fbpx

Ще багато років тому мої свекри віддали доньці свою квартиру, бо вважали, що син так, як донька ніколи не догляне. Світлана їздила до них, возила продукти, допомагала, а потім не стало її

Ще багато років тому мої свекри оформили дарчу на квартиру на свою рідну доньку, бо дуже любили її і лише в ній бачили свою опору на старості років, були впевнені, що син ніколи так не догляне батьків, як рідна донька.

Мої свекри любили і зятя та надіялися, що донька Світлана їх догляне на старості років, тому й допомогти вирішили їй.

Звісно, що ми з чоловіком це все знали. Петро вважав, що це правильно – нехай віддають, а сестра доглядатиме, і у нас клопотів тоді менше буде. Тоді, звісно, моєї думки ніхто й не запитував, бо я чужа людина в їх родині. Вирішили й самі все, без мене.

А потім Світлана вмовила батьків продати ту квартиру, бо з чоловіком взяли кредит на власний бізнес, який мав принести їм дуже гарний дохід.

На жаль, започаткована ними справа зовсім не пішла, а гроші самі повернути не змогли. Квартиру продали, батькам купили стару хатину в малому селі.

Після того Світлана таки частенько навідувалася до тата й матері, привозила їм якісь харчі, допомагала на городі і по господарству, а потім, на жаль, її не стало.

Пішла вона молодою, на жаль, ще у віці 50 років.

Моїм свекрам в селі було важко одним, онуки доньки не навідувалися до них, а зятю тим паче було не до них і вони стали кликати до себе мого чоловіка, адже потребували в усьому допомоги. І чим частіше Петро їздив до них допомагати, тим частіше вони його звали.

Тепер вже свекри старі: їй 73 роки, а йому – 75. Вони дійсно самі робити нічого не можуть, ледь не кожен день Петрові телефонують, скаржаться на щось постійно, просять допомоги. Мій чоловік і не може так часто їздити до них, та й далеко дуже, це витратно для нас в такий час, адже зараз нам і самим важко. І батьки стали просити сина, щоб забрав до себе в місто, адже він вже набагато рідше їздив до них.

А я прямим текстом кажу Петрові, що в квартирі мені їх не треба. У нас хоч і трикімнатна, але двоє дітей. Та й доглядати за ними я не збираюся. Хату їх в селі продати неможливо, вона там нічого не варта, суцільні копійки, а ще в такий важкий час. Там валиться вже, потрібен серйозний ремонт, її й даром не хоче ніхто, хіба що город обробляти, бо він там давно бур’янами заріс. У батьків пенсія є, доньчині діти, хай їх і вмовляють, раз квартиру забрали.

Єдине чим я можу допомогти батькам чоловіка, це знайти гарний будинок для літніх людей. І знаєте, що мене здивувало найбільше, що навіть рідні люди мене осуджують, кажуть, що я совісті не маю, адже, як би там не було, а це ж батьки чоловіка. Якби Світлана була поряд, вона б доглядала, ніхто ж не знав, що все станеться так.

А я не хочу брати на себе такий тягар. Я теж вже не молода, щоб доглядати за ними. Чоловік розуміє мене, але йому і батьків своїх шкода.

Петро ходить сумний вже тиждень. Ну що тут можна зробити? Мені теж його шкода, але нам і самим зараз важко, ще й двох пенсіонерів доглядай.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page