроти дружини, погляд його був порожнім.

— Вони поїхали, — сказав тихо.

— Добре, — так само тихо відповіла Дарина.

— Дарино, ну поясни мені… Що сталося? Який сором!

Дружина глянула на чоловіка довгим, важким поглядом. В її очах читалося глибоке, застаріле розчарування, втома від постійного «тягнути на собі» і, найголовніше, — рішучість.

— Сталося те, Ростиславе, що ти запросив гостей, не спитавши господиню. Вирішив, що я автоматично перетворююся на слугу для твоїх родичів, як завжди.

— Та що ти кажеш! Яка прислуга?

— А хто б готував сніданки, обіди, вечері для шістьох людей? Хто б щодня прав, прибирав, розважав дітей, доглядав город, поки ви гуляєте і відпочиваєте?

Ростислав замислився. Він чітко уявив собі цю картину. Справді, весь клопіт ліг би на плечі дружини. Він би, може, раз на день зробив шашлик, але решту — прибирання, миття посуду, прання, годування — це все її рутина.

— Але ж ми могли домовитися…

— Домовитися треба було до їхнього приїзду, Ростиславе. А не ставити перед фактом, коли вони вже стоять із багажем біля воріт. Це називається маніпуляція.

Чоловік потер обличчя руками. Радість від зустрічі з братом зникла, залишивши гіркий осад. Його его було боляче зачеплене.

— Що ж тепер робити? Богдан образився. Ірина взагалі шокована.

— А діти звикнуть, — сухо відповіла Дарина. — Натомість твій брат зрозуміє, що у гості треба їздити на запрошення, а не самовільно, розраховуючи на безкоштовний сервіс.

Дарина підвелася, підійшла до вікна. На подвір’ї було тихо. Кури обережно виходили з укриттів, півень розправляв пір’я. Життя поверталося у звичне, розмірене русло.

Ростислав сидів за столом, не знаючи, що сказати. Вперше за багато років дружина поставила його перед таким жорстким вибором. І вибір виявився не на користь родичів, а на користь її власного спокою.

День пройшов мовчазно і важко. Дарина займалася звичними справами: поливала грядки, годувала курей, готувала обід, але робила це з максимально відстороненим виглядом. Ростислав ходив двором, намагався щось майструвати в сараї, але руки не слухалися. Думки постійно плуталися, він відчував і злість, і провину, і повну безпорадність.

Надвечір чоловік не витримав. Сів поруч із дружиною на лавку біля будинку. Дарина читала журнал садівництва, не підводячи очей.

— Даринко, я справді хотів якнайкраще, — почав Ростислав невпевнено. — Адже діти в місті сидять, нормального повітря не бачать. Літо таке гарне… Я ж не зі зла.

Дружина перевернула сторінку, продовжуючи читати.

— Я не подумав, що тобі буде тяжко, — чоловік спробував інший підхід. — Просто Богдан зателефонував, сказав, що відпустку взяв, я й запропонував… Я ж його давно не бачив.

— Ти запропонував мою працю, — спокійно промовила Дарина, не відриваючись від журналу. — Мою їжу, мій час, мої нерви. Ти пожертвував моїм спокоєм заради своєї чоловічої дружби.

— Ну, не так…

— Саме так. — Дарина нарешті звела очі. — Ростиславе, якщо ти комусь обіцяєш гостинність — спочатку зі мною радися. Гості – це навантаження. Потрібна додаткова закупівля продуктів, яких вистачить на чотири дні, а не на тиждень для шістьох людей. А хто буде це робити? Ти чи я?

Чоловік схилив голову.

— Я зрозумів.

— Зрозумів чи погодився, аби відчепилася?

Ростислав звів очі. У них читалося щире каяття, яке йшло з глибини душі.

— Зрозумів, Дарино. По-справжньому зрозумів. Я винен.

Дарина закрила журнал, поклала його навколішки.

— Добре. Тоді більше до цього не повертаємось.

Ні дзвінків, ні повідомлень від Богдана та Ірини не було. Дарина була впевнена — брат чоловіка десь перекрутив ситуацію, представив усе так, ніби їх запрошували, а потім господиня раптом збожеволіла. Але це вже не мало значення. Головне, що її кордон був поставлений і захищений.

Наступного ранку Дарина встала як завжди. Пройшла городом, оцінила обсяг робіт, які тепер не треба було робити “між” готуванням сніданків для натовпу. Помідори вимагали підв’язки, бур’яни знову полізли, але тепер вона могла зайнятися цим без поспіху.

— Ростиславе, — покликала чоловіка, коли той вийшов надвір. — Сідай, складемо план.

Чоловік слухняно сів на лавочку. Дарина дістала блокнот, ручку. Це був початок нової епохи — спільного планування.

— Що треба на ділянці: підв’язати помідори, прополоти моркву, обробити смородину від попелиці, — вона читала список чітко, як командувач. — Що потрібно закатати на зиму: огірки, помідори, компоти, узвари. Коли привезуть дрова: у другій половині серпня. Потрібно місце розчистити і скласти акуратно.

Ростислав слухав мовчки, кивав. Він уперше бачив усю цю роботу, розкладену на пункти.

— Якби рідня залишилася, — продовжила Дарина, — хто б це робив? Я одна? Поки ти з Богданом рибалиш, а Ірина з дітьми відпочиває?

— Я допомагав би, — тихо сказав чоловік.

— Коли? Між розвагою гостей, приготуванням шашликів і довгим сном?

Ростислав замовк. Дарина мала рацію — всі клопоти лягли б на її плечі.

— Що мені робити сьогодні? — спитав чоловік, і це питання прозвучало, як декларація капітуляції і водночас, як готовність до нового початку.

Дружина здивовано глянула. Зазвичай Ростислав знаходив купу відмовок, щоб уникнути городних робіт.

— Помідори підв’язати. І паркан нарешті відремонтувати. Раз уже дошки місяць лежать.

— Зроблю.

І він зробив. Весь день Ростислав працював безперервно. Акуратно підв’язав кожен кущ, замінив покошені дошки на паркані, укріпив хвіртку, навіть грядки прополов. Дарина спостерігала краєм ока, але нічого не говорила, не хвалила надмірно, лише час від часу підносила йому води.

Увечері чоловік підійшов до дружини, яка сиділа на ґанку з книжкою.

— Усе готове, — доповів стомлено, але з гордістю.

— Дякую, — кивнула Дарина. — Добре попрацював. Це було необхідно.

То були перші теплі слова за два дні. Ростислав відчув полегшення.

Наступні дні пройшли у спільній, розміреній роботі. Чоловік більше не намагався перекласти справи на дружину, не шукав відмовок. Він зрозумів: часи змінилися. Дарина більше не мовчки тягтиме на собі все господарство.

Розмови між подружжям стали іншими. Дарина не віддалилася повністю, але й не пом’якшилася. Говорила прямо, без докорів, але твердо. Тепер у будинку вона була партнером, чия праця цінується, а не персоналом, що обслуговує.

— Завтра смородину треба обробити, — сказала вона за вечерею.

— Я зроблю зранку, — відповів Ростислав.

— А по обіді огірки зібрати. Час солити.

— Допоможу. Банки вимию, спеції підготую.

Дарина кивнула. Такого ентузіазму та активної участі від чоловіка вона давно не бачила.

Минув тиждень. Ділянка набула ідеально доглянутого вигляду. Овочі росли на підв’язаних грядках, бур’янів майже не лишилося. Банки з соліннями вишикувалися рівними рядами в льоху.

Ростислав з подивом виявив, що робота йде на лад, коли робиш її разом. А результат тішить око. Він навіть почав планувати ремонт старої лазні, який відкладав уже другий рік, бо вважав, що “на це немає часу”.

— Може, восени лазню оновимо? — Запропонував за вечерею.

— Гарна думка, — погодилася Дарина. — Матеріали є?

— Дощок вистачає. Потрібно тільки залізо на дах купити і вікно замінити.

— Гроші на це є, — сказала вона. — Як закінчимо із заготівлями, займемося лазнею.

Ростислав посміхнувся. Давно вони не планували щось разом. Вони були командою.

Дружина почала розмовляти з чоловіком спокійно, без напруги. Але обидва розуміли – правила гри змінилися. Без згоди Дарини ніхто більше до хати не приїде, а її праця буде завжди врахована та розділена.

На другому тижні після скандалу Ростиславові надійшло повідомлення від Богдана. Чоловік прочитав, насупився.

— Що там? — Запитала Дарина, помітивши зміну в обличчі чоловіка.

— Богдан пише. Запитує, чи можна у серпні приїхати. Каже, у них із готелем не вийшло.

Дарина підняла брови, очі її стали холодними, як вода в колодязі.

— І що ти відповіси?

Ростислав трохи помовчав, дивлячись на екран телефону. Він відчував, що зараз відбувається його внутрішній іспит. Він швидко набрав повідомлення.

— Написав: «Ні, брате, у нас не вийде. Багато роботи по господарству».

— Без пояснень?

— А навіщо пояснення? Не вийде, і все, — відповів Ростислав з відчуттям, що він щойно зняв із себе важкий, незручний одяг.

Дарина продовжувала підрізати кущі аґрусу. На її обличчі майнула ледь помітна, задоволена усмішка.

— Правильно, — сказала, не обертаючись.

Ростислав прибрав телефон у кишеню. Він вперше поставив інтереси дружини та інтереси їхнього спільного дому вище за бажання брата. І це рішення далося йому легко, без внутрішньої боротьби.

Увечері подружжя сиділо на ґанку, попиваючи трав’яний чай. Літо хилилося до кінця, але тепло ще трималося. У саду дозрівали яблука, на городі наливались останні помідори.

— Знаєш, — сказав Ростислав, — а все це добре обернулося.

— У якому сенсі?

— Із Богданом цим. Я б замучився з ними тиждень. А так ми стільки справ переробили, будинок у порядок привели. Я нарешті зрозумів, скільки ти одна робиш.

Дарина кивнула, взявши його за руку.

— Головне, що ти зрозумів — ми тут обидва господарі. І рішення про гостей, про витрати, про наш час — приймаємо разом.

— Зрозумів, — щиро погодився чоловік. — Більше такого не буде.

Дарина поставила порожній кухоль на перила ґанку. День видався вдалим – встигли обробити останні грядки.

— Завтра займемося яблуками, — сказала. — Час знімати та робити пастилу.

— Добре. А я ґанок відремонтую зранку. Сходи вже зовсім розхитані.

Подружжя помовчало, дивлячись на захід сонця. У хаті панував спокій, завойований і відвойований. Кожен знав своє місце, свої обов’язки. Ніхто більше не намагався перекласти відповідальність на іншого.

Ростислав зрозумів – це і є його щастя. Коли не треба зображати гостинність заради “правил”, не треба когось розважати, не треба вибачатися за простий сільський побут. Коли живеш за своїми правилами, а не підлаштовуєшся під чужі, егоїстичні очікування.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.