Я вже 15 років вдова. З своїм чоловіком я дуже добре жила. Сімнадцять років разом прожили, в шлюбі у нас народилося двоє дітей. У тридцять вісім років я овдовіла, синові тоді було 13, а дочці 15 років.
Коли діти закінчили школу і роз’їхалися до різних міст навчатися далі, я додому не хотіла йти. Там була тиша та самота. Перший рік я не знала, як все це пережити. Але потім якось поступово почала звикати.
У бік чоловіків я навіть не дивилася, мені не хотілося жодних стосунків. Щоб якось зайняти вільний час, щоб не залишатися наодинці зі своїми думками, я повністю віддалася роботі. Брала додаткові обов’язки, знаходила підробітки. Гроші йшли на рахунок у банку, щоби потім віддати їх дітям.
Діти ж будували своє життя, вивчилися, влаштувалися працювати, обзавелися сім’ями, дітьми. Минулого року я змогла зняти накопичені гроші, поділила між сином та донькою та віддала. Вийшла непогана допомога для них обох.
Рік тому у моєму житті з’явився чоловік. Спочатку ми спілкувалися виключно за робочими моментами, потім якось поступово почали зустрічатися. Вже три місяці ми живемо разом. Поки що у мене. Василь розлучений, двоє дорослих дітей, кожен із яких живе своїм життям. Зустрілися, як кажуть, дві самотності.
Про свої стосунки ми нікому не розповідали. Я спочатку не була певна, що з цього щось вийде. Але тепер я чітко розумію, що з цією людиною я хочу прожити до кінця життя.
Мої діти, як я вже казала, влаштувалися в інших містах. Самі вони приїжджають рідко, у них сім’ї, діти та свої справи. Тим більше, зараз, коли не знаєш, що завтра буде. Але ми ще на початку осені домовилися, що я приїду Новий рік до дочки. І я на онуків подивлюся, і вони зможуть відсвяткувати, доки я з дітьми буду.
Я вирішила, що хочу познайомити своїх дітей зі своїм чоловіком. Тому зателефонувала дочці, щоб попередити, що приїду не одна, і житимемо ми в готелі, а не в неї, наче я приїхала сама. Але я не очікувала, що реакція буде саме такою. Вона мене не зрозуміла і не підтримала. Сказала, що я зраджую пам’ять покійного чоловіка. Я почала виправдовуватися, намагалася щось пояснити, але дочка поставила перед фактом, що якщо я не припиню, то вона взагалі зі мною спілкуватися перестане.
Цього ж вечора син зателефонував, він став на сторону сестри. Він також вважає, що я не маю права ганьбити батька такими вчинками. І теж виставив умову – або вони із сестрою та онуки, або чоловік.
Мабуть, їм набагато спокійніше живеться, знаючи, що мати одна живе в самотності. Можна, звичайно, заради їхнього спокою сказати неправду, що немає в мене більше чоловіка, але я не хочу. Вирішила, що залишусь зі своїм чоловіком. Він зі мною завжди, а діти згадують час від часу, бачу їх, дай бог, двічі на рік.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
