Лідія Володимирівна з чоловіком все життя мріяли жити не у високому будинку, а на своїй землі, тому ще 10 років назад вони побудували за містом великий будинок на дві сім’ї. Все вийшло так, як вони задумали – тиша, свіже повітря, і навколо тільки рідні і близькі.
– Хотіли, щоб велика родина була, діти, онуки! – розповідає Лідія Володимирівна. – Ну, з великою родиною вийшло не дуже, один син тільки у нас. Працювали багато, заробляли, бо будівництво вимагало чималих коштів. Кілька років тільки цим будівництвом і жили. Але зате вже й будинок вийшов що треба! Сину відразу сказали – у тебе зате житлове питання буде вирішене раз і назавжди! Пів будинку з окремим входом, всі зручності, два поверхи, кухня, дві спальні. Заїжджай і живи! Це тобі не однокімнатна квартира на десятому поверсі.
Синові Артуру тридцять один рік, три роки тому він одружився і дійсно з дружиною Наталею заїхав на «свою» половину. Тоді ще ці метри офіційно належали батькам. З однієї половини на іншу можна було пройти через двері всередині будинку, або через вулицю. До кожної половини будинку прилягала невелика земельна ділянка.
Кілька перших місяців дві сім’ї жили добре і дружно. Невістка, за словами Лідії Володимирівни, спочатку «слухалася», кивала, усміхалася і не суперечила. Робила, що їй говорили – втиралася в довіру. А потім потихеньку почала показувати свій справжній характер.
– Покривала мої прибрала з м’яких меблів, я як побачила, там прямо недобре стало – не своє, мабуть, не шкода, сидить прямо на дивані в вуличних джинсах! Ну правильно, не вона ж ці дивани купувала. Стільці соває по ламінату в кімнаті, вони ж його дряпають!
Звичайно, я час від часу робила невістці легенькі зауваження. Через це Наталя якось влаштувала сцену – я тут не відчуваю себе вдома, Лідія Володимирівна весь час господарює! Я поїду додому, до мами!
Нехай би їхала, якщо не вміє цінувати чужу працю. Але чоловік вирішив зробити все по-іншому, каже, ми двері замуруємо, пів будинку на вас перепишемо офіційно, мама ходити не буде, я з нею поговорю… Я проти була цього подарунка, чоловік наполіг. Мовляв, для кого ми тоді і будували цей будинок, якщо не для сина? Зараз він дуже шкодує про своє таке рішення.
Двері на батьківську половину в результаті замурували, пів будинку офіційно подарували синові.
– Я вважаю, що цей подарунок став нашою найбільшою помилкою! – розповідає Лідія Володимирівна. – Як виявилося, не доріс син ще до таких подарунків! Хоча, звичайно, я так розумію, це дружина його напоумила.
Після того, як ми ці двері замурували, мені доводилося одягатися і через вулицю до них ходити. Я до сина з докорами, а він – ви, каже, нам цю половину будинку подарували! Я йому – і що, мені тепер і зайти не можна?
А одного разу я до них зайшла, невістка спить, дивлюся, в пральній машинці білизна кисне, з вечора ще, напевно. Я витягла її і почала вішати. Наталя піднялася, мене побачила, закотила чергову сцену, одяглася і поїхала до матері. Увечері син подзвонив, сухо сказав, що свою половину будинку виставив на продаж. Я не повірила спочатку, думала, ну не міг він так з нами вчинити.
Але син не жартував, продав пів будинку за безцінь і купив собі однокімнатну квартиру в місті. У будинку тепер за стіною чужі люди, чоловік ходить похмуріше хмари, син не дзвонить.
Ми досі не можемо зрозуміти, як син міг так з нами вчинити…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
