Від бабусі наша мама успадкувала невеликий будиночок за містом, нас у батьків двоє – я і брат. Мені 30 років, Івану 33. В обох нас уже сім’ї. У брата двоє дітей, у нас із чоловіком син, йому 4 роки всього. Через цей будинок у нас з братом тепер непорозуміння.
Ще минулої осені мама сказала:
– Ми вже пенсіонери, що нам влітку в місті робити? Ми на дачу хочемо. Перебралися б туди у квітні, їхали б у жовтні. Та й ви б дітлахів привозили, самі б відпочивати від міської метушні приїжджали…
Питання стояло в тому, що будиночок останні кілька років стояв нежитловий: бабуся 4 роки жила з моїми батьками. Відповідно, там і ремонт був потрібний, і модернізація. Туалет, ванну, прибудову, котел поміняти, ганок перебудувати, чимось обшити будинок, дах поміняти. Коротше, майже будівництво.
– Одному з вас квартиру залишимо, другому – цю дачу відпишемо, – сказали батьки.
У нас із братом питання з житлом вирішене. Живемо в квартирі своїх половинок. Але своє мати — зовсім інша річ, мало що. Частки у нас з братом були в батьківській трійці за умовами приватизації.
– Вкладаємося, – сказав брат, – тоді мені заміський будинок, а тобі квартира, від частки я відмовлюся, перебудуємо дачу, підпишу на тебе дарчу на долю.
Мене такий розклад влаштовував. Але, як завжди, на словах одне, а насправді інше. Коли дійшло до того, що батькам треба давати гроші то на одне, то на інше, Іван знайшов тисячу і одну відмовку, то ж вкладалися ми, а брат обіцяв віддати. За зиму ми багато зробили. Але квартал, наприкінці якого брат обіцяв премію віддати, ніяк не наступав. Зрештою почав бурчати вже мій чоловік:
– Ми вкладаємось, а в результаті що буде? Батьки твої чекають, не переоформлюють нічого, Іван від частки у квартирі відмовлятися не поспішає. Зрозумій, я не чекаю спадщини від твоїх батьків, але так несправедливо: ми шукаємо, возимо, гроші вкладаємо, а зрештою все буде навпіл?
А мені незручно вже було до мами з татом розпочинати тему оформлення паперів. Образити не хотілося, а то подумають, що ми спимо і бачимо, коли настане час у спадок вступати. Тим більше, мама весь час повторювала:
– Це у тебе чоловік розуміючий і хороший, сама ж знаєш, яка у Івана Тетяна з характером! Не хвилюйся, він вкладеться, а ні, то все тобі відійде. Ні, у квартирі ж у нього частка. Я про будиночок говорю. Знову ж таки, влітку приїжджатимете.
А в лютому Іван видав, що будиночок йому не потрібний, бо його дружина проти. Давай так, квартиру мені, а дім тобі. Нехай батьки одразу оформлюють. А ти свою частку мені подаруєш.
– Але ж розмова про частку була зовсім в іншому контексті, – кажу, – ти подарував би мені 1/4 частину, якби вкладався в будинок нарівні зі мною, а тепер що? І дім, вважай, я будую, і долю тобі подаруй? Так я не погоджуюся.
– Та як хочете, мені дача задарма не потрібна, а з квартирою, нехай – поділимо, якщо що. Вкладатися не буду, відпочивати люблю на морі. Крапка, – заявив брат.
Мама з батьком обіцянку виконали, будиночок у селі переписали на мене. З квартирою питання залишилося відкритим. А на море братик не поїхав, його Таня залишилася без роботи, тож грошей на моря вони не мають. Куди вони поїхали, коли в Івана відпустка настала? Правильно на дачу до батьків. А що? Зручності тепер є, туалет теплий, вода гаряча, плюс ще ліс і річка, а літо спекотне було. Щоправда, веранду не добудували ще, але гаразд, наступного року.
– Ой, а у нас Таня з дітьми гостює, у Івана відпустка скінчилася, він у місті, а їй чого там з дітками сидіти? – щебетала мама. – А ви надовго? Де мені вас усіх розмістити? Може з чоловіком на веранді ляжете? Ночі теплі.
– Мамо, – кажу, – на веранді тепло, але комарі. Таня не хоче перебратися ночувати на веранду?
– Ой, незручно, – зітхала мама, – вона гостя.
Нормально, так? Вона гостя. Другий місяць гостює. І головне, їй же нічого не треба було в цій глушині, а я, господиня, повинна на веранді спати?
– Мамо, – кажу, – ми приїхали на вихідні. Я вже не говорю про те, що я не можу тобі залишити онука на кілька тижнів, бо ти зашиєшся з гостями. Я не ляжу на веранді після того, як мій чоловік і я вклали в те, щоб будинок був зручний, стільки грошей!
– Іван так і сказав, що ти козирятимеш своїми вкладеннями, – почула дружина брата і вийшла до нас, – я до свекрів приїхала, маю право.
– Приїхала ти до свекрів, – відповідаю, – але в мій будинок.
– Не чекав від тебе такого, сестро, – сказав брат.
– Навіщо так, дочко, – у мами очі на мокрому місці, – навіщо ти так з невісткою? Вона й так мало не плакала від образи за Івана, коли дізналася, що ми дім на тебе оформили. І так виходить, що в тебе і будинок, і половина квартири буде, а що в нього?
– А вона не плакала, – питаю, – коли ми з чоловіком відмовилися від нової машини, щоб у хату вкластися? А Іван купив собі нове авто? Вона не плакала, коли ми економили, а вони жили на втіху? Брат сам сказав, що йому не потрібна ця хата. Ні йому, ні його дружині, а тепер що?
– Нема чого перед Тетяною танцювати, – підтримав мене батько, – дочка права. Вона і зять вкладалася, а Іван сам не знав, чого хоче.
Брат ображається, мама продумує варіанти так, щоб і йому щось дісталося, я вже сто разів пошкодувала, що в авантюру з будинком вплуталася. Тільки стосунки зіпсували.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
