– Ярославо, нам серйозно поговорити треба, – сказала мені сестра по телефону. Я відразу зрозуміла, про що йтиме мова, адже нещодавно не стало нашої мами, заповіту вона не залишила, тому очевидно, що розмова стосуватиметься спадщини.
Сестра мені зателефонувала у вівторок, і сказала, що вона приїде на вихідні в село, тож я стала готувати відповідні папери.
Ми з нею вже теж не юні, мені 50 років, Анні 48. Вона першою вискочила заміж і переїхала жити до свого чоловіка в сусідню область.
У нас обох є по двоє дорослих дітей. Наші батьки були дуже хорошими людьми, і завжди наказували нам, що що б не сталося – щоб ми не сварилися, а жили мирно, в любові і розумінні.
Батька першого не стало, ми з мамою залишилися в нашій хаті. Мама якось мене запитала, чи я не ображуся, якщо вона свій будинок нам обом з Анною залишить.
– Не можу я її обділити, бо вона така ж дитина, як і ти, щоб потім образи на мене до кінця життя не мала, – важко зітхнула мама.
А коли її не стало, то з’ясувалося, що вона взагалі заповіту не залишила.
Ми з чоловіком в цій хаті прожили останніх 10 років, і вклали в неї чимало своїх коштів, бо сподівалися, що вона нам залишиться.
– Ну що ж, доведеться ділитися з твоєю сестрою, – змирився чоловік.
Він бачив, як я переживаю, і заспокоїв мене, що має відкладених кілька тисяч доларів, і ми грошима заплатимо сестрі її частку.
Проте, суботи я чекала з осторогою. Ми завжди з сестрою добре жили, і я не сподівалася, що вона отак відразу за спадщину візьметься. Але вирішила, що вже буде як буде.
Анна приїхала, як і обіцяла, під обід. Я накрила стіл, думаю, ситими краще такі справи вирішувати.
Сіли ми разом, пом’янули батьків, а тоді сестра мене і питає:
– Ти, напевно, здогадуєшся, за чим я приїхала?
Я опустила голову, і пішла по гроші.
– Ось, – кажу. – Сподіваюсь, що цього вистачить.
– Що це? – здивовано запитала сестра.
– Гроші, – кажу.
– Які ще гроші?
– За твою частку…
Анна аж руками заплескала, бо такого вона від мене не очікувала.
– Сестричко, ти що, мене образити хочеш? – суворо глянула вона на мене.
– Мало… Я так і думала, – стала бубоніти я собі під ніс, але Анна мене перебила.
– Не за тим я приїхала, – каже. – Я вважаю, що будинок твій, тому і поспішила тебе відвідати, щоб в письмовій формі відмовитися від своєї частки. І щоб ти швидше могла оформити спадщину на себе.
І тут я розплакалася від розчулення і обійняла сестру.
– А гроші? – питаю.
– Сховай свої гроші, вони тобі ще пригодяться, – підморгнула мені Анна.
Я така щаслива, що словами не передати. І навіть не через гроші. Приємно, ми з сестрою через роки змогли зберегти той мир, про який нас просили батьки.
Усі батьки намагаються залишити дітям спадщину, але матеріальну. Про духовну чомусь не йдеться – про ту, яку в кожній сім’ї повинні плекати рік у рік і передавати наступним поколінням як найцінніший скарб.
Бо не відомо, чи вгодимо ми дітям матеріальними благами. А якби заклали в їхні душі духовну спадщину, яка не знецінюється і не підвладна часові, то таку вони ніколи не втратили б, а тільки примножували б.
А щастя – це єдине, що примножується, коли ним діляться, особливо з рідними. Батьки наші прожили чудове життя, і залишили нам найціннішу спадщину – любов.
А ще, я радію з того, що при цьому всьому були присутні дві мої доньки, яких я також вчу, щоб вони любили і поважали одна одну, бо покоління минають, а любов залишається.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
