Нас у батьків було двоє: я і мій рідний брат Іван.
Народилися й росли ми в селі, дитинство наше було не особливо яскравим, напевно в ті роки багато дітей так жили.
Пам’ятаю, мама з татом багато працювали і нас привчали до роботи.
Отак – прийду зі школи, а вдома на мене чекає ще багато роботи по господарству, та й брата мого.
Звісно, я не скаржуся, адже в ті роки всі люди в селі так жили, адже роботи багато біля землі й господарства і батьки нас ще з дитинства привчали їм допомагати.
Заможно ми ніколи не жили, але тато з мамою нас з братом любили, намагалися теж дати нам, що могли, щоб ми жили не гірше інших дітей.
Іван старший за мене на 7 років, коли він закінчив навчання в школі, то подався в місто навчатися, оскільки вчився добре, то й вступив до інституту.
Доля в мого брата склалася дуже добре, я вважаю, що йому пощастило в житті.
Ще студентом, по обміну, він потрапив в Англію, там і закінчив навчання, згодом одружився, має дуже добру роботу, працюють з дружиною вдвох, вже квартиру велику придбали.
Моя зовицю звуть Єва, вона родом з Англії. Я жодного разу не бачила в очі, лише по відео декілька разів. Брат в село до батьків рідко дуже приїжджав, дружина ніколи не їхала їхати, Іван про це не говорив, уникав розмови про неї, але це й так було зрозуміло, що ми зовсім не цікаві їй.
Де ми і наше село, а де її Англія. Для неї ми ніхто, можна сказати, хоча вона кохає нашого Івана, він гарний в нас і розумний дуже, пощастило їй.
Найприкріше було батькам, адже син наче й є у них, але вже став чужим і дуже далеким.
Коли сусіди мамі говорили:
– Надіє, от тобі пощастило, син так добре влаштувався за кордоном, так нікому не пощастило в нашому селі.
А мама лише голову схиляла. Хіба то щастя? Он в людей хоч діти бідують, але поряд живуть, вони онуків бавлять, допомагають їм, на подвір’ї гамір і сміх, а в них що.
Один раз син приїде на 3 роки, привезе якихось заморських продуктів, посидить гарно одягнений біля столу, по родичах походить та й все. Ніби є дитина, а ніби й немає.
Лише одна проблема є в Івана, немає в них дітей
Я теж заміж вийшла, пішла жити до чоловіка в квартиру двокімнатну його, зараз виховуємо двох діток, але живемо далеко від батьківського села, 260 кілометрів в одну сторону, не наїздишся, особливо.
Але ми завжди намагалися їздити до моїх батьків, особливо садити і копати картоплю, знали, що їм важко то самим.
Так і виходило, що про батьків дбала і навідувалася до них лише я зі своєю сім’єю, брат мій за кордоном живе.
Та згодом тата не стало, мама дуже постаріла, сумувала за ним.
Тепер сама в старенькій хаті сидить, вже ні господарства немає, нічого, вже й робити нічого не може.
Тоді я вирішила братові подзвонити:
– Іване, мама вже наша захворіла, нічого робити не може, потрібно вирішувати щось, мені важко з нею.
А він мені каже:
– А що там вирішувати? До себе її забирай! Так усім буде добре. Хата тобі.
Я була така здивована і розчарована його відповіддю, що й не знала, що сказати на це, бо зовсім не очікувала почути такого.
Я не можу її забрати, у нас квартира двокімнатна. І в селі не можу сидіти – у мене сім’я!
Що робити тепер я зовсім не знаю. Просила мамі, щоб сама братові дзвонила, просила в нього допомоги. А вона:
– Іринко, а що я йому скажу?
Тепер не знаю, що робити. За всі ці роки брат ніколи про батьків не дбав, привезе якихось пару сотень доларів, як приїде, на тому й все. Знаю, що його дружина жадібна для нас, вона не хоче, щоб він родині своїй в Україні грошима допомагав.
А брат мені про хату згадує, яка вже розвалиться скоро, бо стара і не потрібна нікому.
Я так заплуталася. Що робити не знаю.
Фото ілюстративне.