Мені 46 років, у мене є старша сестра Світлана, яка все життя вважає, що їй всі мають допомагати, бо їй в житті не пощастило. У мене є сім’я, двоє синів, які зараз навчаються в іншому місті, живуть в гуртожитку, підробляють трохи.
Сестра моя розлучена, ростила дочку сама, а тепер Марина повторила долю матері – ростить дитину без батька. І зараз сестра ще більше прибідняється, всі родичі мають шкодувати і її, і її доньку.
Я і справді Світлану спочатку шкодувала, бо проживши в шлюбі всього 6 років, вона залишилася сама з донькою. Наша мама відразу кинула всі сили, щоб їм допомагати. Навіть коли я теж вийшла заміж, мама все турбувалася про старшу сестру.
– Тобі легше, ти з чоловіком, – говорила, – а Світлана одна.
Світлана, до речі, жити з донькою прийшла до мами, Маринка була доглянута завжди, до садка навіть не ходила, з нею наша мама сиділа, а мої діти в садку росли, і з ключем на шиї постійно в дворі ходили, поки я на роботі.
Мами не стало, коли Марині було 15 років. Її квартира дісталася квартира Світлані з донькою, а мені мама заповідала гроші на своєму вкладі. Там була смішна сума (приблизно 200 доларів, якщо перевести по курсу), але мама вважала, що так буде справедливо, бо сестрі потрібніше.
Чоловіка мого постійно на допомогу кликали, і потім сестра все просила: відвези, привези, допоможи, пересунь, зроби. І все зітхнувши: я ж сама — ну він робив, їздив, допомагав. А мені доводилося постійно вислуховувати від сестри, як їй нелегко живеться.
Марина тим часом поїхала поступати в обласний центр.
– Донька вчиться, так важко її одній тягнути, – нудила Світлана. – Я не хочу, щоб вона поверталася до нашого містечка, нехай в обласному центрі влаштовує життя. До речі, у твого чоловіка тітка там живе, вона Маринці зачепитися допомогти не зможе? Ну, там, із житлом допомогти, роботу знайти…
Через 6 років після Марини наші сини поїхали вчитися в обласний центр, а мені й на думку не спало просити тітку чоловіка про щось подібне.
Світлані я відмовила, то образи були на кілька місяців, поки їй знову наша з чоловіком допомога не знадобилася. Марина влаштувалася працювати в області, житло зняла, кілька років там жила. А з того часу, як Марина повернулася до мами, так і зовсім перепочинку від скарг сестри не стало.
Марина повернулася не одна, а в цікавому стані та відмовою майбутнього батька оформити стосунки. Світлана дочку прийняла, вилила мені душу і тепер почала смикати мою сім’ю з подвоєною силою: допомога була потрібна ще тепер і Маринці, самотній майбутній матері.
Нещодавно Світлана почала говорити про те, що вона не стає молодшою, що Марині треба влаштовувати своє життя, а то їй, бідній, нікуди чоловіка привести, а внучці потрібен тато. І так туманно натякає при цьому мені, що не проти пожити зі мною.
– У мене все одно немає нікого, крім тебе і Марини з онукою, хлопці твої вчаться, невідомо чи повернуться, а кімната вільна стоїть.
Я тоді твердо відмовила, нагадала, що у мене є чоловік, діти. Марині треба життя влаштовувати? Нехай улаштовує, але не за рахунок моєї родини.
Ми з чоловіком цю квартиру заробили самі, ми хотіли жити своєю родиною. Вибач, Світлано, але ти не немічна старенька, не моя мама, щоб я про тебе дбала. У тебе своя сім’я є, Марина, онука. І житло є, завдяки нашій мамі.
– А ви хто? – скривилася Світлана. – Ви не моя сім’я? Так я і знала, що справа у маминому спадку. Через нього ти до мене, як до чужої людини ставишся.
Я промовчала, нехай думає що хоче. Образилася? Значить у мене є невеликий перепочинок. Все одно скоро скоро сестра зателефонує, попросить у черговий раз щось для неї зробити. Мені здається, що сестра і на пенсії буде вважати, що ми їй щось винні, бо вона така людина.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
