— Так більше не може продовжуватися. Треба щось вирішувати, — втомлено сказала Інна.

Сергій кивнув, бо повністю погоджувався з дружиною — так далі тривати не може.

Інна з Сергієм прожили разом уже дванадцять років. Двох дітей мали — Марійку та Данилка, звичайних школярів: уроки, гуртки, вічне «мамо, де мій пенал?», «тату, допоможи з математикою».

Жили вони в обласному центрі, у своїй двокімнатній квартирі, невеликій, але затишній. Колись вона їм здавалась справжнім палацом, але діти росли, речей ставало більше, тіснота — відчутнішою. Тож подружжя збирало гроші на більшу квартиру. Платили по трохи у фонд, підкладали в конверт. Мрія була проста: трикімнатна або навіть чотирикімнатна квартира, щоб усім було зручно.

Жили вони добре. Не ідеально, бо ідеально не буває, але щиро, по-людськи. Працювали, виховували дітей, вечорами дивилися фільми або пили чай на кухні.

Та одного року все змінилось — і не різко, а тихо, непомітно, як міняється погода. У Інни мама, яка жила в селі, почала слабнути. Спершу — тиск, потім — серце, потім — суглоби. Здавалося, все несерйозно, але Інна бачила: мама вже не така, як раніше. Вона стала обережною, їй важко було носити воду, працювати на городі. І хоч мама все одно казала: «Та не приїжджай ти так часто, я сама впораюся», — Інна виривалася до неї кожні вихідні.

А Сергій тим часом їздив у своє село — до батька. Йому теж уже було за сімдесят. Жив сам, впертий, трохи гордий. «Син, мені нічого не треба, я ж мужик», — казав він. Але то дах підтікав, то груба чадила, то ноги боліли. І Сергій теж кожну суботу вирушав «до тата».

Так і жили: в п’ятницю ввечері збирали речі, в суботу зранку він їхав у одне село, вона — в інше. Діти часто залишалися з кимось із сусідів або їх брали хто куди. У неділю все повторювалося.

Інна якось сказала:

— Сергію, ми вже забули, коли разом суботу мали.

Чоловік мовчки погодився. А що він міг сказати? Так було.

Все б нічого, але з часом ця постійна роз’їздка почала їх виснажувати. Машина старіла, бензин дорогий, часу не вистачало. А головне — було боляче залишати дітей кожні вихідні, а потім ще бігти туди-сюди, бо батькам щось треба. Інна переживала за свою маму, Сергій — за свого тата. Вони любили своїх батьків і не могли інакше.

Одного разу інна повернулася з села така замучена, що просто впала на диван і навіть не роздягнулася.

— Ну що там? — спитав Сергій, поклавши руку на її плече.

— Та як завжди… Мамі важко. Треба було воду наносити, потім вона цілий день кашляла… Сергію, я боюся, що щось станеться, коли нас не буде.

Сергій зітхнув:

— У тата те саме. Сьогодні димовідвід чистив, бо казав, що зимою сам не встигне. Він старіє, Інно…

— Наші батьки старіють, а ми старіємо від того, що бігаємо, — сказала вона, сумно усміхаючись.

Саме того вечора в неї в голові вперше з’явилась думка. Ідея. Дивна, смілива, навіть трохи божевільна.

Вона довго крутила її в голові і нарешті сказала вголос:

— Сергію, слухай… А що якщо… Ну… Що як не треба нам купувати квартиру?

Сергій підняв брову.

— В сенсі не треба? Ми ж вже п’ять років збираємо. Діти підростають, у нас у квартирі вже місця немає.

— Я знаю. Але… А якщо подивитися по-іншому? — Інна сіла рівніше. — Що як… продати наші квартири й будинки? І мамин, і твій татів, і нашу двокімнатну. І купити один великий будинок. Такий, щоб усі помістилися. Щоб батьки жили з нами. Разом. Ми б за ними доглядали, і їздити нікуди не треба було б.

Сергій роззявив рота.

— Інно… це… ти жартуєш?

— Я серйозно.

— Ти уявляєш, що мій тато з твоєю мамою в одному домі? Та вони ж ніколи не бачилися!

— То й добре, — засміялася Інна. — Познайомляться.

— А ми?.. Ми ж втратимо нашу квартиру…

— А отримуємо будинок мрії.

Сергій замовк. Він думав довго, дуже довго. А потім чесно сказав:

— Це божевілля. Абсолютне.

Інна опустила очі.

— Але… — додав він тихо, — може, ти й права.

Уговорювати батьків було окремою епопеєю.

Мама Інни спочатку заявила:

— Та шо ти таке видумала? Я свій дім нікому не віддам! Я тут молодість прожила! Я до кожного дерева звикла, до кожної плитки в стайні!

— Мамо, але ти ж не можеш вже сама. А так ти будеш з нами. У свому куточку. Ми зробимо тобі окрему кімнату, город, хочеш — грядки…

— Грядки, кажеш… — буркнула мама, але Інна бачила: задумалась.

Татові Сергія він говорив ще довше.

— Тату, ти ж сам. Тобі важко. А так ми будемо поруч.

— Та я ще гори зверну! Хіба я старий? — обурювався тато, але потім здався: — Ну може трохи… Але я не буду сидіти в чужому домі як зайда!

— То буде твій дім теж.

Тато мовчав хвилин п’ять. А потім сказав:

— А сарай мені там буде?

Сергій мало не розсміявся.

— Буде, тату. І стайня буде, якщо хочеш.

Так вони і вмовили. Не за день, не за тиждень — за два місяці.

Продали будинки батьків, продали власну квартиру. Переоформили документи, перетягли купу сумок, пакунків, банок із соліннями, мамині вишиті рушники й татові інструменти. Зібрали гроші разом — вийшла гарна сума.

І одного дня Сергій знайшов його.

Будинок. Великий, світлий, на околиці міста, з садом, городом, господарськими приміщеннями. Мрія, а не хата. Кожному — по кімнаті. Простора кухня. Дві ванни. І — що було найголовніше — місця вистачало всім.

Інна стояла перед ним і не могла сказати ні слова. Сергій обійняв її за плечі.

— Ну що? Годиться?

— Це… — вона ковтнула сльози. — Це ідеально.

Переїзд був гамірний, веселий і хаотичний. Мама Інни одразу зайняла кімнату з вікном на яблуню. Тато Сергія знайшов сарай і вже на третій день повісив замок «щоб ніхто не лазив».

Діти бігали по двору так, ніби вирвалися на волю. Усі їхні іграшки тепер мали місце.

Інна взялася за кухню, Сергій — за облаштування городу.

Життя почало текти зовсім по-іншому. Спокійніше. Глибше. Без цих божевільних поїздок у два села кожні вихідні. Мама й тато жили поруч, але не заважали — кожен мав свій простір. Вони допомагали Інні й Сергію, а ті — їм.

І одного вечора, коли діти робили уроки, мама лущила горох, а тато лагодив якийсь старий чайник у дворі, Сергій підійшов до Інни, сів поруч і сказав:

— Знаєш… Я хочу тобі щось сказати.

— Що? — усміхнулась вона.

— Ти… — він підняв очі, — найрозумніша жінка у світі. Якби не твоя ідея — ми б досі мотались, як білки в колесі. А тепер живемо… як люди. Тепер у нас одна велика родина і спокій на душі.

Інна засміялася, але очі в неї стали вологими.

— Та що там… Просто думка така прийшла.

Сергій взяв її за руку:

— Думка, що змінила життя всім нам.

А в цей момент із кухні мама гукнула:

— Інно, я тут пиріжки поставила, стережи, щоб не згоріли!

А з двору тато додав:

— І скажи синові, хай принесе мені лампочку, бо та, що я вкручував, то таке барахло, що й світла не дає!

Сергій засміявся:

— Оце, жінко, наша сім’я тепер. Велика. Жива. Разом.

Інна глянула на будинок, на тепле світло вікон, на дітей, на батьків — і подумала:

«Може, інколи й страшно щось змінювати. Але коли міняєш — воно того варте».

І її серце наповнилось таким світлом, якого вона не відчувала багато років.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.