fbpx
Життєві історії
Ще до весілля мама подарувала мені квартиру в Івано-Франківську. Але зараз вже майже 9 років ми з чоловіком живемо в столиці і знімаємо житло. Цю квартиру мама продавати не дозволяє, а нам доводиться платити комунальні послуги за дві квартири і при цьому ми не маємо де жити. Але йти проти волі батьків я не наважуюся, так як цю квартиру вони придбали за власні кошти

– Важко нам з чоловіком зараз живеться. Моя зарплата зараз вся, до копійки, йде на оренду квартири, – розповідає 35-річна Вероніка. – А чоловік в кінці літа без роботи залишився. Ні, він, звичайно, на дивані не сидить, шукає, а поки нічого немає, підробляє, щоб нам якось звести кінці. Хапається за все, що можна.

Шукає різні підробітки. Але то для нас мізер – ми їжі трохи купили да за квартиру заплатили, все! Сьогодні знову грошей немає.

– Почекай, ти ж говорила, що за квартиру з твоєї зарплати платите?

– З моєї платимо за наше житло. А за свою квартиру, там, у мене вдома, в Івано-Франківську, вже як вийде. Але борги намагаюся не збирати, плачу навіть тоді, коли складно, ось як зараз. Я краще останні гроші віддам, але буду спати спокійно: боргів у мене немає. А взагалі, важко, звичайно. Уявляєш, закрита квартира стоїть, ніхто там не живе, а платіжки приходять щомісяця, як годинник, на кругленьку суму.

Квартиру, досить велику двійку на малій батьківщині, на Західній Україні, купили Вероніці батьки. Сталося це дванадцять років тому, ще до її заміжжя. Подарували на черговий день народження, і навіть оформили відразу на дочку, щоб та відчувала себе справжньою господинею.

Правда, бесіду з двадцятитрирічною на той момент Веронікою мати з батьком провели. Про те, що це житло – її страховка і міцний тил, куди в будь-який момент можна повернутися, що б в житті не сталося. Квартира дісталася батькам дуже непросто, в неї пішли всі їх накопичення за багато років. Тому своє житло треба берегти –не продавати, не обмінювати, ні з ким не об’єднувати і ні в що не вкладати.

І взагалі нікому краще і не говорити про квартиру. Особливо чоловікам. Нехай думають, що Вероніка її знімає, наприклад.

Вероніка переїхала в нову власність, а буквально через пів року зустріла Анатолія, який пізніше став її чоловіком. Обманювати чоловіка Вероніка не стала, практично відразу сказала правду – мовляв, живу одна, квартира моя, батьки купили. Свого житла у Анатолія не було, та він взагалі якось не бачив себе в рідному містечку з тридцятьма тисячами населення. Мріяв перебратися до столиці, що вони і зробили незабаром після весілля.

– Батьки просто були ошелешені, так сумували, коли ми їхати зібралися! – зітхає Вероніка. – Мама чомусь вважала, що з власної квартири ми не поїдемо. До того ж з’ясувалося, що у нас дитина буде, так вона взагалі не тямила себе. Але відкладати від’їзд ми теж не хотіли, Анатолію роботу запропонували в столиці непогану. Мамі це все дуже не подобалося. Єдине, що її заспокоювало – так це думка, що ми скоро повернемося. Потиняємся з дитиною по чужих кутках і приїдемо назад, в свою двокімнатну квартиру.

Вероніка і сама, чесно кажучи, не знала, як у них складеться в столиці. Чуже незнайоме місто, нікого з близьких поруч, до того ж ось-ось народиться малюк. Може, і справді доведеться повернутися. Такого варіанту Вероніка не виключала. Тому і речей вони з чоловіком взяли трохи. Начебто у відпустку на місяць зібралися. Закрили двері на ключ, зібрали валізу і поїхали.

У столиці влаштувалися дуже навіть непогано. Квартиру в оренду зняли відразу, робота виявилася саме такою, як обіцяли, і зарплата теж. Їм після регіону їх дохід здавався просто казковим. Правда, і витрати тут, в столиці, у них були значно більшими. Ще ж і за свою квартиру треба було платити.

– Слухай, ну а здати свою квартиру, хоча б за квартплату, невже було зовсім не можна?

– Так можна було! – зітхає Вероніка. – Ми навіть здали. Три, чи що, місяці отримували по три тисячі гривень, задоволені були, що не тільки комуналка покривається, але ще залишається. А на четвертому місяці мешканці затопили сусідів і тихо з’їхали. Попали ми на гроші! Ще й їхати туди розбиратися довелося.

А там з’ясувалося, що за світло вони не платили, надсилали мені квитанції, підмальовані в фотошопі. А я не перевіряла, якось довіряла людям. Чоловік тоді сказав, мабуть, здавати квартири – це не наше. Заробили десятку, а віддали в результаті втричі більше. Відключили ми там воду, телефон, закрили все – так і стоїть, дев’ятий рік уже.

Справи в столиці у них складалися непогано. Дитина підросла, вже вчиться в школі, Вероніка кілька років працювала віддалено, а недавно вийшла в офіс.

Єдине, що її пригнічує – орендні платежі, гроші, як вона каже, в нікуди. Якщо порахувати, скільки вони за ці роки переплатили квартирному господареві, можна отетеріти.

А ще це щомісячні платежі за закриту квартиру.

– Так, може, продати вже треба вашу двокімнатну квартиру? Ви живете тут, повертатися не збираєтеся. Беріть кредит, платити будете замість оренди, квартира в регіоні – як перший внесок.

– Так це був би ідеальний варіант! – махає рукою Вероніка. – Але мама категорично проти! Навіть чути не хоче, щоб цю квартиру продати. Так, каже, у тебе є своє житло, в яке ти в будь-який момент можеш повернутися і жити з дитиною, а якщо продаш, і що? Буде половина однокімнатної в якомусь віддаленому районі. Чоловіки приходять і йдуть, розлучаються рано чи пізно майже всі. До цього треба бути готовою.

З чоловіком Вероніка живе добре, розлучатися не збирається, але її батьки про продаж квартири і слухати не хочуть, а йти проти їх волі в цьому питанні Вероніка не наважується. Все-таки квартиру купували вони, дійсно вклали все, що було на той момент. Батьки не хочуть, щоб квартира стала спільною власністю дочки з чоловіком, але ж від цього можна якось застрахуватися. Оформити шлюбний договір. Але для мами це не аргумент.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page
facebook