Наталя повільно несла велику тарілку з вишуканою нарізкою, намагаючись не зачепити кути в коридорі. У вітальні вже чути було піднесений настрій: сміх, брязкіт виделок об фарфор і гучне обговорення якихось дачних новин.
Галина Петрівна, її свекруха, готувалася до свого ювілею так, ніби це був державний прийом. Кожна деталь — від вибору серветок до відтінку її нової сукні — обговорювалася тижнями. Вона хотіла ідеального свята, щоб сусіди та родичі ще пів року згадували, як усе було «на вищому рівні».
Проходячи повз напіввідчинені двері спальні, Наталя мимоволі сповільнила крок. Голос свекрухи, зазвичай такий приємний і співучий для гостей, зараз звучав по-іншому — у ньому проступали сухі, холодні нотки. Вона розмовляла з кимось по телефону.
— …Мій Сергій зробив велику помилку, коли привів її в цей дім, — тихо, але чітко промовляла Галина Петрівна. — Я зроблю все, щоб їхні дороги розійшлися. Це не та жінка, яка має бути поруч із ним. А цей хлопчик… Ну ти ж розумієш, він тут зовсім не до місця. Я знайду спосіб, як це закінчити, навіть якщо доведеться діяти не зовсім гарно.
Наталя відчула, як пальці на краях важкої тарілки почали німіти. Повітря в коридорі стало густим, ніби перед грозою. Вона не стала слухати далі. Повільно, намагаючись не шуміти, вона відступила до ванної кімнати і зачинилася на замок.
Поставивши тарілку на пральну машину, вона подивилася на себе в дзеркало. У відображенні була звичайна втомлена жінка: проста зачіска, охайний, але зовсім не святковий макіяж, і погляд людини, яка звикла завжди бути «на другому плані». Свекруха ніколи не приховувала свого ставлення. Всі ці роки Наталя чула завуальовані зауваження: то суп недосолений, то виховання сина занадто м’яке, то професія дизайнера — це «просто малювання, а не робота».
— Добре, — прошепотіла Наталя до свого відображення. — Якщо ви хочете грати, Галино Петрівно, ми пограємо за моїми правилами.
Вона глибоко вдихнула, витерла обличчя і вийшла до гостей.
У вітальні за столом сиділо близько двадцяти людей. Тут були всі: далека тітка Марія з чоловіком, племінники, колишні колеги Сергія та кілька подруг свекрухи, які прийшли більше для того, щоб оцінити стіл, ніж привітати іменинницю.
Наталя поставила салат на стіл між великим блюдом з домашніми кручениками та вазою з фруктами. Стіл справді вражав: Галина Петрівна не пошкодувала ресурсів. Тут були і делікатеси, і домашня випічка, і елітний напій, на який Сергій відклав чималу частину свого преміального доходу.
— А де наша іменинниця? — запитала тітка Марія, підкладаючи собі ще один шматочок шинки. — Ми вже готові виголошувати головний тост!
— Вона скоро вийде, — спокійно відповіла Наталя, сідаючи на своє місце біля чоловіка. — Ви ж знаєте Галину Петрівну, вона не вийде, поки кожна волосинка не буде на своєму місці.
Сергій усміхнувся і стиснув руку дружини під столом. Він виглядав щасливим. Він щиро вірив, що сьогоднішній вечір — це знак того, що в їхній родині нарешті настав мир. З іншого боку від Наталі сидів Павлик. Йому було сім років, і він зосереджено намагався розібратися з великим шматком торта, який таємно отримав від дідуся.
Василь Степанович, свекор, був єдиною людиною в цьому домі, хто прийняв Наталку та її сина з першого дня. Він не був багатослівним, але його доброта проявлялася в дрібницях: він навчив Павлика грати в шахи, потайки купував йому іграшки і завжди ставав на бік невістки, коли розмови заходили у «гостре» русло.
— Ти молодець, Наталю, — тихо сказав він, кивнувши на стіл. — Все дуже смачно. Ти сьогодні справжня господиня.
Наталя лише сумно всміхнулася. Вона знала, що для Галини Петрівни її старання нічого не важать. Для неї Наталя назавжди залишилася «тією жінкою з минулим», яка «захомутала» її єдиного сина.
Причина нелюбові була простою: Наталя вийшла заміж за Сергія, вже маючи дитину від першого шлюбу. У світі Галини Петрівни це було чимось неприпустимим. Вона вважала, що Сергій заслуговує на молоду дівчину з багатої родини, а не на «розлучену з дитиною», як вона колись назвала Наталку в розмові з сусідками.
Два місяці тому сталася ситуація, яка змусила Наталку діяти. Вона повернулася додому раніше, бо на роботі скасували одну із зустрічей. Двері були прочинені, і вона почула розмову Сергія з матір’ю.
— Сергію, ти ж розумієш, що ти просто витрачаєш свої найкращі роки на виховання чужої дитини, — голос Галини Петрівни був м’яким, як оксамит, але слова жалили. — Тобі потрібен свій спадкоємець. Хлопчик, у якого буде твоя кров, твої очі. А цей… він же зовсім інший. Навіть поводиться не так, як ми в сім’ї звикли.
— Мамо, я люблю Павлика. Він для мене як рідний, — стомлено відповів Сергій.
— Як рідний — це не рідний, синку. Ти вкладаєш у нього стільки сил, грошей, часу… А що ти отримаєш натомість? Наталя просто знайшла собі затишну гавань. Вона розумна жінка, знала, кого вибирати.
Наталя тоді не зайшла в кімнату. Вона тихо вийшла з під’їзду, простояла годину в парку, а потім повернулася, наче нічого не було. Але всередині в неї щось змінилося. Вона почала збирати документи.
Галина Петрівна з’явилася у вітальні під гучні оплески. Вона була в чудовій формі: зелена сукня ідеально підкреслювала фігуру, дорога прикраса на шиї виблискувала в променях люстри. Вона велично сіла на чолі столу, наче королева на троні.
— Дякую всім, що прийшли! — промовила вона, осяваючи гостей своєю фірмовою посмішкою. — Для мене найбільше щастя — бачити всю родину разом.
Почалися привітання. Тітка Марія подарувала набір дорогої постільної білизни, колеги — сертифікат у магазин прикрас на суму, яка дозволяла вибрати щось справді солідне. Василь Степанович подарував дружині сережки, які вона давно пригледіла.
Нарешті Сергій підвівся. — Мамо, ми з Наталкою теж підготували для тебе подарунок. Ми довго думали, що було б для тебе найціннішим.
Він подав знак дружині. Наталя дістала зі своєї сумки білий щільний конверт. У таких зазвичай дарують гроші, і Галина Петрівна вже приготувалася до вдячної промови про те, як це «практично і доречно».
— Це від нас обох, — сказала Наталя, підходячи до свекрухи. — Я думаю, цей подарунок зніме багато запитань, які роками висіли в повітрі.
Галина Петрівна взяла конверт. Її пальці з яскравим манікюром швидко відкрили його. Але замість акуратної пачки купюр вона витягла складений у кілька разів аркуш паперу з печаткою медичного центру.
У вітальні стало тихо. Навіть діти перестали шуміти. Свекруха почала читати, і її обличчя почало змінюватися. Упевненість зникла, на зміну їй прийшла розгубленість, а потім щось схоже на глибоке замішання.
— Що це, Галю? — запитав Василь Степанович, нахиляючись ближче.
— Це… висновок генетичної експертизи, — ледь чутно відповіла вона.
— Читай вголос, мамо, — спокійно попросив Сергій. Він уже знав, що там, бо Наталя показала йому це напередодні ввечері.
Галина Петрівна прокашлялася, її голос тремтів: — «На основі проведеного аналізу ДНК… ймовірність того, що Сергій Васильович є біологічним батьком Павла… становить дев’яносто дев’ять цілих дев’ять десятих відсотка».
Аркуш вислизнув із її рук і впав на скатертину прямо біля тарілки з холодцем.
Гості почали переглядатися. Тітка Марія відклала виделку, племінники зашепотіли. Василь Степанович повільно підвівся, підійшов до Павлика і міцно обійняв онука.
— То ти мій справжній козак? — пробасив він, і в його очах з’явилася волога. — Я ж завжди казав, що він на мене схожий! Оті очі, та сама вперта складка на лобі…
Сергій теж підійшов до сина. Він не виглядав здивованим, лише полегшеним.
— Наталю, розкажи їм усе, — попросив він дружину.
Наталя подивилася на свекруху, яка зараз виглядала значно меншою і старішою у своєму смарагдовому шовку.
— Ми з Сергієм познайомилися ще в студентські роки, — почала Наталя. — Ми вчилися в одному університеті, Сергій був на рік старший. Ми зустрічалися майже два роки, і це було справжнє кохання. Але потім Сергій отримав можливість поїхати на навчання за кордон. Це був його шанс, і я не хотіла його зупиняти.
Вона зробила ковток води, щоб заспокоїти хвилювання.
— Через місяць після його від’їзду я дізналася, що чекаю дитину. Я намагалася писати, дзвонити, але Сергій не відповідав. Тоді мобільні телефони ще не були такими доступними, а листи… Листи просто не доходили.
Василь Степанович кинув швидкий погляд на дружину. Галина Петрівна відвела очі.
— Потім до мене прийшла Галина Петрівна, — продовжувала Наталя. — Вона сказала, що Сергій знайшов там іншу, що він не хоче мене знати і що мені краще зникнути з його життя, щоб не псувати йому майбутнє. Я була молода, налякана і зовсім одна. Батьків у мене тоді вже не було, підтримати було нікому.
Наталя замовкла на мить, згадуючи ті важкі часи.
— Тоді в моєму житті з’явився Максим. Він був моїм другом, давно мене кохав. Він знав про вагітність і запропонував одружитися, щоб у дитини був батько. Я погодилася від безвиході. Ми прожили разом три роки, але я так і не змогла його полюбити. Ми розійшлися мирно, він переїхав в інший регіон. А через п’ять років я випадково зустріла Сергія на вулиці.
Сергій взяв слово: — Я теж думав, що Наталя мене забула. Мама казала, що вона вийшла заміж за багатого чоловіка і просила не турбувати її. Коли ми зустрілися знову, я зрозумів, що нічого не минуло. Я прийняв Павлика як її сина, навіть не підозрюючи, що він — мій власний.
Гості за столом сиділи, не ворушачись. Історія була схожа на сюжет кінофільму, але все це відбувалося тут, перед ними.
— Я зробила цей тест не для того, щоб когось образити, — сказала Наталя, дивлячись прямо на свекруху. — Я зробила його, щоб Павлик знав, хто він. І щоб ніхто більше не смів називати його «чужим» або «нахлібником». Він — частина цієї родини. Він має право на вашу любов не як «син невістки», а як ваш онук.
Вечеря закінчилася швидко. Гості, відчуваючи незручність, почали розходитися раніше, ніж планувалося. Кожен намагався знайти слова для прощання, але виходило якось штучно. Тітка Марія поцілувала Павлика в обидві щоки і сказала, що тепер він обов’язково має приїхати до неї на канікули.
Коли двері за останнім гостем зачинилися, у квартирі настала тиша. Василь Степанович пішов на кухню ставити чайник. Павлик заснув прямо на дивані, втомлений від такої кількості дорослих розмов.
Галина Петрівна все ще сиділа за столом. Її ідеальна зачіска трохи розпалася, а погляд був прикутий до того самого аркуша паперу.
— Я просто хотіла для нього кращої долі, — прошепотіла вона, не піднімаючи голови. — Я думала, що ти йому не пара. Що ти його обтяжиш…
— Ви вирішували за нього, Галино Петрівно, — відповіла Наталя, збираючи брудний посуд. — Ви вкрали у нього сім років батьківства. Ви вкрали у Павлика дідуся і бабусю на всі ці роки. Ви думали про «статус», а треба було думати про людей.
Свекруха нарешті підняла очі. У них не було колишнього вогню чи зверхності. Лише гірке розуміння того, що вона сама себе загнала в кут.
— Чи можу я… — вона завагалася. — Чи можу я завтра прийти до вас? Просто погуляти з ним у парку?
Наталя подивилася на Сергія. Той кивнув.
— Приходьте, — сказала Наталя. — Павлик дуже любить історію про те, як дідусь служив на флоті. Може, ви розповісте йому щось про дитинство Сергія. Тільки давайте домовимося: більше ніяких таємниць і ніяких планів за нашою спиною.
Галина Петрівна лише мовчки кивнула.
Наступного ранку сонце залило кухню в квартирі Наталі та Сергія. Вони пили каву, поки Павлик збирав черговий конструктор на підлозі. Життя не стало ідеальним за одну ніч. Попереду було багато важких розмов, пояснень і спроб пробачити те, що пробачити майже неможливо.
Але тепер у їхньому домі не було тіней. Все було відкрито. І Павлик, піднімаючи очі на Сергія, тепер знав, що людина, яку він називає татом, є ним не тільки за серцем, а й за самою природою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
