Леся стояла біля вікна, спостерігаючи, як іній повільно затягує скло. Вона повернулася з Риму три дні тому. У валізах — запахи італійської кави, мила з оливковою олією та солодкого панетоне. Вона везла не просто речі, вона везла свою тугу за домом, яку дбайливо пакувала між вовняними светрами та сувенірами для онуків.

— Мамо, ну ти що, знову в вікно втупилася? — голос доньки Юлі розрізав тишу, як холодний ніж. — Допоможи мені краще з сукнею, змійку заїло.

Леся підійшла. Її пальці, покручені артритом від постійної вологи та прибирання великої вілли синьйора Паоло, неслухняно смикали замок. Юля крутилася перед дзеркалом. На ній була дорога сукня, куплена за гроші з «останнього переказу».

— Юлю, я от подумала… завтра ж п’яте число. Мій день народження. Може, ми хоч увечері тортика купимо? Я ж так чекала, щоб ми всі разом…

Юля нарешті впоралася з замком і розвернулася до матері. Її очі були зосереджені на власному відображенні, а не на втомленому обличчі жінки перед нею.

— Ой, мамо, ти тільки не ображайся, але ми на Різдво і твій день народження поїдемо до друзів на дачу. Ми з ними ще місяць тому домовилися, там буде крута компанія, лижі, баня. Не сидіти ж нам у квартирі!

Леся відчула, як у грудях щось боляче стиснулося. — Але ж мені п’ятдесят шість… Я думала, син приїде, онуки будуть… — Мамо, ну що там за дата — 56 років? Це ж не ювілей! — Юля відмахнулася так легко, ніби мова йшла про погоду. — От буде шістдесят, тоді й влаштуємо застілля на все село. А зараз це просто звичайний день. Слухай, ти ж все одно вдома будеш? То поглядиш дітей? Ми Макса і Софійку з собою не беремо, там компанія доросла, міцні напої, гучна музика. Їм там не місце. А ти за ними скучила, сама ж казала в Скайпі!

Юля почала швидко скидати речі у спортивну сумку. Вона не запитала, як Леся перенесла дорогу. Не запитала, чи не болить у неї спина після переїзду бусом. Вона просто призначила матір безкоштовною нянею на її власне свято.

Наступного дня квартира спорожніла. Зять Олег завантажив сумки в машину, Юля цмокнула матір у щоку, на ходу кинувши: «У холодильнику є сосиски, якщо що — приготуєш онукам пюре», і вони поїхали.

Леся залишилася з дітьми. Маленька Софійка тягнула її за халат, просячи пограти в ляльки, а Максим ганяв у телефоні. Леся механічно виконувала домашні справи, а в голові крутилася думка: «Невже я для них просто зручна опція?».

Вечері в двері постукали. На порозі стояла Галина, сусідка по римській квартирі. Вони разом гарували на «лунготевере» — набережній Тибру, ділячи одну кімнату на двох, щоб зекономити кожне євро.

— Лесю, ну що ти? Я так і знала, що ти сама! Твій телефон не відповідає, я вирішила зайти, — Галя рішуче пройшла на кухню, ставлячи на стіл пакет. — Накривай на стіл. Я дізналася від Юлі в коридорі, що вони поїхали. Не можна так день народження проводити!

Жінки сіли на кухні. Поки діти дивилися мультики, подруги розлили по келихах домашнє вино, яке Галя привезла з Італії.

— Знаєш, Галю, — тихо сказала Леся, розрізаючи хліб. — Я три роки не бачила, як вони ростуть. Кожен цент відправляла. Собі навіть нових капців не купила, ходила в тих, що господиня викинути хотіла. Думала: приїду, обіймуть, скажуть: «Мамо, відпочинь». А вийшло… «Мамо, поглядь дітей, бо в нас компанія».

— Ой, Лесю… Ми самі їх такими зробили, — зітхнула Галя. — Привчили, що ми — банкомати. Гроші дають — значить, мама любить. Гроші закінчаться — і любові не стане. Але ти дивись сюди.

Галина дістала з сумки красиву коробку. Це був італійський шоколадний панетон, обгорнутий у золотисту фольгу. — Це тобі. Ти такий шукала в Римі перед від’їздом, пам’ятаєш? — Дякую, Галю… — очі Лесі зволожилися.

— І це ще не все. Це тобі Антоніо передав, — Галя поклала на стіл важкий ошатний конверт. — Тільки не відкривай при мені. І послухай мою пораду: витрать це на себе. Не на шпалери в Юлину вітальню, не на нові кросівки Максиму. На себе! Ти й так усе їй віддала.

Антоніо був сином синьйора Паоло, за яким доглядала Леся. Чоловік років шістдесяти, архітектор, він завжди розмовляв з Лесею з великою повагою. Приносив їй квіти на вихідні, частував кавою в маленькому барі біля будинку. Він бачив, як Леся плаче над листами з дому, як вона відмовляється від обіду в ресторані, щоб зекономити п’ять євро. Антоніо пропонував їй залишитися, жити в його великому будинку в Фраскаті, бути не служницею, а господинею. Але Леся завжди хитала головою: «У мене там діти, їм треба помагати».

Коли Галя пішла, Леся тремтячими руками відкрила конверт. Усередині була листівка з краєвидом Риму і напис італійською: «Для прекрасної жінки, яка заслуговує на весь світ. Будь щаслива вдома. З повагою, Антоніо». А під листівкою лежали п’ять купюр по сто євро.

Леся розплакалася. Вона сиділа на кухні й ридала в голос, закривши обличчя руками. Їй було нестерпно боляче від того, що чужа людина, італієць, який бачив її лише в робочому фартуху, пам’ятав про її день народження і цінував її працю. А рідна дитина, для якої вона стала тінню власного життя, навіть не знайшла часу на вечірній чай.

Юля з чоловіком повернулися наступного ранку. Вони були заспані, незадоволені — на дачі виявилося холодно, і вони посварилися з друзями. — Мамо, діти не капризували? — Юля кинула сумку на підлогу і зайшла на кухню. — О, Галька заходила? Вино пили?

Вона почала шукати в холодильнику мінералку і раптом її погляд впав на край конверта, що стирчав під серветкою на столі. Юля, не вагаючись, витягла його. — Ого! П’ятсот євро! — очі доньки миттєво загорілися. — Звідки це? Оцей італієць надіслав, той архітектор? Нічого собі підгін!

Юля вже тримала гроші в руках, перераховуючи їх з професійною спритністю. — Мамо, слухай, це просто доля! Ми ж коли на дачу їхали, я в ювелірному сережки пригледіла з діамантами. Там така знижка зараз, якраз п’ятсот євро і треба. Я їх так хотіла! Можна я заберу? Тобі ж тут все одно нічого купувати, ти ж через місяць знову в Італію поїдеш, там собі ще заробиш. А мені в люди виходити треба.

Юля почала класти гроші у свою кишеню, навіть не дивлячись на матір. Вона сприймала це як належне. Мама — це ресурс. Мама — це джерело. Мама — це та, хто завжди каже «так».

Леся дивилася на доньку. Вона бачила її молоду шкіру, її доглянуті руки, її дорогу сукню. І згадала свої руки — в мозолях, з тріщинами від миючих засобів. Згадала, як спала на вузькому ліжку в комірчині синьйора Паоло. Згадала, як Антоніо казав: «Леся, ти повинна поважати себе більше».

Вона відчула, як всередині піднімається гаряча хвиля — не гніву, а гострого, болючого прозріння. — Поклади гроші на стіл, Юлю, — тихо, але твердо сказала Леся.

Донька завмерла. Вона вперше почула такий тон від матері. — Що? Мамо, ти чого? Тобі шкода для власної дитини? Тобі ж ці гроші впали з неба! Ти за них навіть не гарувала!

— Ці гроші не впали з неба. Вони прийшли від людини, яка бачила, як я гарувала за інші гроші, які ти вже давно витратила, — Леся встала з-за столу. — Ці п’ятсот євро — це мій подарунок. Це моя повага. І я не збираюся купувати тобі діаманти, поки в мене самої зуби потребують лікування, а серце — спокою.

— Та ти що, мамо… Ти через якогось макаронника зі мною сваришся? — Юля почала підвищувати голос, її обличчя скривилося в образі. — Та я тобі ці гроші поверну з наступної зарплати Олега!

— Ні, Юлю. Ти їх не повернеш. Бо ти ніколи нічого не повертала. Поклади гроші. Зараз же.

Юля з силою кинула купюри на стіл. — Забирай! Боже, які ми стали горді! Тільки не плач потім, коли тобі на квиток не вистачатиме!

Вона вибігла з кухні, гучно грюкнувши дверима. Леся повільно підняла гроші. Її рука тремтіла, але в душі було дивне відчуття — ніби вона нарешті зробила вдих на повні груди.

Вона підійшла до телефону. Знайшла контакт «Antonio». Вона довго дивилася на номер, а потім почала писати повідомлення: «Grazie, Antonio. Подарунок отримала. Я вирішила… я не поїду в Рим через місяць. Я приїду раніше. Але не до синьйора Паоло. Я приїду до тебе. Якщо пропозиція ще в силі».

Леся подивилася на ошатний італійський панетон на столі. Вона відрізала собі великий шматок і почала їсти. Шоколад був гірким і солодким водночас — точно як її нове життя, яке вона нарешті наважилася почати. Для себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.