Анні Сергіївні було шістдесят п’ять. Вона вже звикла, що літо для неї — це дача. Дочка Надія, що жила з нею у двокімнатній міській квартирі, кожного року з початком травня чемно пакувала мамині речі, садила її в автобус і махала рукою:

— Мамо, свіже повітря, город, рух — це ж тобі на користь!

— Та користь, доню, звісно, — зітхала Анна Сергіївна, дивлячись у вікно автобуса, — тільки якби ти частіше навідувалась…

Дача була стара, дерев’яна, ще від покійного чоловіка. Вона трималася завдяки маминим рукам і любові. Влітку Анна Сергіївна вставала вдосвіта, поливала грядки, пекла пиріжки на старій плиті, заморожувала зелень, сушила яблука. Все — для Надії. Кожного тижня пакувала торбу і передавала до міста:

— Оце петрушка, це малина, а тут кабачки.

Надія дякувала коротко, кивала, але приїхати сама і допомогти — ніколи. У неї ж «справи». А цього літа справи стали особливо важливими, бо в житті з’явився Микола — той самий кавалер. І от у мами на дачі вже чотири місяці самоти, хіба що радіо й коти, що заходили ночувати під веранду.

Одного дня, ще в середині червня, під ворітьми Анна Сергіївна почула жалібне скавчання. Вийшла — лежить у траві цуценя, худеньке, очі — як два ґудзики.

— Ой, Господи, хто тебе сюди підкинув? — нагнулась вона, підняла малого.

Він облизав їй руку й тихенько заскавулів.

— Ну що, Барсиком будеш, — усміхнулась Анна Сергіївна. — Барсик, як колись у нас був…

З того дня вони стали нерозлучні. Він ходив за нею всюди — в город, у сад, навіть на грядках лежав, коли вона сапала. Ввечері вона йому говорила, як людині:

— Ото ми, Барсику, з тобою удвох, і диви, весело, правда?

Барсик слухав, схиляв голову і ніби розумів усе.

Вересень приніс прохолоду. Листя жовкло, ранки стали туманними. Надія телефонувала рідше, але врешті сказала:

— Мамо, вже пора повертатись. Холодно, та й що ти там робитимеш?

— Я готова повертатися, але я не поїду без Барсика.

— Мамо! — Надія підняла голос. — Нам ще тільки собаки в квартирі бракує! Ти що, не розумієш? Він линятиме, гавкатиме!

— А я не залишу його, — твердо відповіла мати. — Він же мій друг.

Телефон замовк. І тоді Анна Сергіївна зрозуміла: цього разу дочка її не забере. А собаку залишити одну вона не може, це ж зрада.

Одного ранку вона сиділа на лавці біля хати, у теплому светрі, з чашкою чаю. Барсик бігав біля неї, носив горіхи — навчився гратись, як білка.

— Хто тебе вчив, дурнику, — сміялася вона, — ніби розумний хлопець.

І тут заїхала темно-синя машина. Біля воріт вийшов чоловік, років під сімдесят, кремезний, з сивими вусами.

— Доброго дня! — привітався. — Ви, певно, сусідка? Я дачу купив поруч, щойно заселився.

— Доброго, — усміхнулась Анна Сергіївна. — Та я тут уже років двадцять, мабуть, господарюю.

— Ого, то ви тут усе знаєте! Мене Михайлом звати.

Вони розговорилися. Він розповів, що після смерті дружини син наполіг, щоб купив дачу — «на свіже повітря».

— Та й сидів би я в місті, якби не син. Каже: «Тату, подивись, як красиво за селом!» А я й справді побачив — гарно тут. А тепер от, — глянув на Барсика, — і компанія в мене є!

— Та це ж мій песик, — засміялася Анна Сергіївна. — Сам прибився.

— Гарний пес. Розумний. Ви щасливі, що маєте такого друга.

Він часто заходив потім — то за порадою, то з кавою, то з пиріжками. Вони говорили про дітей, про минуле, про життя.

Одного разу Михайло сказав:

— Знаєте, Анно Сергіївно, мені здається, що ми з вами ніби знайомі давно. Якось легко біля вас.

— Може, то доля, — відповіла вона, знітившись. — Може, нам так судилось зустрітися на старості літ.

Барсик спав біля їхніх ніг, тихо сопів, ніби теж погоджувався.

Перший сніг застав їх разом. Михайло допоміг замкнути хату, заніс мішки з яблуками до машини.

— То що, поїдемо? — запитав він. — У мене в місті квартира є. І місце для Барсика знайдеться.

— Та… я навіть не знаю, — розгубилася Анна Сергіївна. — Дочка моя не прийняла навіть пса, а тут…

— А тут вас приймуть усі, — сказав він просто. — Бо ви добра людина. І мені з вами тепло.

Вона довго мовчала. Потім глянула на Барсика, на їхню лавку, на сад, і прошепотіла:

— Може, справді пора щось змінити.

У місті Надія навіть не одразу зрозуміла, що мама не повернулася. Коли зателефонувала, Анна Сергіївна спокійно сказала:

— Доню, я поки побуду в знайомих. Усе добре. Не хвилюйся.

— А Барсик?

— Барсик зі мною.

І лише через кілька тижнів, коли Надія випадково дізналася від сусідки по дачі, що мама «з тим новим чоловіком» живе, їй стало якось ніяково. Та й Микола, який жив у неї в квартирі все літо, кинув її, сказав, що не готовий до серйозних стосунків. І тепер Надія залишилася зовсім сама.

А там, у маленькій квартирі на околиці, Анна Сергіївна з Михайлом пили чай, а між ними спав Барсик — їхній спільний пес, що, може, й був тим мостом, який подарував їм обом друге життя.

Анна Сергіївна дивилася у вікно на сніг і тихо казала:

— От бачиш, Барсику, добре, що ти тоді прибіг. Бо якби не ти — я б ніколи не знайшла свого щастя.

І пес махав хвостом, ніби все розумів.

Щастя не питає, скільки тобі років. Воно приходить тоді, коли серце не закрите — навіть якщо йому вже шістдесят п’ять.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.