fbpx

Сестри поїхали додому після дзвінка мами, в якому вона повідомила, що батько їх чекає. Але дівчата не встигли. Мама сказала, що батько весь вечір питав про них. Віра поїхала в місто одна. А Ксенія з матір’ю залишилися жити в селі

Віра поспішала на вокзал, щоб зустріти свою сестру. Вона згадала, як кілька років тому сама зробила так само – з маленькою валізкою, в поношених, відданих сусідкою, чобітках, приїхала в це місто. Змінити своє життя, стати кимось, крім дочки, сестри і хорошої учениці сільської школи. Її ніхто не зустрічав, все потрібно було робити самій. І Віра робила. Вступила до училища, знайшла місце у гуртожитку.

Батько Віри і Ксенії, Тарас Петрович, був простим рибалкою, він йшов з бригадою рибалити на річку. Видобуток здавали в місцевий рибопереробний комбінат, який і годував всіх жителів села.

Мати дівчаток, Марія, невигадливу своє життя любила, але дочкам хотіла іншої долі. Саме вона і радила Вірі їхати з села:

– Їдь, донечко. Ти розумна і робота знайдеться хороша. Пора нашу сім’ю в люди виводити!

І ось тепер, відучившись і отримавши кімнату в комуналці, жінка зустрічала свою молодшу сестру, щоб показати їй зовсім інше життя.

Але Ксенія була іншою, дуже схожою на батька.

– Ой, Ксеню, – хитаючи головою, твердила мати. – Всі дівчата, он, коси заплітають, сукні шиють, та в клуб ходять, а ти все на пристані з чоловіками-рибалками ходиш. І що ти в цьому знайшла?

Тарас не показував цього, але в душі пишався молодшою донькою. А мама все мріяла, що молодшу доньку до старшої в місто відправити, може, вона там зміниться.

В місто Ксенія їхала без особливого бажання. Тарас, коли дочка виїхала, не дозволив дружині прибрати в шафу штормовку доньки, і заховати в сарай її чоботи.

– Вернеться моя помічниця, ось побачиш! Їй це все знадобиться!

Віра побачила сестру ще здалеку. Та, повільно йдучи по перону, несла точно таку ж валізу, яка колись була і у самої Віра багато років назад. Історія повторювалася, тільки героїня була зовсім іншою. Сестри обнялись і пішли до метро.

– Ну ось. Заходи. Я тобі тут постелила, на кушетці. Ось тумбочка тобі, ванна в кінці коридору. Іди поки, душ прийми. Мило там, на раковині, суничне візьми. Одяг я тобі новий дам. Пора припинити пахнути, як рибний магазин!

Ксенія, втомлена і якась скляна, робила все, що веліла сестра.

Вступні іспити, провал і робота на хлібобулочному комбінаті, вечірні походи по місту, театр, кіно і танці в Будинку культури. Ксенія вбирала все, що потрібно було, щоб стати такою, як хотіла сестра. Щиро і цілком віддаючи себе Ксенії, Віра старалася, але відчувала, що все марно.

Ксенія наче пропускала все через себе, а потім забувала, сидячи вечорами біля вікна і дивлячись кудись у далечінь. Десь там, за кілометри від цієї кімнати, висить на цвяшку її штормовка, чоботи, притулившись в кутку, тихо спершись на батьківські, високі чоботи. Все готово до її повернення. Потрібно тільки трошки почекати…

– Я додому поїду, треба батьків відвідати! – якось сказала Ксенія.

– Навіщо? – здивувалася сестра. – Вони ж писали, що все добре.

–Я хочу. Мені в село треба, розумієш. Мені потрібно хоч краєчком ока побачити нашу річку…

– І не думай! Тут у тебе робота. Ти спочатку на квиток назбирай, а потім їдь!

Віра знала, що не має рації. Але вона ж тоді утрималася, подужала, перетерпіла, коли було важко і сумно, вона заборонила собі повертатися додому. Тому що мати вірила, що дочка досягне кращого, тому що так було треба! Тому що повернутися – значить визнати свою слабкість, тому що якщо дозволити собі поїхати додому, то на зворотну дорогу в міське життя сил вже не буде.

Віра, не бажаючи зізнаватися в цьому, любила рідні місця так само сильно, як і її молодша сестра. Але вона загнала цю любов кудись далеко, зачинила двері і навісив великий замок. Вона буде такою, якою не змогла бути мама, «стане кимось», щоб батьки пишалися нею. А річка? Річка почекає…

Сестри таки поїхали додому – після дзвінка мами, в якому вона повідомила, що батько занедужав. Але дівчата не встигли… Мама сказала, що батько весь вечір питав про них…

Ксенія, дивлячись на двері, чула у себе в голові тільки одне слово: «Чекав, чекав, чекав…». Чекав, зберігаючи її штормовку, чекав, дбайливо притуливши до стіни її гумові чоботи, чекав, а вона не встигла…

Ксенія раптом кинулася до дверей, відчинила її і вибігла на вулицю. Вона прагнула до річки, до води, до тієї, яка була однією на двох, любов’ю і сенсом існування в цьому Богом забутому місці.

– Я повернулася, тату! – тихо прошепотіла Ксенія. – Спасибі, що чекав, прости, що запізнилася…

Віра поїхала в місто одна. А Ксенія з матір’ю залишилися жити в селі. Кожна з сестер вибрала свій шлях, щоб не запізнитися прожити своє життя.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page