У мого чоловіка є рідна сестра, Тетяна. Їй не зовсім пощастило з заміжжям, і тепер вона вважає, що їй має допомагати брат, тобто мій чоловік.
Я все розумію, допомогти інколи можна, але ж усьому є межа. Та й зрештою, хто їй винен, що вона невдало вийшла заміж?
Чоловік у неї і справді так собі, але ж вона сама його вибрала, і добре бачила, за кого заміж виходила.
У них зараз доволі складне фінансове становище, мало того, що її чоловік нічого не заробляє, так він ще кредитів понабирав, а віддавати їх нікому.
Свекруха зовиці допомагає їм чим може, і сама Тетяна переконана, що саме так і має бути, адже на її думку, це мама чоловіка винна, що він виріс саме таким.
Чоловік Тетяни ще один кредит не віддав, а вже інший бере, хоче жити що називається «на широку ногу».
І Тетяна його в цьому підтримує, бо вважає, що жити треба тут і зараз, а не відкладати все на потім.
Ми з чоловіком непогано живемо, маємо гарно обставлену власну квартиру.
А Тетяна дивиться на нас, і хоче все так само. Вона так прямо мені і сказала, що хоче, щоб у них було так само красиво, як і у нас.
Часом мені здається, що вона нам навіть заздрить, і то дуже сильно.
У мене працює чоловік, я зараз в декреті, але без діла не сиджу, постійно підробляю десь, і мені це непросто робити з малою дитиною на руках.
Нам ніхто нічого не давав, ми самі всього досягли.
Мама мого чоловіка теж доньку підтримує, каже, що краще вже такий чоловік, ніж ніякого. Та й дитина має батька.
Допомагати Тетяні, на її власну думку та на думку свекрухи, маємо ми з чоловіком.
Логіка проста – ми маємо більше, тому повинні ділитися.
Але що-небудь Тетяні теж не підходить.
Якось я принесла їй дитячі речі, з яких наш син уже виріс. Тетяна їх брати не захотіла, бо вони вже ношені.
Виходить, я маю її дитині нове купувати? Чи як? У мене є власний син, про якого я маю дбати. А в її сина є батьки.
Зверхність Тетяни мене так вразила, що після цього випадку речі стала віддавати своїм подругам, чиї діти були молодші.
Всі дякували, жодна не відмовилася, адже дитячі речі зараз дуже дорогі.
Тепер сестра чоловіка вибрала іншу тактику – вона зичить гроші в своєї мами. А свекруха, відповідно, бідкається моєму чоловіку, що немає змоги навіть до кінця місяця якось дотягти.
Не допомогти мамі мій чоловік не може, тому дає їй гроші, стільки, скільки вона просить. Зрозуміло, що про ніяке повернення не йдеться.
Таким чином наші гроші все одно перебігають до зовиці, як не крути.
Тоді я запропонувала чоловікові, щоб ми мамі не грошима допомагали, а продукти купували.
У перший же місяць, коли ми закупили та привезли свекрусі продукти тривалого зберігання та дещо для господарства, все зникло за кілька днів.
Зовиця просто приїхала, і все забрала. А нам пояснила, що мама сама їй все віддала.
Після цього я зателефонувала свекрусі і кажу, мовляв, ми з чоловіком не будемо навіть намагатися Вам допомогти.
Ми викроюємо кошти для Вас, а утримувати Вашу дочку у мене немає найменшого бажання!
І тут свекруха мене здивувала, вона сказала, що я взагалі тут ні до чого, а їй допомагає син, тому вона вправі розпоряджатися цією допомогою як сама захоче.
Того ж вечора у мене відбулася серйозна розмова з чоловіком.
Я сказала, що готова давати його матері на комуналку три тисячі гривень в місяць і не більше.
Якщо треба буде здійснити велику покупку, про це слід попереджати заздалегідь.
Чоловік зі мною погодився. Тепер ніяких інших допомог ми не будемо здійснювати.
Тетяна кілька разів до нас приходила, пробувала нас присоромити, що нам так добре живеться, в той час як вона і мама рахують кожну гривню.
Слухати її я не стала, у неї своє життя, у нас своє. Ми їй нічого не винні.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
