Осінній вечір дихав вологою прохолодою, пробираючись крізь щілини старого віконного рами.
Лідія Миколаївна сиділа у кріслі, затиснувши в долонях мобільний телефон.
Її руки помітно тремтіли. Вона довго збиралася з духом, перш ніж натиснути кнопку виклику.
— Сергійку, синочку, — голос жінки звузився до шепоту, — ти не міг би завтра підвезти мене до поліклініки? Щось так тисне біля серця. Дихати важко, рідний.
На тому кінці запала коротка, але болюча тиша, перервана енергійним стукотом клавіатури.
— Мамо, ну ти як маленька! — роздратовано відповів Сергій. — У мене завтра зранку тендер, об’єкт здаємо. Ти ж знаєш, які це гроші. Виклич таксі, зараз же купа сервісів. Або пані Марію з сусіднього під’їзду попроси, ви ж з нею не розлий вода.
— Сергію, я ж не просто так прошу. Мені лікар сказав, що самій небезпечно, може голова закрутитися. Невже твої замовники дорожчі за рідну матір?
— Ма, не починай цей шантаж, добре? Я працюю заради сім’ї, заради твоїх онуків. Пані Марія — жінка бойова, вона тебе і підтримає, і розважить. Все, вибач, мені треба готувати презентацію. Бувай.
Короткі гудки.
Лідія Миколаївна повільно опустила руку. Сорок років тому вона не спала ночами, коли в цього “успішного бізнесмена” різалися зубки.
Двадцять років тому вона продала свою частку батьківської хати на Полтавщині, щоб він мав стартовий капітал для першого магазину.
П’ять років тому вона, ледь тримаючись на ногах після грипу, місяць жила у них, доглядаючи за маленькою Настусею, поки Сергій з дружиною «перезавантажувалися» на островах.
— Маріє Іванівно, ви вдома? — невпевнено постукала вона до сусідки через пів години.
— Лідочко! Заходь швидше, чай якраз заварився, — двері відчинила жвава жінка в яскравому фартуху. — Ой, а чого ти така бліда? На тобі лиця немає!
— Серце, Маріє. На завтра в лікарню треба. Ви не зможете зі мною поїхати? Боюся, сама не дійду.
— Звісно, люба! Про що мова? А Сергій що ж? Невже знову «зайнятий світ завойовувати»?
— У нього тендер, — Лідія Миколаївна спробувала посміхнутися, але кутики губ лише гірко здригнулися. — Каже, дуже важлива справа.
Марія Іванівна лише важко зітхнула і похитала головою:
— Знаєш, Лідо, мій Сашко вчора з Кракова дзвонив. Питав, чи є в мене ліки, чи не треба грошей на вітаміни. Живе за тисячу кілометрів, а кожну неділю відеозв’язок. А твій під боком, а ніби на іншому континенті.
— Ну, він же старається для нас усіх, — тихо промовила мати, намагаючись виправдати сина бодай перед сторонніми людьми, хоча в глибині душі вже давно не вірила у власні слова.
Повернувшись до своєї порожньої однокімнатної квартири, Лідія Миколаївна сіла на диван. На стінах — рамки з фотографіями.
Ось Сергійко — першокласник, з величезними гладіолусами. Вона тоді брала додаткові зміни на заводі, щоб купити йому фірмовий портфель, про який він так мріяв.
Ось його випускний — вона продала золотий ланцюжок, подарунок покійного чоловіка, щоб син мав найкращий костюм.
Ось весілля — вона влізла в борги, бо “діти мають святкувати красиво”.
Раптом телефон знову ожив. На екрані висвітилося фото внучки.
— Бабусю, привіт! Ти спиш? — пролунав дзвінкий голос семирічної Настусі.
— Настуню, сонечко! Ні, не сплю. Як ти, моя радість? Як справи в школі?
— Все добре! Бабусю, а це правда, що ти нам свою дачу віддаєш?
Лідії Миколаївні на мить здалося, що повітря в кімнаті закінчилося.
— Що? Хто тобі таке сказав, маленька?
— Тато з мамою вчора ввечері на кухні говорили. Тато сказав, що якщо продати твою дачу в лісі, то нам якраз вистачить на новий білий джип. А мама казала, що ти все одно там тільки спину гнеш і розсаду мучиш, а так хоч користь буде.
Земля під ногами хильнулася. Дача.
Маленький будиночок біля Десни, який вона будувала двадцять років.
Кожна цеглина, кожна яблуня були свідками її праці.
Вона кожне літо проводила там, вирощуючи найкращі помідори для Сергія, варила варення, яке вони забирали відрами, а тепер. Тепер її життя оцінили в ціну білого автомобіля.
— Настусю, — Лідія Миколаївна зціпила зуби, щоб не розридатися, — поклич, будь ласка, тата.
— Тато сказав, що він дуже втомлений і просив його не чіпати. А мама пішла на манікюр.
— Добре, золотко. Передай татові, що я дзвонила.
Жінка поклала телефон на стіл. Руки більше не тремтіли — вони похололи.
Значить, вирок підписано. Без її участі.
Її власність, її тиха пристань, її спогади — все це стало просто цифрою в їхньому сімейному бюджеті.
Наступного дня, після важкого візиту до лікарні, де підтвердилося — серце виснажене хвилюваннями, — Лідія Миколаївна не витримала.
Вона поїхала до сина. Без попередження. Без дзвінка.
Двері відчинила невістка Вікторія. На ній був шовковий халат, а з квартири пахло дорогою кавою та новими меблями.
— Ой, Лідіє Миколаївно! — Вікторія розгублено застигла на порозі. — А ми якраз генеральне прибирання затіяли! Тут такий безлад.
— Вікторіє, я не в гості. Мені треба поговорити з сином.
— Та він зайнятий, документи перевіряє, дуже серйозний проект, — невістка спробувала закрити собою прохід, але Лідія Миколаївна рішуче переступила поріг.
У вітальні Сергій справді сидів за ноутбуком.
Побачивши матір, він на мить зніяковів, але швидко повернув собі маску заклопотаного бізнесмена.
— Мамо? Ти як тут? Як лікарня?
— Лікарня — це вже другорядне, Сергію. Поясни мені краще ситуацію з дачею. Мені Настуся вчора цікаві речі розповідала. Ви вже і марку машини обрали, на яку мою землю проміняєте?
Сергій і Вікторія перезирнулися. В кімнаті стало так тихо, що було чути, як працює вентилятор у ноутбуці.
— Мамо, ну не роби трагедії, — Сергій відкинувся на спинку крісла. — Ми хотіли поговорити з тобою цими вихідними. Давай об’єктивно: дача далеко, ти старієш, здоров’я вже не те. Тобі важко там самій. А податки, охорона, дрова — це ж купа грошей на вітер.
— Я кожні вихідні там! Це моє життя, мій сад! Я там дихаю!
— Мамо, який сад? — втрутилася Вікторія, підтиснувши губи. — Ти там тільки тиск собі піднімаєш. А гроші від продажу ми вкладемо в справу. Сергію потрібна нова машина для статусу, це допоможе йому залучити нових клієнтів. Це ж для блага сім’ї!
Лідія Миколаївна повільно опустилася на край дорогого дивана.
— Для блага сім’ї? — її голос став тихим, але кожне слово було важким. — А коли я віддавала вам усі свої заощадження на перший внесок за цю квартиру — ви питали, чи є це моїм благом?
— Мамо, ну це ж було давно, навіщо згадувати? — буркнув Сергій.
— А коли я пів року жила тут на підлозі, щоб доглядати за вашою дитиною, поки ви кар’єру будували — це теж було для блага сім’ї? Чи тільки мого “старечого дозвілля”?
— Лідіє Миколаївно, ми дуже цінуємо вашу допомогу, — пафосно почала Вікторія, — але зараз інші часи. Треба бути практичними. Дача — це пасив. А машина — інструмент.
— Пасив, — Лідія Миколаївна підвелася. — Значить, коли вам потрібні мої гроші, мій час, моє здоров’я — я актив. А коли мені потрібне право на власний куточок — я стаю пасивом. Знаєш, Сергію, що насправді непрактично? Непрактично все життя виривати шматки з власної душі, щоб нагодувати дітей, які потім зацікавляться лише тим, чи не залишилося в цьому серці золотих коронок.
Вона пішла, не озираючись. Сергій щось кричав їй навздогін про «сучасний світ» і «егоїзм», але ці слова вже не досягали її свідомості.
Минув тиждень. Лідія Миколаївна не брала слухавку, не відповідала на повідомлення. Вона була зайнята.
У кабінеті нотаріуса пахло папером та старою деревиною.
— Лідіє Миколаївно, ви впевнені у своєму рішенні? — літній юрист поправив окуляри. — Це радикальний крок. У вас же є прямі спадкоємці.
— Впевнена як ніколи, Олександре Петровичу. Записуйте: дачу я заповідаю Марії Іванівні Ковальчук — моїй сусідці, яка єдина була поруч у скрутну хвилину. А свою квартиру в місті — благодійному фонду допомоги самотнім літнім людям. З ними я оформлю договір довічного утримання, бо доглянути мене точно не буде кому.
— А син?
— У мого сина вже є все, що я могла йому дати. Більше в мене нічого для нього немає. Ні матеріального, ні душевного. Родичів у мене більше немає.
Ввечері того ж дня телефон розірвався від дзвінка.
— Мамо! Ти що, з розуму вижила?! — кричав Сергій так, що було чутно в коридорі. — Вікторія бачила пані Марію, та хвалилася, що ти на неї дачу переписала! Ти розумієш, що це наші гроші?! Що ти робиш із нашою спадщиною?
— «Нашою» спадщиною? — спокійно перепитала мати. — Сергію, ти ж сам казав, що дача — це непрактичний пасив. Я просто позбавила вас цього тягаря. Хіба ти не мав би мені подякувати?
— Мамо, це не смішно! Ми вже з салоном домовилися про огляд машини! Як ти можеш чужим людям віддавати те, що належить сім’ї?
— А як ти міг продавати моє життя, навіть не спитавши, чи я ще дихаю? — Лідія Миколаївна натиснула “відбій”.
Наступного ранку вона зібрала невелику сумку.
Коли вона виходила з під’їзду, біля дверей загальмувало авто Сергія. З нього вибігли син і невістка.
— Мамо, зачекай! Давай поговоримо як дорослі люди! — Сергій перегородив їй шлях.
— Як дорослі? Добре. Сергію, ти знаєш, скільки ти мені винен? Чисто арифметично?
— Що за питання?
— Перший внесок за цю квартиру — десять тисяч доларів. Моя робота нянею протягом п’яти років — за середньою ставкою це ще мінімум двадцять. Твоє навчання, весілля, борги, які я закривала. Разом це сума, на яку можна купити три таких білих джипи, про які ви мрієте. То хто тут у кого в боргу?
Сергій занімів. Вікторія почала нервово крутити каблучку на пальці.
— Ми ж сім’я, — пробурмотіла невістка. — Хіба в сім’ї рахують гроші?
— В сім’ї рахують почуття, Вікторіє. А коли почуття закінчуються і починається «статус» — тоді в дію вступає бухгалтерія. Ви вирішили, що я — відпрацьований матеріал. Тож тепер я буду жити так, як зручно мені.
Лідія Миколаївна виконала свій план.
Вона здала міську квартиру в оренду через агенцію, а сама переїхала на дачу. Назавжди.
Оренди цілком вистачало на те, щоб найняти помічника по господарству, купити дрова та якісні ліки.
Минув жовтень, випав перший сніг. Якось вранці до калитки під’їхало знайоме авто.
Сергій вийшов з нього сам. Без дружини. Він виглядав втомленим, змарнілим.
— Мамо. Можна зайти?
— Заходь, якщо з миром.
Вони сіли на веранді. Пахло сушеними яблуками та чебрецем.
На столі шуміла стара електрична плитка з чайником.
— Я продав ту машину, мамо, — тихо сказав син, дивлячись на свої руки. — Точніше, я її навіть не купив. Я забрав завдаток.
— Чому?
— Настуся. Вона вчора спитала: «Тату, а коли ти станеш старим, ти теж віддаси мені свій джип, щоб я могла купити собі літак?». Мені стало так страшно, мамо. Я зрозумів, що я виховую монстра. Такого ж, яким став сам.
Лідія Миколаївна мовчала. Вона не кинулася обіймати його, не почала плакати. Вона просто слухала.
— Пробач мені, якщо зможеш, — Сергій підняв на неї очі, в яких блищали сльози. — Я не прошу повертати заповіт. Я просто хочу, щоб ти дозволила мені приїжджати. Не за варенням. Просто так. Можна я хоча б дах перекрию? Тут же капатиме навесні.
— Спрацюєшся, Сергію? — гірко посміхнулася мати. — Тут же немає «статусу». Тільки робота і земля.
— Я хочу бути просто сином. Хоча б спробувати.
Лідія Миколаївна повільно налила йому чаю.
— Знаєш, синку, прощення — це не папірець, який можна підписати у нотаріуса. Це як цей сад. Його треба поливати, підрізати, доглядати роками. Я даю тобі шанс посадити нове дерево. Але чи виросте воно — залежить тільки від тебе.
Минув рік. На дачі Лідії Миколаївни тепер завжди гамірно на вихідних.
Сергій справді перекрив дах, збудував нову альтанку. Настуся бігає між грядок, вивчаючи назви квітів. Вікторія більше не носить шовкових халатів на дачі — вона навчилася закривати помідори за рецептом свекрухи.
Але заповіт Лідія Миколаївна так і не змінила. Вона залишила все як є.
Не через злобу, а для того, щоб вони ніколи не забували: любов і повагу не можна купити за ціну білого джипа.
Їх треба заслуговувати щодня. Просто за те, що ти є. Просто за те, що вона — твоя мати.
Чи часто ми сприймаємо турботу батьків як належне?
Чи маємо ми право розпоряджатися їхнім майном, вважаючи, що “їм уже нічого не треба”?
Ця історія — нагадування кожному з нас: наші батьки — це не банківські рахунки, а живі люди з власними мріями та правом на гідну старість.
Поділіться своїми думками у коментарях. Як би ви вчинили на місці Лідії Миколаївни?
Та чи вірно чинить мати, що не міняє заповіт і не залишає спадок сім’ї сина? Хіба правильно це?
Фото ілюстративне.
