– Що, Христино? Не спілкується таки з тобою твій син? – запитала мене троюрідна сестра Галина. Ми з нею випадково зіткнулися біля овочевих яток на центральному ринку, де вона вибирала квашену капусту, а я стояла над пучками петрушки й кропу, не знаючи, чи брати мені хоч щось, бо для кого тепер готувати?
– Ні, Галю, – кажу, ховаючи пальці в кишені старого пальта, бо вони в мене від багаторічної роботи у воді крутять на будь-яку негоду. – Ні син не говорить, ні невістка. Навіть онуки слухавки не беруть. Дзвоню – скидають. Потім дивлюся: гудки йти перестали, певно, в той чорний список занесли.
– Ой, лишенько… Уявляю, як тобі прикро. І що тепер будеш робити?
– А нічого не буду робити, Галю. Складу руки й подивлюся, що вони тепер без моєї кишені робитимуть. Хоча, якщо по правді сказати… мене як матір душа так пече, так мені гірко й тяжко, що то ніякими людськими словами не розкажеш. Серце в грудях наче хтось у кулак затиснув і не відпускає.
– Розумію тебе, Христино. Ой, як розумію… Але ти тримайся, не падай духом. Може, до Ігоря ще той розум прийде? Може, перебіситься? Ну як так можна: матір, яка все життя на них поклала, яка стільки помогла, тепер просто викинути за поріг, як непотрібну ганчірку? Що ж це на світі робиться, Господи милосердний…
Галина ще трохи побідкалася, помахала руками над тою капустою, поцокала язиком, та й пішла собі до маршрутки. А я взяла свій напівпорожній кульок і попленталася на зупинку. Ноги гудуть, коліна ниють – привіт від італійських сходів і мармурових підлог, які я десятиліттями на колінах вимивала.
Приїхала у свій мікрорайон, піднялася новеньким ліфтом на п’ятий поверх. Відчинила двері, зайшла в коридор. У квартирі пахне свіжою шпаклівкою, клеєм і трохи новою фарбою. Світло, просторо, гарно. Вікна виходять на скверик. Але яка ж тут тиша… Така глуха, мертва тиша, що аж у вухах пищить. Я сіла на табуретку просто в куртці, не роззуваючись, притулилася потилицею до стіни і знову розплакалася. Плакала довго, доки сльози самі не пересохли, а в горлі не запекло від сухоти.
Мені шістдесят дев’ять років. На початку березня я остаточно повернулася додому із заробітків. Двадцять шість років я прожила в Італії. Ви тільки вдумайтеся в цю цифру: двадцять шість років. Це не просто шматок життя – це ціле життя, молоде, зріле, яке минуло між чужими стінами, біля чужих немічних стариків, де я ковтала сльози в подушку вечорами, щоб ніхто не бачив, і рахувала кожен цент.
Усе почалося ще в кінці дев’яностих. Життя тоді тріщало по швах. Чоловік мій, Петро, почав заглядати в чарку, потім пішли скандали, чужі жінки, докори. Терпіла я довго, як усі наші жінки терплять, думала: «Заради дитини». А потім усе обірвалося – розлучення, суди, брудні сварки. При розподілі мені з Ігорем дісталася однокімнатна хрущовка на першому поверсі: кутова, темна, сира, де по кутках вічно цвів чорний грибок, а підлога була такою крижаною, що взимку ноги навіть у валянках мерзли.
Петро відразу пішов будувати нову сім’ю, наче сина в нього ніколи й не було. А Ігореві тоді якраз пішов двадцять перший рік. Він навчався в технікумі, потім щось намагався знайти, крутився, але часи були такі, що на заводах зарплати не давали місяцями, заводи різали на брухт, кругом панувала безпросвітна бідність. На гречку й дешевий чай грошей ледве стачало.
Одного вечора сидимо ми з ним на тій крихітній кухні, дуємо на гарячу воду з варенням замість чаю, а він і каже:
– Мамо, сусіди кажуть, що зараз жінки на заробітки їдуть. Хто в Польщу, хто в Італію. Там хоч якісь гроші платять. У нас тут тільки ноги протягнути можна.
Я подивилася на його худе обличчя, на полинялий светр із протертими ліктями, і так мені серце стиснулося… Кажу:
– Сину, а як же я поїду? Мови не знаю, світу білого не бачила далі нашого райцентру. Мені ж страшно.
– Мамо, та всі бояться. Зате борги віддамо, мені поможете на ноги стати, та й собі на старість якусь копійку привезете. Сама ж бачиш – батькові до нас діла нема. Ми пропадемо тут.
І я зважилася. Позичила під шалені відсотки долари на дорогу, на фальшиву візу, на автобус. Той перший рейс я не забуду ніколи. Сиділи ми одна в одної на головах у старому бусику, без кондиціонера, трусилися через кордони, серце в п’яти падало від кожного прикордонника. Привезли нас на якусь площу під Неаполем, висадили посеред ночі з торбами, як худобу. Хто куди.
Перші три роки були справжнім пеклом на землі. Мене взяли доглядати старого паралізованого діда – синьйора Антоніо. Характер у нього був такий, що ворогу не побажаєш: кричав, кидався тарілками, плювався кашею, якщо температура була не та. Мови я не знала зовсім – ходила з маленьким пошарпаним словничком у кишені фартуха, зубріла слова щоночі. Вихідних не було. Спала я на розкладачці в його ж кімнаті, бо він міг покликати серед ночі щогодини: то переверни, то пити дай, то йому щось приверзлося. А плакати не сміла: знала, що за мною вдома стоїть син, і треба віддати борги.
Борги я віддала за півтора року. А потім Ігор повідомив:
– Мамо, я одружуюся.
Обраницею стала його одногрупниця Алла. Дівчина була міська, бідова, очі чорні, гострі, як цвяхи. Вона відразу зрозуміла, що до чого. Батьки в неї були прості, небагаті, але сама Алла мала великі амбіції. Ігор дзвонив мені в Італію мало не щодня:
– Мамо, треба на весілля. Хочеться, щоб не гірше, ніж у людей. Алла каже, зараз у моді великі зали, жива музика, лімузин.
– Синку, – кажу, – та чи треба той пишний бенкет? Може, скромно розпишетеся, а гроші на життя лишите?
– Та ви що, мамо! – образився він тоді вперше. – Алла з родичами що подумають? Що в мене мати за кордоном, а ми як жебраки вінчаємося?
І я зламалася. Мені так хотілося, щоб мій хлопчик виглядав гідно, щоб ніхто не посмів сказати, що він бідний безбатченко. Я відправила все, що мала до останнього цента, ще й узяла наперед у господарів платню за три місяці.
Весілля відгуляли на все місто. Сто двадцять людей гостей, ресторан з колонами, столи вгиналися від буженини та червоної риби, дорогий кортеж, пишна сукня з італійського мережива, яку я сама передавала передачею через бус. Сусідки потім писали мені в листах: «Ой, Христино, такого весілля в нашому районі зроду не бачили! Оце ти заробила, оце молодець!»
Я тоді сиділа у своїй каморці в Неаполі, роздивлялася фотографії, які син надіслав поштою, плакала від радості і думала: «Ось воно. Недарма я спину гну. Моя дитина щаслива, перед людьми не соромно».
Алла після того весілля дуже швидко відчула смак грошей. Вона зрозуміла найголовніше: мама там, за кордоном, сидить на грошовому мішку і зробить усе, що син попросить. Почалися дзвінки вже вдвох:
– Мамо, ми подумали… Навіщо нам жити в тій вашій однокімнатній розвалюсі? Вона стара, там цвіль, ліфта нема, двір темний. Молодій сім’ї треба простір. Ми хочемо свій будинок.
– Будинок? – злякалася я тоді. – Діти, та ви хоч уявляєте, скільки коштує побудувати дім з нуля? Це ж не одну тисячу доларів треба, це фундамент, стіни, дах…
– Мамо, – солодко щебетала в слухавку невістка, – ви ж там заробляєте. Ігор піде на роботу, ви поможете. Зате буде родове гніздо! Онуки підуть, для них буде подвір’я, садок. Та й ви колись повернетеся з тої чужини – куди підете? У сиру хрущовку? А тут у вас буде своя кімната, сонечко, квіти під вікном. Ми ж одна сім’я!
Як же легко підкупити серце матері, яка сумує за домом… Я повірила кожному її слову. «Родове гніздо», «своя кімната на старість», «онуки в садку» – ці фрази стали моєю молитвою. Вони тримали мене на ногах, коли в мене відмовляла спина, коли від сирості й постійного прибирання тріскалася шкіра на пальцях до крові.
Купили ділянку на околиці міста. Хороше місце, сухе, на пагорбі. І пішла робота. Точніше, пішла моя каторга.
Я змінила роботу – перейшла на північ, біля Мілана, де платили трохи більше, але й навантаження було страшним. Я доглядала літню жінку з деменцією, яка вночі не спала, а вдень могла раптово кинутися битися. Спала я по три-чотири години на добу. На їжі економила страшенно: купувала націнені макарони, сухарі, варене листя шпинату на базарі під вечір, коли його віддавали за безцінь. М’яса чи фруктів місяцями не куштувала. Зате щомісяця першого числа стояла біля віконця банку і надсилала: вісімсот євро, дев’ятсот, тисячу. Усе до копійки.
А з дому летіли звіти:
– Мамо, залили фундамент! Треба на цеглу.
– Мамо, вигнали перший поверх, треба перекриття робити, дайте терміново дві тисячі, бо будівельники підуть на інший об’єкт!
– Мамо, дерево на крокви подорожчало, треба металочерепицю купувати, тільки не дешеву, а польську, якісну, щоб не текла!
І я відправляла. Ігор спочатку ще десь працював якимось експедитором, але потім кинув. «Та що там платять, мамо, копійки одні, більше на бензин і цигарки йде. Краще я буду на будівництві за хлопцями наглядати, щоб цемент не крали». Так він і осів на моєму фінансуванні. Алла народила першу донечку, Настуню, через два роки – другу, Софійку.
Будинок ріс. Поставили дорогі дубові вікна – не пластикові, бо Алла сказала, що пластик – то отрута. Дах зробили темний, благородний. Огородили все високим кованим парканом. Потім почалася внутрішня обробка: італійська плитка у ванну (невістка сама вибирала каталог і казала: «Мамо, ви ж в Італії, ну як у нас може бути не італійська плитка?»), тепла підлога, камін із натурального мармуру, дорогі кухонні меблі на замовлення.
Я дивилася на фотографії того палацу і серце моє наповнювалося гордістю. Два поверхи, величезна вітальня, чотири спальні, гараж на дві машини. Я щиро думала: от приїду, вийде мені назустріч син, обіймуть онучки, скажуть: «Бабусю, якби не ви, нічого б цього не було».
Крім будинку, треба було ростити дівчат. Бабусині посилки йшли кожні два тижні через буси-перевізники: фірмовий дитячий одяг, черевички з натуральної шкіри, дорогі іграшки, шоколад ящиками, кава кілограмами для сватів. Потім дівчата підросли – пішли приватні вчителі, курси англійської мови, танці, басейн, дорогі телефони й планшети. «Мамо, треба дитині айфон, бо в класі над нею сміються». І мама йшла, брала додаткові години на прибиранні під’їздів по вихідних і купувала той клятий айфон.
За всі ті роки я додому приїжджала лише кілька разів, і то ненадовго – на тиждень-два, бо господарі не відпускали, та й квитки коштували грошей, які я краще відірву від себе і віддам дітям. Жила я в ті короткі приїзди у своїй старій однокімнатній хрущовці. Там уже жити було практично неможливо: батареї ледве жевріли, труби текли, штукатурка в коридорі осипалася від вогкості, диван розвалювався. Але я терпіла: «Та нічого, я ж тут тільки ночую, скоро дім добудують, туди назавжди переїду».
Перелом стався чотири роки тому. Мені тоді виповнилося шістдесят п’ять. Господиня моя стара померла, і в мене з’явився місяць перерви, поки її діти шукали, куди мене прилаштувати далі. Я вирішила поїхати додому на цілий місяць – відпочити, побути з рідними, потішитися онучками.
Син зустрів мене на вокзалі на новенькій машині – теж, до речі, купленій не без моєї участі, бо «дітей треба в школу возити». Привіз у маєток. Будинок дійсно вражав: подвір’я в бруківці, туї висаджені, газон зеленіє, ворота на пульті відчиняються.
Мене поселили на першому поверсі в маленькій гостьовій кімнатці біля котельні.
– Мамо, ви поки тут постійте, – сказала Алла, кривлячи губи в натягнутій посмішці. – Нагорі у нас із Ігорем спальня, а дві інші кімнати – дівчаткам. Вони вже дорослі, їм потрібен особистий простір, самі розумієте. А вам нагору по сходах важко буде підніматися, ноги ж хворі.
Я тоді проковтнула цю образу. Подумала: «І справді, чого мені лізти на другий поверх? Тут теж тепло, диванчик стоїть, шафа є».
Але з кожним днем мого перебування атмосфера в домі ставала все важчою. Я відчувала себе не господинею, не матір’ю, а якоюсь небажаною квартиранткою, яка всім заважає. Онуки, яким тоді було вже п’ятнадцять і тринадцять років, зі мною майже не говорили. Зайдуть, буркнуть: «Добрий день, ба», – запхнуть навушники у вуха і сидять у своїх телефонах. Якщо я намагалася щось спитати про школу, про життя, відповідали крізь зуби, закочуючи очі, наче робили мені велику послугу.
Алла постійно ходила з кислим обличчям. Що б я не зробила – все було не так. Сварила мене, що я не так поставила тарілку в посудомийку, що не тим засобом протерла стільницю («Ви мені мармур подряпаєте своїми ганчірками!»), що занадто гучно розмовляю по телефону, коли діти вчать уроки. Мій син, мій рідний Ігор, за якого я колись готова була життя віддати, сидів за столом, втупившись у тарілку, і боявся слово сказати на мій захист. Він став зовсім чужим, якимось прибитим, покірним виконавцем волі своєї дружини.
А потім сталася та розмова, яка перевернула все моє життя і зняла з очей полуду, що трималася два десятиліття.
Це було на третій тиждень мого приїзду. Стояла тепла суха осінь. Надвечір я втомилася, трохи прилягла у своїй кімнатці біля котельні, але заснути не змогла. Десь близько десятої вечора захотілося пити. Я вдягла м’які повстяні капці, щоб не тупотіти по паркету, і тихо пішла через коридор у кухню.
Двері на кухню були привідчинені. Там горіло приглушене підсвічування над плитою, і сиділи вони – Ігор та Алла. Пили чай. Я вже хотіла штовхнути двері, як раптом почула своє ім’я. І голос Алли – роздратований, злий, шиплячий:
– Ігорю, я більше не можу це терпіти! Скільки вона ще тут сидітиме? У мене від неї голова розколюється! Вона скрізь суне свій ніс, переставляє речі, зі своїми селянськими звичками лізе в моє життя!
– Алло, ну тихіше, почує ще, – несміливо пробурмотів син. – Вона ж тільки на місяць приїхала. Скоро поїде назад.
– А коли повернеться назовсім? Ти про це подумав?! Вона ж тільки про це й торочить: «Ось повернуся, будемо разом жити». Я не збираюся жити з бабою під одним дахом! Я хочу бути господинею у своєму домі, а не прислуговувати старій свекрусі!
– Алло… але куди вона піде? – голос Ігоря звучав розгублено і жалюгідно. – Цей дім… ну ти ж сама знаєш. Він же фактично на її гроші збудований. Вона сюди все до цента вклала. Де б ми зараз були без неї?
Я затамувала подих за дверима. Серце закалатало так сильно, що мені здалося, вони почують цей стукіт через стіну. Я чекала, що відповість Алла. Але ще більше чекала, що скаже мій син.
– Та мені плювати, за чиї гроші він збудований! – зло відрубала невістка. – Дім оформлений на тебе! Земля на тобі! Вона сама гроші слала, її ніхто під дулом автомата не змушував, це був її обов’язок як матері – допомогти синові! А тепер що, все життя їй кланятися? Знаєш що, любий мій, у неї є своя квартира. Ота стара однокімнатна. Треба швиденько, поки вона в Італії, зробити там якийсь дешевий косметичний ремонт: переклеїти найпростіші шпалери, пофарбувати підлогу, замазати дірки. І хай собі там живе, коли повернеться! Скільки їй тій бабі треба? Стіни є, дах є – і досить з неї. А сюди хай приходить у гості на свята, посидить дві години та й назад. Тут вона жити не буде! Якщо вона залишиться тут – я забираю дітей і подаю на розлучення. Вибирай: або я, або твоя мама!
запала тиша. Довга, тягуча, страшна. Я стояла в темному коридорі, вчепившись пальцями в одвірок, і молилася про себе: «Синку, ну скажи їй. Скажи, що так не можна. Скажи, що я твоя мати, що я заради вас здоров’я в чужій землі лишила… Ну скажи хоч слово!»
Ігор помовчав кілька секунд, глибоко зітхнув і глухо відповів:
– Добре, не кричи. Завтра поїду подивлюся, скільки коштуватиме підмазати ту її квартиру. Зробимо там щось недороге…
У мене потемніло в очах. Земля просто попливла з-під ніг. Я не пам’ятаю, як на пальчиках вернулася назад у свою кімнатку, як упала на диван. Мене трусило так, ніби вдарив мороз у сорок градусів. Сліз не було. Була якась страшна, льодяна порожнеча всередині. Мене щойно викинули на смітник. Власна дитина, мій єдиний хлопчик, якого я колихала ночами, якому віддала всі свої молоді роки, продав мене за спокій своєї вередливої жінки.
Двадцять років каторги. Сто п’ятдесят тисяч євро – а може, й більше, бо після сотні тисяч я вже й рахувати перестала. Усе пішло на їхнє розкішне життя, на їхній мармур, на їхні машини й курорти. А мені – «замазати дірки в сирій хрущовці, щоб стара доживала свій вік».
Я не спала всю ніч. Дивилася у вікно, за яким світив дорогий кований ліхтар на подвір’ї, купленому за мої сльози. І саме тієї ночі в мені щось надломилося, а на місці сліпої материнської любові виросла залізна, холодна впертість.
Я не стала влаштовувати сцен. Не вибігла з криками, не хапалася за серце, не кликала швидку. Вранці я вийшла на кухню зі спокійним, кам’яним обличчям. Алла налила мені кави, солоденько посміхаючись:
– Як спалося, Христино Василівно? Не дуло з вікна?
– Дякую, Аллочко, чудово спалося, – так само рівно відповіла я, дивлячись їй просто в очі. Вона навіть погляду не відвела. Яка ж фальш…
Через три дні я зібрала валізу.
– Щось ви рано, мамо, – з удаваним жалем сказав Ігор на вокзалі. – Ще б побули трохи.
– Ні, синку. Робота чекає. Треба їхати, – сказала я і сіла в автобус.
Коли колеса заторохтіли дорожніми стиками, я притулилася чолом до холодного скла і дала собі клятву: жодного цента. Більше жодної копійки ця бездонна прірва від мене не отримає.
Повернувшись до Італії, я влаштувалася до нової синьйори – старенької графині у Флоренції. Робота була не з легких, але платила вона добре. Тільки тепер моє життя круто змінилося. Я відкрила власний рахунок в італійському банку, про який вдома не знала жодна жива душа.
Першого числа кожного місяця переказ в Україну не пішов.
Минув тиждень. Потім другий. На десятий день задзвонив телефон. Ігор. Голос тривожний:
– Мамо, привіт. Як справи? Щось від вас грошей нема цього місяця. У нас тут якраз опалення треба оплачувати, котел полетів, майстер триста доларів просить, та й дівчатам на осінь куртки треба… Щось сталося?
Я заздалегідь підготувала відповідь:
– Ой, синку, біда в мене. Господиня стара захворіла зовсім, діти її вирішили в пансіонат віддати, мені зарплату врізали вдвічі, поки шукаю інше місце. Ледве на хліб вистачає і на податки. Поки що нічого вислати не зможу. Скрутно дуже.
У слухавці запала довга мовчанка. Ніякого: «Мамо, як ти там? Може, тобі грошей вислати на ліки? Як ти себе почуваєш?» – нічого з цього не прозвучало. Лише сухо:
– Ясно. Погано. Ну, шукайте швидше іншу роботу, бо в нас тут борги ростуть.
Після того дзвінки стали рідкими. Якщо раніше мені дзвонили щотижня, щоб нагадати про чергові потреби, то тепер могли не озиватися по два місяці. А якщо й дзвонили – розмовляли крізь зуби, сухо, наче відбували повинність. Питання завжди було одне, завуальоване, але зрозуміле: «Ну як там у вас із фінансами? Налагодилося?»
А я терпляче відповідала: «Тяжко, діти, криза в Італії, роботи нема, ледве кінці з кінцями зводжу». Вони злилися, але зв’язок до кінця не рвали. Певно, Алла розраховувала: «Стара все одно повернеться колись, не вічно ж їй там сидіти. Щось та привезе, якісь підйомні чи відступні за всі роки назбирає».
А я збирала. Але не для них. Я рахувала кожне євро, як найскупіший лихвар. Не купувала собі нічого зайвого, брала додаткові підробітки на прасуванні білизни вечорами, мила сходи в сусідніх будинках рано-вранці перед тим, як прокинеться моя сеньйора. За чотири роки на моєму рахунку зібралася солідна сума.
І от у лютому цього року я сказала собі: «Все, Христино. Тобі майже сімдесят. Спина зігнута, руки тремтять. Пора додому. Ти заробила своє право на спокій».
Я не сказала їм точної дати приїзду. Зняла гроші з рахунку, перевела все легально через банк в Україну, спакувала дві великі валізи з особистими речами – тим скромним скарбом, який нажила за двадцять шість років, – і сіла на літак до Варшави, а звідти автобусом до рідного міста.
Приїхала. Зупинилася в готелі на дві доби. За цей час зустрілася з рієлтором, якого знайшла ще через знайомих заробітчанок, поки була в Італії. У нашому місті якраз здали новий житловий комплекс: гарний, сучасний, із закритою територією, сквериком, магазинами на першому поверсі.
Я пішла дивитися квартиру на п’ятому поверсі. Двокімнатна. Велика світла кухня з панорамним вікном, простора спальня, вітальня, індивідуальне опалення. Я вийшла на балкон, подивилася вниз на акуратні лавочки, на молоді клени, і в мене вперше за багато років відлягло від серця.
– Я купую, – сказала рієлтору.
За два дні оформили всі документи у нотаріуса. Квартира була готова до чистового ремонту. Я найняла хорошу бригаду хлопців, заплатила їм щедро, щоб зробили все швидко і якісно: світлі шпалери, теплу дерев’яну підлогу, гарну плитку у ванній, поставили сантехніку. Сама тим часом жила в недорогому готелі неподалік.
І лише тоді, коли ремонт добігав кінця, а я замовила прості, але нові та зручні меблі – широкий диван, велике ліжко з ортопедичним матрацом для моєї хворої спини, кухонний стіл, – я набрала номер сина.
– Ігорю, добрий день. Я повернулася. Назавжди.
– Як повернулися? – у слухавці відчулося явне збентеження. – А чого не попередили? Де ви зараз? На вокзалі? Ми з Аллою… ну, ми не готові, у нас тут ремонт на другому поверсі…
– Ні, синку, на вокзал їхати не треба. Приїжджайте з Аллою за адресою, яку я тобі скину в повідомленні. Чекаю вас о шостій вечора на новосілля.
Я скинула адресу новобудови.
О шостій вечора у двері подзвонили. Я відчинила. На порозі стояли Ігор і Алла. Обидва з круглими від подиву очима, роздивлялися чистий, мармуровий під’їзд, безшумний дзеркальний ліфт, броньовані дорогі двері.
– Проходьте, діти, – спокійно сказала я, відступаючи вбік.
Вони зайшли, як примари. Алла озиралася на всі боки, мацала поглядом ідеально рівні стіни, натяжні стелі, новенький кухонний гарнітур, блискучу плиту. Її обличчя змінювалося щомиті: від подиву до розгубленості, а потім – до жадібного вогнику в очах.
– Мамо… – нарешті видушив із себе Ігор. – Це що таке? Чия це квартира? Ви що, виграли в лотерею?
– Ні, синку. Це моя квартира. Я її купила за свої чесно зароблені гроші. І оформила на себе. Тут я буду жити. Досить мені чужих кутків.
Алла стояла кілька хвилин, мовчки переварюючи почуте. Її мозок гарячково працював. Вона підійшла до вікна, глянула у двір, потім обернулася до мене, і на її обличчі знову з’явилася та сама солодка, лицемірна посмішка, яку я так добре запам’ятала:
– Христино Василівно… Боже, яка краса! Ви просто неймовірна жінка! Як ви це провернули, га? Справжня хазяйка! А ми ж хвилювалися, думали, як ви там бідуєте…
– Дякую, Аллочко. Бачиш, упоралася якось.
Невістка підійшла ближче, підсіла до столу, взяла мене за руку своїми доглянутими пальцями з дорогим манікюром і заговорила тим самим єлейним голоском, яким колись просила гроші на будинок:
– Христино Василівно, ви ж знаєте, як ми вас любимо і поважаємо. Але давайте поговоримо по-дорослому, по-родинному. Навіщо вам самій така велика двокімнатна квартира? Це ж комуналка яка, прибирати скільки… А Настуня наша, ваша старша онучка, вже зовсім доросла! Їй двадцять один рік, у неї хлопець є, вони про весілля думають. Молодій сім’ї починати з нуля зараз так важко! Давайте зробимо мудро, по-сімейному: перепишіть цю квартиру за договором дарування на Настуню. Це буде такий царський весільний подарунок від бабусі! Все місто говоритиме! А ви… у вас же є ваша рідна однокімнатна! Ми з Ігорем допоможемо, зробимо там ремонт, поміняємо вікна, меблі туди якісь перевеземо. Вам одній там буде так затишно, тихо, перший поверх – сходити нікуди не треба, з сусідками старими будете спілкуватися. Ну скажіть, хіба не ідеальний план?
Вона дивилася на мене світлими, немигаючими очима і щиро вірила, що я знову побіжу виконувати її забаганку. Вона була впевнена, що я та сама дурна дійсна корова, яку можна доїти до самої смерті.
Я повільно витягла свою руку з її долонь. Подивилася на сина. Ігор стояв, опустивши голову, розглядав шкарпетки своїх черевиків і мовчав. Він знову все знав. Вони, певно, дорогою сюди вже все прорахували.
– Ні, Алло, – сказала я. Мій голос пролунав тихим, але напрочуд твердим металом, від якого в кімнаті навіть повітря наче застигло. – Цю квартиру я купила для себе. Я заробила її своєю кров’ю, своїм зігнутим хребтом і двадцятьма шістьма роками самотності. Я нікому її дарувати не буду. А в ту сиру хрущовку з цвіллю і дірками в підлозі, куди ви хотіли мене запхнути, щоб очі не муляла, ви можете піти самі. Або здавати її і платити за свій газ. А тут житиму я.
О, якби ви бачили, як в одну мить злетіла з Алли вся її показная ввічливість! Її обличчя перекосилося від люті, очі звузилися, губи перетворилися на тонку білу смужку. Вона схопилася зі стільця так, що той ледь не перекинувся:
– Ах ось ви як?! Ось яке ваше справжнє обличчя, стара егоїстко! Ви все життя тільки про себе і думали! Сиділи там у своїй Італії, жерли ковбасу, а ми тут ледве виживали! Ви рідній онуці жалієте куток?! Та яка ви після цього бабуся?! Ви чужа людина! Ви нам ніколи нічого доброго не зробили, усе тільки для показухи, щоб перед сусідами хвалитися!
– Алло, замовкни, – несміливо смикнув її за рукав Ігор.
– Що «Алло»?! Що «замовкни»?! – верещала вона на всю квартиру. – Пішли звідси! Ноги моєї більше не буде в цій хаті! І дітей ти більше ніколи не побачиш, зрозуміла?! Сиди тут сама у своїх хоромах і гний від своєї жадібності!
Вона вилетіла в коридор, гримнувши дверима так, що задзвеніли шибки.
Ігор затримався на порозі на кілька секунд. Я подивилася на нього – дорослого, сорокарічного мужика з сивиною на скронях.
– Синку… – тихо сказала я. – Невже ти їй нічого не скажеш? Невже ти забув, хто збудував ваш дім? Хто купував твою першу машину? За чий рахунок ви жили всі ці роки?
Він підняв на мене важкий, злий, налитий образою погляд:
– Краще б ви взагалі не поверталися, мамо. Тільки сім’ю мені розбили на старості літ. Живіть тепер як знаєте.
Він розвернувся і пішов. Клацнув замок. Двері зачинилися.
І відтоді – глуха стіна.
Це сталося два місяці тому. За цей час мені ніхто не зателефонував. Я намагалася набрати онучок – спочатку скидали, потім заблокували. Ігор змінив номер або просто заніс мене в чорний список: ідуть короткі гудки, і все. Алла рознесла по всьому місту плітки, нібито я повернулася з глузду на заробітках, вигнала їх на вулицю, покинула сім’ю в біді і сиджу на мішках із грошима, не даючи рідним дітям ні копійки. Деякі далекі родичі навіть дзвонили мені з докорами: «Христино, ну як так можна, дітям треба помагати, вони ж молоді, їм жити треба!» Я просто клала слухавку. Що їм пояснювати? Хто не був заробітчанином – той ніколи не зрозуміє, якою ціною дається кожне те кляте євро.
Я сиджу на своїй кухні. Чайник на плиті тихенько свистить. Надворі сутеніє, запалюються ліхтарі в сквері під моїм будинком.
Боляче мені? Боже мій, як боляче… Бувають дні, коли серце ниє так, що хочеться все кинути, піти до них, упасти на коліна, віддати ті ключі від квартири, тільки б обійняти сина, тільки б почути рідний голос. Материнське серце – воно ж дурне, воно все одно любить, прощає, шукає виправдання: «Він не винен, це все вона, це невістка його накрутила…»
Але потім я дивлюся на свої руки – покручені артритом, з загрубілою шкірою, з венами, що випирають синіми вузлами. Згадую ті ночі біля паралізованих стариків, згадую, як ковтала приниження від чужих людей, як не доїдала, як мерзла в неопалюваних комірчинах. І згадую ту нічну розмову на кухні: «Замажемо дірки в сирій хрущовці, і хай стара доживає, а цей дім мій».
Ні. Досить.
Я більше не буду жертвою. Я виростила сина, дала йому все, що могла дати і навіть більше. Я побудувала їм двоповерховий палац, вивчила їхніх дітей, одягла їх від голови до ніг. Вони мають усе для нормального, безбідного життя. Тепер – самі. Нехай Ігор іде працювати, нехай крутиться, нехай покаже своїй Аллі, який він чоловік і господар без маминої кишені. Нехай самі тепер вчать дівчат, купують їм квартири, роблять весілля і платять за їхні забаганки.
Може, тоді, коли син сам заробить хоч один мозоль на будівництві чужого щастя, коли відчує, як болить спина від важкої праці, до нього нарешті прийде той розум. Може, колись він подивиться на своїх доньок і зрозуміє, що посіяв у їхніх душах своїм прикладом. Адже діти все бачать. Вони бачили, як можна витерти ноги об рідну матір, коли з неї більше нема чого взяти. І хто знає, куди ці підрослі донечки відправлять доживати віку самого Ігоря та його Аллу, коли ті постаріють і стануть непотрібними?
А я буду жити. Увімкну телевізор, заварю собі запашного трав’яного чаю. Завтра піду куплю фіранки на вікна – такі, як мені подобаються, білі, легкі, з ніжними квітами. Посаджу на балконі герань. Куплю собі теплі капці. Мені шістдесят дев’ять, і в мене вперше в житті є мій власний дім, з якого мене ніхто ніколи не посміє вигнати. Тільки б серце переболіло… Але час лікує навіть такі рани. Переболить і це.
