– Що, Христино? Не спілкується таки з тобою твій син? – запитала мене одна моя родичка, з якою я випадково на ринку перетнулася.
– Ні, – кажу. – Ні син, ні невістка, ні онуки не хочуть зі мною говорити.
– Уявляю, як тобі прикро. І що будеш робити?
– А нічого робити не буду. Подивлюся, що вони без мене робитимуть. Хоча, чесно тобі скажу, мене як маму душа болить, так мені тяжко, що не передати словами.
– Розумію, Христино, розумію… Але ти тримайся, може, до твого сина ще прийде розум. Ну як так можна, таку маму, яка стільки допомогла, тепер відкинути від себе. Що ж це робиться!
Родичка помахала руками, поспівчувала мені і пішла, а я повернулася в свою нову, але самотню квартиру і знову розплакалася.
Мені 69 років. На початку березня я повернулася додому із заробітків з Італії, де була 26 років.
У мене є єдиний син Ігор. Він одружений, має двох дорослих доньок, але дівчата ще не заміжні.
В Італію я поїхала, бо з чоловіком розлучилася. Сину тоді вже було не до нас, він своїм життя займався, тож я поїхала, щоб і йому допомогти, і собі на старість щось заробити, адже після розлучення мені дісталася всього лише невелика однокімнатна квартира в старому будинку.
Син підтримав моє рішення, бо і сам бачив, що на батька надії мало, і що у нас безвихідь.
За три роки я вже робила синові весілля. Одружився він з Аллою, своєю одногрупницею. Невістка відразу вирішила все взяти в свої руки, бо зрозуміла, що гроші у нас є, адже побачила, яке шикарне весілля я синові зробила.
А я собі подумала, що саме так і варто робити заробітчанці весілля – з розмахом, щоб всі сусіди і родичі побачили, що я не даремно на ті заробітки поїхала.
Коли Ігор вже став сімейним чоловіком, я почала всі зароблені гроші висилати їм з невісткою, щоб вони будувалися. Квартири діти не захотіли, сказали, що хочуть жити у власному будинку.
Це навіть краще, – подумала я собі. Бо підуть діти, навіщо тіснитися усім в квартирі. Та й я не вічно в Італії буду. Треба і мені кудись повертатися.
Заробляла з великим завзяттям, і все додому відправляла, нічого собі не лишала. У мене була місія – збудувати будинок, і я вперто йшла до мети.
Син з невісткою дуже раділи, адже дім вийшов пристойний. За мої гроші і ремонт зробили, і меблі купили.
На цьому я не зупинялася, продовжувала і далі все додому відправляти, бо тепер вже онуки росли, хотілося і їм вгодити.
Мені здавалося, що мене діти і онуки люблять, але то мені лише здавалося. Бо своє справжнє ставлення до мене вони показали лише тепер, коли все це сталося.
А трапилося от що. Кілька років тому я приїхала додому, і не хотіла вже йти в свою стару квартиру, бо там жити давно було неможливо.
Оскільки будинок сина вже був повністю закінчений, і вони там жили, то я вирішила на час відпустки пожити разом з ними.
Невістка мені в очі сміялася, намагалася бути приязною, але одного разу я випадково почула, як вона казала Ігорю, що вона проти, щоб я з ними жила.
– А куди мама піде? Це ж її будинок, збудований за її гроші, – каже син.
– Треба швидко робити косметичний ремонт в її старій квартирі, і нехай мама собі там живе, – скомандувала невістка.
Я як це почула, так мені відразу зле стало. То мене діти вирішили випровадити з хати в стару квартиру, де все відпадає?
Говорити я їм нічого не стала, але для себе висновки зробила. Вирішила, що тепер для себе буду гроші складати, і квартиру собі нову куплю. От тільки дітям я про свої плани не сказала нічого.
Син відразу відчув, що щось не так, адже я перестала гроші висилати. Та все ж, весь цей час нехай і через зуби, та вони зі мною спілкувалися, бо сподівалися, що я назбираю кругленьку суму і їм віддам.
А я їх здивувала. Приїхала додому, купила двокімнатну квартиру в новобудові, і на себе її оформила.
От тоді і все почалося. Невістка ще дала мені один шанс – запропонувала, щоб я цю квартиру старшій онучці віддала, а сама йшла жити в свою стару, мовляв, скільки мені одній треба.
Та я відмовилася. І стала для своїх дітей ворогом номер один. Головне, за що? За те, що багато років вони жили за мої гроші. По моїх найскромніших підрахунках я дала їм мінімум 150 тисяч євро. І за це мені тепер така віддяка.
Ну нічого, подивимося, що вони зможуть дати своїм дітям? Може, хоч тоді зможуть оцінити все те, що я для них зробила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
