Інна стояла біля вікна, притискаючи до грудей чашку з кавою. На підвіконні лежали квитанції — останній платіж за квартиру. Вона ще не вірила: нарешті — своє. Свої стіни, свій диван, своя маленька кухня, де пахло кавою і надією.

— Сергію, ти розумієш? — усміхнулася вона, дивлячись на чоловіка. — Ми більше нікому нічого не винні. Це — наш дім.

— Так, Інно. Наш, — сказав він тихо, торкаючись її плеча.

Вони три роки знімали квартири, змінюючи господарів, як пори року. Інна працювала до знемоги — удень бухгалтером, а ночами брала онлайн-роботу, щоб заробити зайві гривні. Відмовляла собі у сукнях, косметиці, навіть у вихідних. Сергій працював на станції техобслуговування, допомагав, як міг. Разом вони йшли до своєї мети — однокімнатної квартири, яку з гордістю називали “гніздечком”.

Та щастя тривало рівно тиждень.

Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха — пані Галина, із валізою й виразом «зараз усе поясню».

— Діти, доброго вечора. Не лякайтеся, я ненадовго, — почала вона, роззуваючись. — Просто в мене зараз… складнощі.

— Які складнощі? — Інна навіть не встигла сховати здивування.

— Та квартира, що я здаю… ну, сама розумієш, життя дороге, а ще я трохи прихворіла. Лікарі кажуть, треба лікування, а гроші потрібні. Я вирішила поки здати свою квартиру квартирантам — вони гарні люди, заплатять наперед. А я поживу трохи у вас.

Інна від несподіванки навіть не відразу підібрала слова.

— У нас?

— А де ж іще? — Галина усміхнулася, ніби це було очевидно. — У вас же тепер своє житло, місце знайдеться.

Сергій, який щойно вийшов із душу, витираючи волосся рушником, лише знизав плечима:

— Мамо, ну звісно, поживеш трохи. Що тут думати.

Інна ковтнула клубок у горлі.

— Сергію, можна на хвилинку? — вона потягнула його на кухню, зачиняючи двері. — Ми щойно переїхали. Тут одна кімната. Де вона буде спати?

— Та там, у кімнаті, на дивані.

— А ми де?

— Ну, поки що… на кухні. Там же розкладний диванчик.

— Ти серйозно? — у голосі Інни задзвеніло роздратування. — Я три роки недосипала, працювала ночами, щоб мати це житло, а тепер я маю спати на кухні, бо твоїй мамі захотілося здавати свою квартиру квартирантам?!

— Не говори так, — насупився Сергій. — Вона ж хвора. Їй треба допомога.

— Я не проти допомоги! — Інна зітхнула. — Але можна допомогти грошима, ліками. Ми ж не можемо усі троє тіснитися тут!

У двері постукала Галина.

— Діти, а у вас є чайник? Бо мій в сумці, я його брала, щоб квартирантам не лишати.

Інна на мить заплющила очі.

Почалися «тимчасові» дні, які швидко перетворилися на тижні. Галина займала кімнату, складала свої речі у шафу, переставляла вазони й коментувала все підряд.

— Інно, оту штору треба поміняти, вона темна, давить на очі. І цей килим… ну, якось не по-людськи, — повчала вона.

Інна спала на кухні, прокидалася від кожного звуку холодильника й думала: “Це ж мій дім. Мій! Але я тут — гість.”

Одного вечора вона не витримала.

— Сергію, я так не можу. Ми не живемо, ми виживаємо. Я ходжу, як тінь у власній квартирі.

— Потерпи трохи, мамі важко зараз.

— А мені легко? — крик вирвався з глибини душі. — Ти забув, як я ночами працювала, як ми відкладали кожну копійку? Я не для того все це робила, щоб твоя мама здавала свою квартиру, а ми спали біля плити!

Сергій мовчав.

Наступного дня Інна повернулася з роботи й застала Галину, що розмовляла телефоном.

— Та ні, Маріє, я ще поживу трохи у дітей. Квартиранти ж оплатили на три місяці наперед. От як заплатять ще — може, й далі залишусь. А тут мені добре, тепло. Інна, правда, трохи втомлена, але то нічого, молоді витримають.

Інна просто сіла на табуретку й заплакала.

Того вечора вона довго мовчала. Потім написала чоловікові повідомлення, хоч він сидів у сусідній кімнаті: «Або ми говоримо серйозно, або я їду до мами на кілька тижнів. Я не можу так більше.»

Сергій прийшов. Сів поруч.

— Ти права, — сказав він нарешті. — Я поговорю з мамою завтра.

Наступного ранку за сніданком він несміливо почав:

— Мамо, послухай… може, тобі все-таки краще повернутися додому? Ти ж бачиш, нам усім тут тісно.

Галина одразу спалахнула:

— То ви мене виганяєте? Сина рідного налаштувала проти матері!

Інна мовчала. Вона знала — тепер синові треба самому зробити вибір.

Сергій глибоко вдихнув.

— Ніхто тебе не виганяє, мамо. Але це наше житло. Ми так довго до цього йшли. І ти ж маєш де жити. Просто будь справедливою.

Мама зібрала речі і за кілька хвилин її вже не було в квартирі, зате її голосіння було чути на весь підʼїзд.

Тиждень мовчанки. Сергій не знаходив собі місця, його мучило сумління, що він і справді вигнав рідну маму.

Та в суботу з самого ранку вона заявилася. Вигляд у неї був не такий уже і поганий.

— Ну, добре. Може, я й справді трохи перегнула. Ви молоді, вам треба простір. А я вже… звикла командувати.

Вона тоді поїхала до своєї рідної сестри скаржитися на сина, а та їй швидко «мізки вправила».

Вони попили чаю. Перед від’їздом мама залишила на кухонному столі конверт.

— Це вам, — сказала. — Трошки грошей, я все одно заробила від квартирантів. Купіть собі щось гарне. І не сердься, Інно. Я просто… не хотіла бути самотньою.

Коли двері за нею зачинилися, Інна нарешті вдихнула на повні груди.

Вона підійшла до вікна. Осінь малювала по шибках дощові візерунки. Сергій обійняв її.

— Пробач, — прошепотів. — Я не одразу зрозумів.

— Головне — тепер зрозумів, — тихо відповіла вона. — Це не просто квартира. Це наш дім. І ніхто більше не має права вирішувати, як нам у ньому жити.

Вони стояли поруч — втомлені, але щасливі. Бо обоє зрозуміли, що тепер це їхній дім, і інколи його доводиться захищати навіть від «своїх».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.