У дитинстві я завжди їздила до бабусі в село. Туди приїжджали і мої двоюрідні сестри Лідія та Світлана (я найстарша). Їхня мама, моя тітка працювала на молокозаводі в місті.
Бабуся, як і всі жінки в селі, від світанку до заходу сонця працювала в колгоспі, а дідуся давно не стало — я його не пам’ятаю. Ми з сестричками розважали самі себе, як уміли. Ходили на озеро ловити рибку для кота, купалися із собакою в річці, замість обіду їли яблука та сливи, запивали залишеним бабусею молоком.
І ось ми з сестричками якось у сумний дощовий день вилізли на горище будинку! Там виявилось багато цікавого. Стояла машинка Зінгер, пам’ятаю, на ній була металева пластина і рік викарбуваний – 1866. Ще праска була така велика, в яку треба вугілля засипати. А головним і найтаємничішим об’єктом на цьому поверсі була б велика валіза. Точніше, їх було аж три однакові. Потім я забрала їх усі три собі. Вони й тепер у мене.
А в одній із тих трьох валіз ми знайшли багато дивних фото. Як мені зараз здається, їх було понад 50, у звичайних білих поштових конвертах за одну копійку.
Це були дивні квадратні фото з людьми, і на них було написано англійськими літерами. Я на той час англійську вже вчила у школі та прочитала, що це українські слова, написані англійським шрифтом.
То були фото наших родичів, дітей брата нашої бабусі. Він ще до війни невідомо, як потрапив туди. Починав із шахтаря, а потім став власником шахти в Огайо (цю назву я запам’ятала, як і деякі імена з фото).
Коли ми спитали бабусю, вона нам заборонила навіть відкривати ці валізи, бо такий тоді був час! Щоправда, трохи про свого брата розповіла.
Потім минув час, я закінчила школу, і вступила до університету. А у серпні не стало моєї бабусі. Я поїхала, щоб провести її в останню путь. Із сестричками поплакали, вони ще в школі вчилися. Наступного дня говорю – підемо, бабусині валізи подивимося. А вони розплакалися ще більше!
Загалом, ці валізи з усім вмістом їхня мати, тітка моя, просто спалила! Як непотрібні. А машинку Зінгер і праску, і горіхомолку ще доісторичну зі зламаною ручкою, і багато чого іншого віддала циганам, які метал збирали.
Ось так. Адже всі ці старовинні речі напевно представляли антикварную цінність, як мінімум, а може і культурну, тільки тепер про це вже не дізнатися. Не розумію, як тітка могла так вчинити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
