Світлана не любить весну. Відтоді, як усе це сталося. А зараз знову пишно зацвіли сади, защебетали пташки, природа прокинулася і знову нахлинули сумні спогади.
Тоді теж цвіли садки. Дерево рясно вкрилися білим цвітом, неначе наречені. Світлана вибрала собі таку ж білосніжну сукню, найкращу на все село. Її коханий Олексій незабаром стане її чоловіком – двоє закоханих мріяли про щасливий той день, коли їх поєднають Закон і Небеса. Якось, гуляючи у міському парку, вони почули чудову пісню про кохання.
– Знаєш, Олексію, а ця весна теж така, як у пісні, – весна, кохання, яка настає у житті лиш раз, як у нас, – довірливо прошепотіла вона своєму обранцю.
Але щастя їхнє тривало не довго. На жаль, пісня та дійсно пророчою стала для них саме у день їхнього весілля. Коли нареченому передали конверт, Світлана помітила, як коханий раптово змінився в лиці. Очевидно, він впізнав почерк на білому конверті, тому відразу спробував заховати його, непомітно від тамади і гостей.
Але тамада випередив його словами:
– А ось і ще одне вітання! – бадьорим голосом сповістив той усім гостям. – Наречений, дай сюди його! – і прудко вихопив листа із рук отетерілого Олексія.
Уже з перших слів все стало зрозуміло…
«Коханий, але не мій уже, Олексію! Я щиро рада твоєму щастю, – читав тамада. – Твоя обраниця – гідна твоєї любові й поваги людина, і буде тобі прекрасною дружиною. Жаль лише, що та щасливиця – не я, хоча ще рік тому це мало б бути саме так… – голос тамади ставав дедалі розгубленішим, а тиша у шатрі – ще більш напруженішою. – Та я не тримаю на тебе зла, бо й понині кохаю тебе. Саме тому зичу щастя і тобі, і тій, котра перейшла мені дорогу…»
Усі гості наче заклякли, а Світлана сиділа, немов укопана, не маючи сил підвести очі на того, хто кілька годин тому став її чоловіком перед законом. Думки роїлися у голові вже не бджолами, а шершнями, і важко було зосередитися хоча б на якійсь одній. Відчувала, що сила, яка наростає з її розпачу, болю, образи, може наробити непоправного. У весільному шатрі запанувала цілковита тиша – здавалося, ніхто й не дихав.
Ще раз глянувши на того, хто кілька годин тому став з нею на весільний рушничок, Світлана зняла з себе обручку, віночок, вельон. Зібгала його, аж поніміли руки, кинула в бік нареченого і в безпам’ятстві вибігла.
Мати Олексія, яка теж наче оніміла від почутого, намагалася приборкати ситуацію.
– Доню, отямся! Не роби цього! – прошепотіла свекруха при виході. Гості ошелешено спостерігали, що ж буде далі. Але Світлана наче й не чула слів свекрухи, кинулася бігти. Минула ворота, завернула на стежку межи городами і помчала до річки. Прямувала до розгалуженої натроє верби, що, нахилена до води, вона і до того часто закривала дівчину своїм гіллям від сторонніх очей. І вже аж там, обхопивши руками старе дерево, припала до шкарубкої кори і заридала. Шум води перекривав ридання, річка вдячно приймала на свої плечі солоні краплі дівочої печалі… Як він міг? – крутилося в голові у зрадженої дівчини.
Світлана заміж більше так і не вийшла. З Олексієм розлучилася і відпустила коханого то тієї, іншої. У нього зараз все добре – підростає двійко дітей. А Світлана більше свого щастя так і не шукала. Та ситуація зламала її. І весну вона теж перестала любити, аж надто сильно білий цвіт дерев нагадує їй її білосніжну сукню.
Минуло двадцять років, щоразу весна приходить вчасно і одягає все навколо в білосніжні сукні… І тільки тепер, коли Світлані вже за сорок, вона нарешті зрозуміла, а може не варто було відмовлятися від свого щастя, адже це був просто лист в білім конверті…
За матеріалами – Леся Гудзь «Коли цвіли сади»
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
