Олена прокинулася того ранку з відчуттям свята. У дзеркалі на неї дивилася звичайна сільська жінка — з теплими очима, що знали і сміх, і сльози, з сивиною, яку давно не намагалася сховати, і руками, втомленими, але ще міцними. Їй сьогодні шістдесят п’ять. Ювілей.
Вона ще звечора спекла невеличкий торт — з варенням, без кремів, але такий, який завжди любила її донька Наталія. Нарізала оселедця, зробила вінегрет, поставила на стіл білу скатертину, ту, що колись ще мама вишивала. І, мабуть, уперше за останні роки вона чекала не гостей із села, а одну людину — свою доньку.
Наталя живе у місті вже давно. Колись приїжджала часто — з чоловіком, потім із маленькими дітьми. А останні роки все щось не виходило: то бізнес, то лікарня, то відпустка не вдалася. Телефонувала рідко, але кожен її дзвінок був для Олени як промінчик сонця. І от сьогодні — найважливіший день, і мама так сподівалася, що приїде хоч на хвильку.
Вона вдягнула свою святкову сукню — ту, що колись купила до храмового свята, коли ще чоловік живий був. Сіла біля вікна і чекала.
Година, друга, третя…
Сонце поволі хилиться до заходу. Дорога біля воріт порожня.
— Може, затрималась десь, — подумала Олена, — може, дітки малі захворіли… А може, сюрприз робить, от зараз приїде і каже: “Мамо, а ось я!”
Вона вже навіть уявляла, як обійме доньку, як запахне від неї міськими парфумами і чимось дорогим, недосяжним, але все одно рідним.
Та минала година за годиною. Телефон мовчав.
Олена сіла за стіл, налила собі трохи чаю, подивилася на тортик. Серце стислося.
“Навіщо я взагалі той торт робила…” — подумала вона, але зразу ж відмахнулася. “Та ні, не треба ображатися. Донька зайнята, робота, свої клопоти…”
Вона вже хотіла заплакати, коли у двері постукали.
— Та хто б то міг бути?.. — здивувалася Олена.
На порозі стояла Ніна — сусідка, трохи молодша, але така ж жінка-трудівниця, з усмішкою й охапкою останніх осінніх квітів, що росли у неї на городі.
— З ювілеєм тебе, Оленко! — сказала вона, простягаючи квіти. — Дай Боже тобі здоров’я!
— Ой, Ніно, спасибі тобі, — всміхнулася Олена, відчуваючи, як горло стискає від вдячності. — Та проходь, хоч трохи посидимо.
Вони сіли за стіл. Той торт, який Олена пекла для доньки, тепер став святковим для подруги. Випили по чарці домашньої наливки, згадали молодість, сміялися й трохи плакали.
— Ну що, святкуємо без Наталки? — обережно запитала Ніна.
— Та, видно, не виходить у неї… — зітхнула Олена. — Може, завтра подзвонить.
У цей момент у двір заїхала машина. Ніна визирнула у вікно.
— О, то мій Сергій приїхав! — усміхнулася вона. — Казав, що сьогодні з роботи відпроситься, бо хоче мене здивувати.
Сергій був добрим сином — високий, спокійний, працював у райцентрі. Не одружений, хоч мати вже давно радила знайти собі когось.
Через кілька хвилин він постукав до хати Олени.
— Добрий вечір! — привітався, заходячи. — А що це ви тут, жінки, без мене святкуєте?
— Та ось у тітки Олени сьогодні ювілей, — сказала Ніна. — Сідай, Сергію, до столу.
Сергій усміхнувся й сів. Підняв чашку з чаєм:
— За вас, тітко Олено. За ваше здоров’я! Щоб ви ніколи не сумували!
— Дякую, сину, — сказала вона, й очі її зволожилися.
Після кількох хвилин розмов Сергій каже:
— Мамо, я, власне, приїхав не просто так. У мене для тебе сюрприз. Пам’ятаєш, ти казала, що хотіла б хоч раз поїхати в санаторій?
— Ой, сину, то я так, просто казала, — зніяковіла Ніна.
— То не просто, — відповів він. — Я забронював путівку. На два тижні. Біля озера, гарне місце.
— Та я ж не можу кинути хату, город, курей… — почала Ніна. — І що я там одна робити буду?
— Все буде гаразд. Я домовлюсь із сусідом, хай навідається.
Потім глянув на Олену:
— А от тітка Олена з вами поїде. Щоб мамі не було скучно.
— Та ні, Сергію, — відразу збентежилася вона. — Я ж навіть грошей не маю.
— Не переживайте, я все оплачу. Це ж ваш день народження, правда? От і буде вам подарунок.
Олена аж розгубилася.
— Сину, та ти що… Я не звикла, щоб мені хтось таке дарував.
— Значить, пора звикати, — усміхнувся Сергій. — Дозвольте хоч раз зробити вам добре.
І щось у цих словах її так зворушило, що вона аж відчула, як у грудях щось стискається.
Коли вони розійшлися, вже було пізно. Ніна пішла додому, а Олена лишилася одна. Телефон мовчав. Вона взяла його в руки, подивилася — нічого. Тоді тихо поставила на зарядку й лягла.
А вранці — повідомлення.
Мамо, вибач. Учора цілий день була в справах, зовсім забула, що в тебе день народження. Вітаю тебе! Бажаю здоров’я! Цілую.
Без смайликів, без дзвінка.
Олена перечитала кілька разів і сіла на край ліжка.
“Забула… У неї мама одна, а вона — забула…”
Вона взяла з комода стару світлину, де Наталя ще мала, з косичками, у вишиванці. “Я тебе тоді всю ніч сорочку вишивала, щоб гарна була в садочку…” — промайнула думка.
А тепер… забула.
Через кілька днів Сергій приїхав знову. Привіз документи, сказав:
— Тітко Олено, речі зберіть. Ви з мамою їдете в суботу.
І вони поїхали.
Санаторій виявився красивим — сосни, озеро, свіже повітря. Олена спершу почувалася незручно. “Що я тут роблю, старій уже нікуди їздити не треба”, — думала вона. Але потім зрозуміла, що їй добре. Ранкові прогулянки з Ніною, смачна їжа, спокій. І найголовніше — ніхто її не забував.
Щодня Сергій дзвонив матері, питав, чи все гаразд, і щоразу казав:
— І тітці Олені передай привіт!
Одного вечора, коли вони сиділи біля озера, Олена тихо сказала:
— Знаєш, Ніно, мабуть, не дарма ми сюди потрапили. Я стільки років усе сама тягнула — і город, і худобу, і життя. А тут уперше відчула, що хтось про мене подумав.
— То Сергій у мене такий, — усміхнулася Ніна. — Не для показу, а від серця.
Олена подивилася на воду й прошепотіла:
— Дай Боже йому щастя. Бо чужий син зробив більше, ніж моя рідна дитина.
Вона не сказала це зі злом. Просто з гіркотою і тихим розумінням.
Коли їхня невелика відпустка закінчилася, Сергій приїхав по них особисто машиною.
— Ну що, панянки, добре відпочили?
— Так, Сергію. Дякую тобі. Нехай Господь віддячить тобі за твоє добре серце, – тихо сказала Олена і змахнула з очей сльозу.
Коли вони поверталися, Олена почувалася іншою. Зморшки нікуди не зникли, але очі світилися спокоєм.
Вдома, коли вона відчинила хвіртку, знову подивилася на порожню дорогу. І подумала:
“Я чекала дочку. А треба було просто жити, не чекаючи.”
Вона ще раз глянула на небо й усміхнулася. Бо зрозуміла — добро може прийти не звідти, звідки його чекаєш. І не завжди рідні люди стараються для тебе зробити щось добре.
Бо навіть у 65 можна відчути, що тебе хтось любить. Навіть якщо це не рідна дитина. А Наталка за два тижні так і не знайшла часу, щоб приїхати до мами, тому про її маленьку подорож так і не дізналася.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
