Сергій їхав вузькою вулицею великого міста. Йому було важко дихати. У голові крутилася одна фраза, мов заїжджена платівка:
“Боже, що я наробив?.. Як я так зміг із татом учинити?”
Він не знав навіть, чи живий Іван, його батько, десь там, у тому далекому селі, на забутому хуторі. Але відчуття гріха не давало спокою. Йому здавалось, що всі його біди — через ту страшну зраду. Через ту хату, через жадібність, через власну дурість і сліпоту.
Колись у них була сім’я. Невелика, але справжня.
Іван рано став удівцем — дружина померла, коли дітям було лише 8 і 10. Сусіди хитали головами, казали, що не впорається. Навіть жінчина сестра приходила, переконувала:
— Віддай мені дітей, Іване. Ти ж чоловік, не зможеш ні нагодувати, ні доглянути. А в мене свої двоє — разом якось справимося.
Але Іван тільки сумно посміхався:
— Ні, Маріє. Мої діти — зі мною. Не дам їх нікому.
Потім приїжджали з опіки, питали, чи може сам виховати. Іван стояв перед ними, як скеля:
— Я не гірший за жінку. Не робіть із мене чужого тата. Я все зможу.
І справді — зміг.
Він заплітав Галинці косички, вчив її варити борщ, вишивати, а Сергієві показав, як забивати цвяхи, ловити рибу, косити траву. Разом ходили до церкви, разом садили город, разом сміялися. Діти любили тата, і, здавалось, усе буде добре.
Та час минув. Галинка виросла — хотіла суконь, прикрас, іншого життя.
Грошей не було, бо Іван працював на фермі. І дочка почала злитись:
— Ти нічого не можеш дати! Усі дівчата в місті ходять гарно, а я як селючка!
Іван мовчав. Він не умів сперечатися, лише тяжко зітхав.
Галинка, не послухавши, вийшла заміж за ледаря. Обіцяв золоті гори, а натомість — пляшка й злидні. Тато допомагав, як міг, але доля не була милостива.
Сергій — син — спершу здався розумнішим. Вивчився на токаря, поїхав у місто. Там познайомився з дівчиною, міською, гоноровою. Вона йому сподобалась, а йому хотілось іншого життя, не батькової хати й не сільського пилу.
А вона тихцем підштовхувала:
— Сергію, ти що, все життя в гуртожитку проживеш? У твого тата ж хата хороша. Стара, але добротна. Переконай його продати або переписати. Ти ж його син.
І Сергій повірив. Одного разу приїхав у село, з посмішкою, лагідний:
— Тату, допоможи мені. Мені кредит треба взяти, банк не дає, але якщо хата буде на мені, дадуть. Потім я все поверну, і хату теж назад перепишу. Чесне слово.
Іван довго вагався, але син — кровинка. Повірив.
Підписав папери. І не пройшло й місяця, як до нього приїхали чужі люди:
— Ми купили цю хату. Вибачайте, дідусю, але це вже наша власність.
Сергій зник. Телефон — вимкнений.
Галинка, почувши, кричала на батька:
— Я ж казала! І тепер я нічого не маю! Ти нам навіть спадщини не залишив!
Іван мовчки зібрав речі. Поїхав. Не плакав, не нарікав — просто пішов, бо не міг більше дивитись на стіни, які будував власними руками.
Довго поневірявся, поки не опинився на хуторі біля великого господарства, де вирощували пшеницю. Попросився в підсобники.
Почав із найнижчої роботи: прибирав склади, лагодив техніку, носив мішки.
Але був старанним, чесним. І люди це побачили.
Начальник одного дня сказав:
— Іване, ти — золота людина. Я дам тобі кращу посаду, бо бачу, що тобі можна довіряти.
Так він став бригадиром. Потім йому дали невеличку хатину від господарства.
А потім — жінку зустрів. Просту, добру, вдову Ганну, яка працювала на кухні. З нею Іван уперше за довгі роки знову відчув спокій. Вона навчила його сміятися, молитися не лише зі сльозами, а й з вдячністю.
Тим часом Сергій пережив своє покарання.
Його жінка продала все, що залишилось, і зникла з якимось іншим. Він залишився без дому, без роботи.
Почав пити. Спочатку трохи — щоб забути. Потім щодня. Потім зранку.
І одного разу прокинувся у лікарні — після запою, виснажений і сам.
Тоді й прийшло усвідомлення: він сам зруйнував своє життя. І найгірше — він зрадив батька, який колись усе для нього зробив.
Він плакав, як дитина.
І після лікарні поїхав — не знаючи навіть, де тато тепер. Хтось із знайомих згадав, що бачив його на тому хуторі. Сергій поїхав туди.
Дорога була довга, розбита.
І коли він побачив сивого чоловіка біля двору, що підбілював паркан, у нього защеміло серце.
— Тату… — тільки й сказав.
Іван підвів очі. На мить застиг. Потім повільно витер руки від вапна.
— Ти чого приїхав?
Сергій опустив голову:
— Я… покаятися. Я знаю, що завинив. Я все втратив. І тільки тепер зрозумів, що найцінніше — не хата, а ви. Простіть мене…
Іван мовчав. Його серце стислося від старого болю.
Він стільки ночей плакав у тиші, згадуючи того хлопця, що колись сидів у нього на плечах і сміявся…
А тепер стояв дорослий чоловік, розбитий і спустошений.
Ганна, що стояла поруч, тихо промовила:
— Іване, пробач йому. Бо коли пробачиш — легше буде і тобі, і йому.
Іван тяжко зітхнув, підійшов до сина, поклав руку на голову:
— Добре. Але запам’ятай: другий шанс не продають і не купують. Його треба заслужити.
Сергій упав навколішки, плакав, мов дитина.
Відтоді минуло кілька років.
Іван уже не молодів, але був спокійний.
Сергій перестав пити, влаштувався працювати поруч із батьком. Іван зробив його своїм помічником. Люди дивувались, як той чоловік змінився — тепер він приходив першим, ішов останнім, нікого не кривдив.
— Тату, — якось сказав він, — я більше не хочу ні в кого брати, хочу віддавати.
Іван лише кивнув. Бо вперше за довгі роки довірився знову.
А далі життя зробило дивний поворот.
Одного разу до Ганни приїхала її дочка з міста. Молода, привітна, лагідна.
Вона сподобалася Сергієві з першого погляду. Спершу він не наважувався говорити, але час зробив своє.
Вони покохали одне одного. Іван лише усміхався:
— От бачиш, синку, як Господь повертає долю? Через любов, через каяття, через добро.
Невдовзі Сергій і донька Ганни побралися.
Вони поїхали в інше місто — там була хата, робота. Але кожні вихідні приїжджали до Івана.
Сергій завжди заходив першим у двір, обіймав тата, допомагав по господарству, лагодив паркан, носив воду.
— Тату, — якось сказав, — знаєш, я тепер щасливий. Іноді думаю, що, може, все те зло, що сталося, було потрібно. Бо тільки через біль я зрозумів, що таке любов і прощення.
Іван усміхнувся:
— Головне, сину, що ти це зрозумів ще за життя, а не після. Бо покаяння, коли пізно, — то лише тінь. А твоє — живе.
І над двором, де колись був смуток, тепер лунав сміх — чистий, як дзвін.
Бо там, де є прощення, там знову народжується сім’я.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
